- Такий прогноз роблю, - зізнається, - аналізуючи норов своєї Зорьки.
Правда, у Великому Щимелі, звідки чоловік родом, так думають не всі. Особливо, хто разом з кобилою мусить «орендувати» і її хазяїна.Коли хазяїна кілька годин немає поруч, кобила перестає слухатись, кидає роботу і йде його шукати. Утримувати, зупиняти, бити - марно.
- Я ще не бачив таких вірних коней, - говорить чоловік. Порівнювати Зорьку йому є з ким: у свій час працював пастухом, а потім тримали з дружиною коней у своєму господарстві.
Кобилу подружжя 8 років тому виміняло (з доплатою) у циган:
- Віддали їм нашу Вишню. Вона була вже стара, та всеодно було шкода.
Цигани Зорьку якось інакше звали. Це ми їй таку кличку придумали. Через білу плямочку над ніздрями.
На циган вони грішать, що кобила безплідна. За увесь час «не привела» жодне лоша. Кажуть: тримати невигідно, а попрощатися несила. Бо Зорька якась особлива. Навіть зовні: у більшості коней рудої масті хвіст і грива темніші від тулуба, а у неї – навпаки. А ще – дуже розумна, лагідна і віддана.
- Щоразу умовляю Зорьку потерпіти, не рватись додому. Та вона витримує без мене хіба що пару ходок. Я вже знаю: коли заходить мовчки, значить, у наймах її жаліли. А як ще біля хвіртки починає ржати, і до ворожки не ходи – або били, або перевантажували.
- Чим же ви так прив’язали її до себе? – питаю Миколу Петровича.
- Нічим особливим, - посміхається . – Доглядав, розмовляв з нею. Завжди приносив шматочок хліба (Зорька любить чорний). І ніколи не бив…
Марія Ісаченко, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий