Скільки може за життя зробити людина? Про нашого земляка Л.Н. Большакова (1924-2004 рр.) головний редактор журналу «Урал» В.Лук’янін, з яким співпрацював письменник, сказав: «Трудів Ваших вистачило б на п’ять життів».
Ім’я Леоніда Наумовича неодноразово згадувалось на сторінках нашої газети. Про нього писали як про лауреата Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка, з нагоди його 90-річного ювілею.
Та сьогодні, в переддень 200-річчя Великого Кобзаря, хочеться більше сказати про людину, яку називають головним шевченкознавцем Радянського Союзу. Починаючи з 70-х років минулого століття, шевченківська тема була для дослідника головною; його пошуки ввели в науковий обіг величезну кількість документів, детально – по днях – розповіли про роки солдатчини, про людей, з якими Т.Шевченко зустрічався; про місця, в яких побував; про твори, написані за майже 11-річний період.
Народився у нашому Сновську 1 січня 1924 р. У 1930 році сім’я переїхала до м.Чернігова. Батько Наум Борисович все життя працював на землі і в заготівельних пунктах, помер у 1940 році. Мати Соня Наумівна все життя присвятила сім’ї (померла в 1975 році).
Середню школу Л.Большаков закінчив у Чернігові в рік та місяць початку Вітчизняної війни. В 1941 році опинився в евакуації в Оренбурзькій області, куди відправили маму як відповідального працівника редакції обласної газети «Більшовик», де з 17-ти років почав працювати й сам. З цим краєм навіки пов’язав свою долю, проживши там більше 60 років. Писав: «На моем долгом веку есть три города, которые считаю родными. Это древний Чернигов, где впервые ощутил дыхание истории и трепет исследователя, расставался с ним под бомбами 1941-го. Это Орск военных и послевоенных лет, город моей журналисткой юности и зрелости, творческих исканий и находок, колыбель семьи, родина дочерей. И, наконец, третий – это Оренбург, в котором живу ровно половину жизни, и где удостоили высшей для меня награды – звания почетного гражданина».
Про подробиці його біографії можна більше дізнатись в нашому музеї, познайомитись з деякими фондовими експонатами відкритої в січні цього року виставки, потримати в руках, перегорнути сторінки книжок, подарованих автором: «Музею Николая Щорса – от автора-земляка. Всегда гордился тем, что родился в городе Николая Щорса. Л.Большаков. 6.01.80 г.» (книга “Іду до джерела»).
«Музею славного сына Украины Николая Щорса с низким поклоном от земляка. Л.Большаков, 23.11.84 г. (книга «Шляхами великої долі») та інші. Так звідки ж у нашого земляка такі глибокі джерела любові до Тараса Шевченка?
«Свои первые доклады о Т.Г. Шевченко сделал, еще учась в Черниговской средней школе. Судьба забросила меня в Орск – в этих краях прошла солдатская служба Кобзаря. Я решил побольше разузнать обо всем, что было связано с жизнью и творчеством Тараса Григорьевича» (в 1847 році за вступ до забороненого «Кирило-Мефодіївського братства», революційні поеми, вірші та малюнки. Т.Шевченко був відправлений на заслання до Орської фортеці).
За 60 років своєї дослідницької діяльності Л.Большаков написав більше 80-ти книг, в т.ч. біля 20-ти - про українського поета, які видавались на багатьох мовах світу. З них – унікальна Оренбурзька Шевченківська енциклопедія. Створив Шевченківські музеї в Орську та Оренбурзі.
Оренбурзькі журналісти кажуть, що їх місто у справі уславлення Т.Шевченка дасть фору будь-якому місту України. Чому? Даний феномен член Союзу письменників Росії, професор Алла Прокоф’єва пояснює так: «Повезло с исследователем. Этим занимался Большаков Леонид Наумович – человек настойчивый, пробивной. Он сделал все для увековечивания Тараса Григорьевича Шевченко у нас в Оренбурге.
В далеком от Украины городе и улицы названы в честь Шевченко, и едва ли не лучший музей города. Отсюда и стартует каждый год с 1977-го масштабный праздник – «Шевченковский март». Це свято «Шевченковський березень» дійсно стало невід’ємною часткою культури краю.
(Продовження.
Початок у №4)
Л.Большаков у 1993 році створює єдиний в світі за межами України науково-дослідний інститут «Інститут Тараса Шевченка», як спосіб протидії, як він визначав у своїх щоденниках, «мутному», «принижуючому», «мерзенному» нинішньому часу. З 1995 р. ця наукова установа стала структурним підрозділом у складі Оренбурзького державного університету. На жаль, інститут припинив свою діяльність у 2004 році після смерті його незмінного директора, видатного дослідника-шевченкознавця. Але систематично проводяться «Большаковські читання», девізом яких обрані слова, якими вчений закінчив свою останню книгу: «Любить - это знать, знать – это чтить, изучать, постачать». А в рамках цих читань пройшли у минулому році 2 Міжнародні Шевченківські читання до 20-річчя створення «Інституту Тараса Шевченка», метою яких була координація зусиль дослідників і громадських діячів Росії, України і Казахстану з вивчення та пропаганди творчої спадщини Т.Г. Шевченка.
Учасники читань відзначили, що ім’я Тараса Григоровича Шевченка - письменника-класика, поета, художника і громадського діяча зі світовим визнанням, є одним з національних символів для 70 мільйонів українців, що живуть у всіх частинах світу і на всіх контингентах (до речі, в Оренбурзькому краї мешкає більше 49 тисяч українців).
На цих читаннях Генеральний Консул України в Нижньому Новгороді І.С. Мельничук сказав: «Україна вдячна всім, хто зберігає пам’ять про поета на оренбурзькій землі, вивчає його творчість, зберігає його дух. Не випадково Президенти України і Росії прийняли спільне рішення про святкування 200-річчя з дня народження Шевченка».
Свої «Большаковські читання» проведемо в нашому музеї й ми.
Розбираючи після смерті Леоніда Наумовича його архів, дочка Тетяна знайшла в одній із записних книжечок (всього їх було двадцять за 20 років) 1988 року такий запис: «Лечу в Киев. Самолет, как движущийся мост, сокращает расстояния, сближает берега. Два с половиной часа в воздухе, и Урал «вольется» в Днепр, мое – десятилетия мое – Оренбуржье сомкнется с моей от рождения Украиной».
Він великий внесок в розвиток російсько-українських наукових і літературних зв’язків, популяризацію творчого спадку українських класиків. Пишався, що мала батьківщина його не забувала, про що свідчать, окрім Шевченківської премії, і звання «Заслужений працівник культури України» (в Росії, він – заслужений працівник науки) та лауреата премії Кабміну України імені Тичини.
… Большаков сказав про себе: «У меня одна Родина, одна, на всю жизнь жена и одна страсть. Страсть – это поиск… Поисками нового, разведкой неизвестного живу. Это и радость моя, и мука. То, что не дает мне падать духом даже тогда, когда бывает тяжело».
(Закінчення. Початок у №4)
Л.Большаков у 1993 році створює єдиний в світі за межами України науково-дослідний інститут «Інститут Тараса Шевченка», як спосіб протидії, як він визначав у своїх щоденниках, «мутному», «принижуючому», «мерзенному» нинішньому часу. З 1995 р. ця наукова установа стала структурним підрозділом у складі Оренбурзького державного університету. На жаль, інститут припинив свою діяльність у 2004 році після смерті його незмінного директора, видатного дослідника-шевченкознавця. Але систематично проводяться «Большаковські читання», девізом яких обрані слова, якими вчений закінчив свою останню книгу: «Любить - это знать, знать – это чтить, изучать, поступать». А в рамках цих читань пройшли у минулому році 2 Міжнародні Шевченківські читання до 20-річчя створення «Інституту Тараса Шевченка», метою яких була координація зусиль дослідників і громадських діячів Росії, України і Казахстану з вивчення та пропаганди творчої спадщини Т.Г. Шевченка. Учасники читань відзначили, що ім’я Тараса Григоровича Шевченка - письменника-класика, поета, художника і громадського діяча зі світовим визнанням, є одним з національних символів для 70 мільйонів українців, що живуть у всіх частинах світу і на всіх континентах (до речі, в Оренбурзькому краї мешкає більше 49 тисяч українців). На цих читаннях Генеральний Консул України в Нижньому Новгороді І.С. Мельничук сказав: «Україна вдячна всім, хто зберігає пам’ять про поета на оренбурзькій землі, вивчає його творчість, зберігає його дух. Не випадково Президенти України і Росії прийняли спільне рішення про святкування 200-річчя з дня народження Шевченка».
Свої «Большаковські читання» проведемо в нашому музеї й ми. Розбираючи після смерті Леоніда Наумовича його архів, дочка Тетяна знайшла в одній із записних книжечок 1988-го року (всього їх було двадцять за 20 років) такий запис: «Лечу в Киев. Самолет, как движущийся мост, сокращает расстояния, сближает берега. Два с половиной часа в воздухе, и Урал «вольется» в Днепр, мое – десятилетия мое – Оренбуржье сомкнется с моей от рождения Украиной».
Він зробив великий внесок у розвиток російсько-українських наукових і літературних зв’язків, популяризацію творчого спадку українських класиків. Пишався, що мала батьківщина його не забувала, про що свідчать, окрім Шевченківської премії, і звання «Заслужений працівник культури України» (в Росії, він – заслужений працівник науки) та лауреата премії Кабміну України імені Тичини.
… Большаков сказав про себе: «У меня одна Родина, одна, на всю жизнь жена и одна страсть. Страсть – это поиск… Поисками нового, разведкой неизвестного живу. Это и радость моя, и мука. То, что не дает мне падать духом даже тогда, когда бывает тяжело».«Повірте старій людині, якій скоро виповниться 80 років», - сказав Л.Большаков у одному з останніх інтерв’ю українській газеті «День».
Його багатством була сім’я та робота. «Головне у нас – робота», «Я лікуюсь роботою», «Робота в радість», - повторював Л.Большаков. Та він не був «кабінетним вченим»: пошук в архівах, відрядження , зустрічі з людьми, допомога створення шевченківських музеїв, велика громадська робота тощо. В Оренбурзі (570 тис. населення) була створена Рада Старійшин – як барометр настрою народних мас. Головою обрали Леоніда Большакова з його досвідом, інтересом до життя міста, бажанням змінити його на краще, неоціненним вкладом у виховання молоді.
А ще в ньому жила одна велика пристрасть - книга. У Большакових була не просто квартира, а квартира-бібліотека із зібраннями рідкісних книг, які можна були всім брати й читати, в тому числі й друзям дітей, тільки виконуючи одне правило: «Всі книги повертати і ставити на місце».
Бібліотеці Оренбурзького університету Л.Большаковим було подаровано близько 3,5 тисячі книжок. Одна з книг Л.Большакова про Т.Г.Шевченка має назву «Се человек» і рзпочинається словами: «Человек смертен. Приходит время – и обрывается нить земного существования. Часто рвется она задолго до возможного предела – косят род людской болезни и пули. Умерших сменяют живые. На смену уходящих приходят поколения новые. Жизнь продолжается, рождая и поэтов своих, и своих полководцев. Только как не хватает нам тех, чьи имена в энциклопедии сопровождены уже двумя датами: рождения и смерти!»
«Написанное ушло от меня к читателю – у него уже своя судьба», - писав Л.Большаков. Доля людська нашого земляка переплетена з долею його книг – долями їх героїв, серед яких найвеличнішою постаттю встає Великий Кобзар з долями нас – його читачів і шанувальників творчості.
Т.КЛІЩЕНКО,
директор історичного музею
Т.КЛІЩЕНКО,
директор історичного музею
Комментариев нет:
Отправить комментарий