Якось Марія Сергіївна відпочивала на лаві біля під’їзду, милувалася квітами, посадженими донькою (їх квартира на першому поверсі). До неї присіла давня приятелька – така ж старенька бабуся Ганна Іванівна, що живе поверхом вище.
- Гарний у вас квітник, - завела розмову. – Напевне, у Вашої доньки рука легка. Та і вдача, по всьому, також легка. Із сусідами не свариться, має багато подруг та і з школи до неї частенько навідуються, хоча вже другий рік як на пенсії.
Сказала й надовго замислилася. Марія Сергіївна не поспішала вступати в розмову. Бачила: щось гнітить сусідку, у ній ніби відбувалася якась внутрішня боротьба. Ганна Іванівна підвела сумні очі:
- Часто чую, як із вашої квартири лунає веселий гомін, сміх. А у нас усе по-іншому. Мої молоді майже постійно сваряться. Син почав повертатися з роботи пізніше й напідпитку. Невістка гнівається, а я відчуваю себе зайвою в їхній хаті. І нащо я продала у селі дім. Гроші витратили на машину, а я щодня п’ятий кут шукаю. Усі невдоволені, роздратовані, я почуваюся винною: що ні скажу – не те, що ні зроблю – не так…
Старенька відвернула погляд, щоб сусідка не бачила гірких сліз. Марія Сергіївна завела мову про онуків та правнуків, потім перейшли на спогади про життя-буття. У кожної була велика й дружна сім’я, роки праці. Молодість кожної обпалила війна. Але все те в далекому минулому. Діти розлетілися по світах. Залишившись вдовами, ще довго радо зустрічали на канікули онуків, аж поки й ті не обзавелися власними родинами. Втім, допомагають піднімати й правнуків, до котрих, як відомо, особлива любов.
Марія Сергіївна заспішила доварювати борщ – скоро мала повернутися донька, яка свого онука повела на заняття в танцювальному гуртку. У відкрите вікно почула рідний голос: Наталя вітала Ганну Іванівну. Та ще довго сиділа на лаві зі своїми важкими думами. З усього було видно, що додому їй не хочеться повертатися. Тим часом донька з порогу розповіла матері, як на залізничному переїзді Альошка, показуючи на довгий товарний потяг, поцікавився: «То що їде?» Бабуся, захоплена розмовою по телефону, машинально відповіла: «Товарняк». Поверталися знову через переїзд, і знову довелося чекати, поки пройде вантажний поїзд. «Подивися, бабунько, - вигукнув онук, – знову варняк їде!» Вони ще довго сміялися над тим, як інтерпретував Альоша Наталину відповідь.
По обіді вирішили відпочити. Прилягли у спальні, згадали рідне село, земляків, поступово 86-річна Марія Сергіївна задрімала. А прокинулася із посмішкою на вустах:
- Знає, хто мені наснився? – поцікавилася у доньки. – Пам’ятаєш, у нас у дільничній лікарні працював головним лікарем Костянтин Лукич? Приїхав одного разу до твого тата на своїх жигулях, цікавиться, чи не збирається той до міста. Мовляв, потрібно терміново придбати для автівки нову гуму. Каже: «Колеса вже лисі, як моя голова».
Наталя зайшлася сміхом – дядя Костя, як вона його звала, справді був абсолютно лисим. І знову донька з матусею поринули в спогади. А оскільки Лукич до того ж був дотепником і витівником, то смішного згадалося багато. Потім переключилися на єдиного мужчину в їх бабиному царстві – онук пішов до першого класу, тож щодня відкриває щось нове. Його батьки живуть у великому місті, де багато часу забирає дорога до роботи й додому, тож вирішили на сімейній раді, що йому буде комфортніше поки що біля бабусь. Той, набігавшись із друзями, надвечір повернувся додому, без бажання сідати за уроки (і хто їх лихий придумав?) Ліпше подивитися мультики. Трохи поканючив, але бачачи непохитність бабусь, висунув головний аргумент:
– Бачите, які ви, я вам усе, а ви мені нічого!
- А усе – це що мається на увазі? - уточнює бабунька Наталя.
- Я вам чашку свою помив!
Знову вибух сміху, знову гарний настрій. Удвох бабусі намагаються переконати школярика в тому, що уроки – то невідворотне. І тут же телефонують молодій матусі, щоб розповісти про малого хитруна. Так минає день, а вечором обов’язковий перегляд мелодрам. Поки малий у сусідній кімнаті після вивчених уроків дивиться мультики, бабусі під телевізором утирають сльози. Наталя приносить матусі чай з чимось солоденьким, аби трохи втішити після переживань за героїв мильних опер.
Хоча у кожної за плечима многотрудне життя зі своїми драмами й трагедіями. У Наталі не склалося особисте життя, вона самотужки піднімала доньок – виросли розумниці й красуні. Й у них не все гладко в житті, тож уболівають і за Оксану, і за Таню (надто за неї). Проте у літніх жінок вистачає мудрості не реагувати на дрібниці, не псувати одна одній, а відтак і собі, життя. Адже трапляється таке, коли дошкуляють численні хвороби або просто немає настрою. Поспівчувати чи просто змовчати – то звичайна мудрість, яка допомагає уникнути непорозумінь, а іноді й конфліктів. Донька з матір’ю дуже різні не лише на вигляд, але й за вдачею. Спільні у них оптимізм і любов до життя в усіх його проявах.
Валентина ВОЛОКУШИНА
- Гарний у вас квітник, - завела розмову. – Напевне, у Вашої доньки рука легка. Та і вдача, по всьому, також легка. Із сусідами не свариться, має багато подруг та і з школи до неї частенько навідуються, хоча вже другий рік як на пенсії.
Сказала й надовго замислилася. Марія Сергіївна не поспішала вступати в розмову. Бачила: щось гнітить сусідку, у ній ніби відбувалася якась внутрішня боротьба. Ганна Іванівна підвела сумні очі:
- Часто чую, як із вашої квартири лунає веселий гомін, сміх. А у нас усе по-іншому. Мої молоді майже постійно сваряться. Син почав повертатися з роботи пізніше й напідпитку. Невістка гнівається, а я відчуваю себе зайвою в їхній хаті. І нащо я продала у селі дім. Гроші витратили на машину, а я щодня п’ятий кут шукаю. Усі невдоволені, роздратовані, я почуваюся винною: що ні скажу – не те, що ні зроблю – не так…
Старенька відвернула погляд, щоб сусідка не бачила гірких сліз. Марія Сергіївна завела мову про онуків та правнуків, потім перейшли на спогади про життя-буття. У кожної була велика й дружна сім’я, роки праці. Молодість кожної обпалила війна. Але все те в далекому минулому. Діти розлетілися по світах. Залишившись вдовами, ще довго радо зустрічали на канікули онуків, аж поки й ті не обзавелися власними родинами. Втім, допомагають піднімати й правнуків, до котрих, як відомо, особлива любов.
Марія Сергіївна заспішила доварювати борщ – скоро мала повернутися донька, яка свого онука повела на заняття в танцювальному гуртку. У відкрите вікно почула рідний голос: Наталя вітала Ганну Іванівну. Та ще довго сиділа на лаві зі своїми важкими думами. З усього було видно, що додому їй не хочеться повертатися. Тим часом донька з порогу розповіла матері, як на залізничному переїзді Альошка, показуючи на довгий товарний потяг, поцікавився: «То що їде?» Бабуся, захоплена розмовою по телефону, машинально відповіла: «Товарняк». Поверталися знову через переїзд, і знову довелося чекати, поки пройде вантажний поїзд. «Подивися, бабунько, - вигукнув онук, – знову варняк їде!» Вони ще довго сміялися над тим, як інтерпретував Альоша Наталину відповідь.
По обіді вирішили відпочити. Прилягли у спальні, згадали рідне село, земляків, поступово 86-річна Марія Сергіївна задрімала. А прокинулася із посмішкою на вустах:
- Знає, хто мені наснився? – поцікавилася у доньки. – Пам’ятаєш, у нас у дільничній лікарні працював головним лікарем Костянтин Лукич? Приїхав одного разу до твого тата на своїх жигулях, цікавиться, чи не збирається той до міста. Мовляв, потрібно терміново придбати для автівки нову гуму. Каже: «Колеса вже лисі, як моя голова».
Наталя зайшлася сміхом – дядя Костя, як вона його звала, справді був абсолютно лисим. І знову донька з матусею поринули в спогади. А оскільки Лукич до того ж був дотепником і витівником, то смішного згадалося багато. Потім переключилися на єдиного мужчину в їх бабиному царстві – онук пішов до першого класу, тож щодня відкриває щось нове. Його батьки живуть у великому місті, де багато часу забирає дорога до роботи й додому, тож вирішили на сімейній раді, що йому буде комфортніше поки що біля бабусь. Той, набігавшись із друзями, надвечір повернувся додому, без бажання сідати за уроки (і хто їх лихий придумав?) Ліпше подивитися мультики. Трохи поканючив, але бачачи непохитність бабусь, висунув головний аргумент:
– Бачите, які ви, я вам усе, а ви мені нічого!
- А усе – це що мається на увазі? - уточнює бабунька Наталя.
- Я вам чашку свою помив!
Знову вибух сміху, знову гарний настрій. Удвох бабусі намагаються переконати школярика в тому, що уроки – то невідворотне. І тут же телефонують молодій матусі, щоб розповісти про малого хитруна. Так минає день, а вечором обов’язковий перегляд мелодрам. Поки малий у сусідній кімнаті після вивчених уроків дивиться мультики, бабусі під телевізором утирають сльози. Наталя приносить матусі чай з чимось солоденьким, аби трохи втішити після переживань за героїв мильних опер.
Хоча у кожної за плечима многотрудне життя зі своїми драмами й трагедіями. У Наталі не склалося особисте життя, вона самотужки піднімала доньок – виросли розумниці й красуні. Й у них не все гладко в житті, тож уболівають і за Оксану, і за Таню (надто за неї). Проте у літніх жінок вистачає мудрості не реагувати на дрібниці, не псувати одна одній, а відтак і собі, життя. Адже трапляється таке, коли дошкуляють численні хвороби або просто немає настрою. Поспівчувати чи просто змовчати – то звичайна мудрість, яка допомагає уникнути непорозумінь, а іноді й конфліктів. Донька з матір’ю дуже різні не лише на вигляд, але й за вдачею. Спільні у них оптимізм і любов до життя в усіх його проявах.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Комментариев нет:
Отправить комментарий