Початок літа видався звичайним. Спекотні дні, рясні дощі. У Щорсі, як завжди, гарно цвіли липи. Запашний аромат, бриніння бджіл… Ідилія, одним словом. Якось навіть й думати не хотілося, що десь на південному сході країни зараз триває війна. Там, напевно, теж ростуть липи, але на вулицях деяких міст пахне геть інакше. Це якась дика суміш запахів згорілого пороху, паленої гуми і посіченого кулями листя. Після вибухів снарядів у повітрі відчувається щось кислувате, а подекуди навіть вітер не може розігнати стійкого смороду від неглибоко закопаних у землю трупів терористів…
На загал більшість мешканців Щорсівщини сприймає війну як щось віддалене. Воно й логічно – слава Богу, у нас не стріляють. Але все ж таки є категорія людей, які день і ніч готові слухати новини із зони бойових дій. Це – рідні тих наших земляків, котрі за велінням обов’язку опинилися на передовій – солдатів, бійців батальйону «Чернігів», міліціонерів. Для них кожна звістка з епіцентру подій – і надія, і тривога одночасно. Наших солдатів удома чекають матері, дружини. У більшості з цих жінок змарнілі обличчя. Що коїться на душі в кожної з них – можна лише здогадуватися. Однак точно відомо одне: передовсім вони чекають на настання миру. Щоправда, всі знають: війну неможливо припинити, у війні можна тільки перемогти.
Під час бойових дій немає сірого, там усе чорне або біле. Є Росія, яка напала на Україну, захопила Крим і намагається приєднати до себе решту нашої території. Є українська держава, яка захищається. На Донбасі теж все зрозуміло: з одного боку діють диверсанти, що приїхали з Росії, та їхні бандпосібники з числа місцевого населення, з іншого – бійці наших силових структур, які відновлюють конституційний порядок і боронять Вітчизну. В такий непростий момент кожна людина повинна визначатися, з ким вона. З Україною чи з тими, хто демонстративно палить українські прапори, стріляє в наших солдатів і закликає приєднати деякі області до Росії. За такої ситуації чітко видно, хто ворог, а хто – свій. І чого варті розмови про «братство». Є відома істина: брат у гості зі зброєю не ходить. Московський вождь Путін таки добряче постарався, щоб посварити свій народ з українцями. Причому це вже не якісь чудернацькі заборони на ввезення нашого сиру або шоколаду. Це – справжня війна, в ході якої загинули вже сотні громадян України. І ворогам нашим доведеться відповісти за пролиту кров.
Зрештою, ми воюємо за своє. Адже у більшості нашого народу, окрім України, нічого нема. Це мільярдер може майнути на постійне проживання в Німеччину або Францію, грошей у нього вистачить. А у звичайної людини чи не єдині цінності – знайомі з дитинства річка й ліс, пшеничне поле край дороги, дух свободи і почуття власної гідності, словом, усе те, що є невід’ємною складовою традиційної української ідентичності. Пам’ятаєте, як у відомому фільмі «В бой идут одни старики» командир ескадрильї Титаренко каже про Україну: тут і повітря краще, і небо гарніше. В цих простих словах – уся любов до Батьківщини.
Нашій армії довелося забути про принципи класичної війни. Суцільна лінія фронту відсутня, ворог не лише на передовій, а й у тилу. Терористи використовують улюблену тактику – стріляють з-за натовпу своїх посібників, які прикидаються «мирним населенням», або з вікон житлових будинків. Таке враження, що повертається епоха середньовіччя. В одному регіоні країни – інспірований іззовні бунт, подекуди урядові війська облягли ворога у фортецях (як у Слов’янську), але в деяких інших містах (приклад – Луганськ) під контролем армії лишилася тільки «цитадель» (аеропорт), а довкола - море сепаратистів. На чолі бунтівників стоять «весільні генерали», насправді ж на процес впливають інші люди. Вони – респектабельні й багаті, зі своїх «вотчин» час від часу навідуються до столиці й висувають умови центральній владі. Задовольнять їхні забаганки – вони накажуть підданим заспокоїтися, відмовлять – заколот триватиме далі...
Українській армії зараз дуже складно. «Тилові пацюки» та окремі інтенданти вперто вважають, ніби військо існує заради обозу – аби вкрасти щось зі складу чи взяти хабара. За тупість або зраду деяких генералів солдати нерідко розраховуються своїми життями. Проте зміни тривають, у повсякденних боях найкращі офіцери та бійці набувають досвіду і впевненості у власних силах. Вони вже здатні не лише виграти війну, а й стати дійсним гарантом суверенітету держави. Саме таким військовим довірятиме народ, саме їм належить майбутнє. Україна обов`язково переможе, мир і спокій повернуться на нашу землю. З нами Бог!
Олег МІРОШНИЧЕНКО.
На загал більшість мешканців Щорсівщини сприймає війну як щось віддалене. Воно й логічно – слава Богу, у нас не стріляють. Але все ж таки є категорія людей, які день і ніч готові слухати новини із зони бойових дій. Це – рідні тих наших земляків, котрі за велінням обов’язку опинилися на передовій – солдатів, бійців батальйону «Чернігів», міліціонерів. Для них кожна звістка з епіцентру подій – і надія, і тривога одночасно. Наших солдатів удома чекають матері, дружини. У більшості з цих жінок змарнілі обличчя. Що коїться на душі в кожної з них – можна лише здогадуватися. Однак точно відомо одне: передовсім вони чекають на настання миру. Щоправда, всі знають: війну неможливо припинити, у війні можна тільки перемогти.
Під час бойових дій немає сірого, там усе чорне або біле. Є Росія, яка напала на Україну, захопила Крим і намагається приєднати до себе решту нашої території. Є українська держава, яка захищається. На Донбасі теж все зрозуміло: з одного боку діють диверсанти, що приїхали з Росії, та їхні бандпосібники з числа місцевого населення, з іншого – бійці наших силових структур, які відновлюють конституційний порядок і боронять Вітчизну. В такий непростий момент кожна людина повинна визначатися, з ким вона. З Україною чи з тими, хто демонстративно палить українські прапори, стріляє в наших солдатів і закликає приєднати деякі області до Росії. За такої ситуації чітко видно, хто ворог, а хто – свій. І чого варті розмови про «братство». Є відома істина: брат у гості зі зброєю не ходить. Московський вождь Путін таки добряче постарався, щоб посварити свій народ з українцями. Причому це вже не якісь чудернацькі заборони на ввезення нашого сиру або шоколаду. Це – справжня війна, в ході якої загинули вже сотні громадян України. І ворогам нашим доведеться відповісти за пролиту кров.
Зрештою, ми воюємо за своє. Адже у більшості нашого народу, окрім України, нічого нема. Це мільярдер може майнути на постійне проживання в Німеччину або Францію, грошей у нього вистачить. А у звичайної людини чи не єдині цінності – знайомі з дитинства річка й ліс, пшеничне поле край дороги, дух свободи і почуття власної гідності, словом, усе те, що є невід’ємною складовою традиційної української ідентичності. Пам’ятаєте, як у відомому фільмі «В бой идут одни старики» командир ескадрильї Титаренко каже про Україну: тут і повітря краще, і небо гарніше. В цих простих словах – уся любов до Батьківщини.
Нашій армії довелося забути про принципи класичної війни. Суцільна лінія фронту відсутня, ворог не лише на передовій, а й у тилу. Терористи використовують улюблену тактику – стріляють з-за натовпу своїх посібників, які прикидаються «мирним населенням», або з вікон житлових будинків. Таке враження, що повертається епоха середньовіччя. В одному регіоні країни – інспірований іззовні бунт, подекуди урядові війська облягли ворога у фортецях (як у Слов’янську), але в деяких інших містах (приклад – Луганськ) під контролем армії лишилася тільки «цитадель» (аеропорт), а довкола - море сепаратистів. На чолі бунтівників стоять «весільні генерали», насправді ж на процес впливають інші люди. Вони – респектабельні й багаті, зі своїх «вотчин» час від часу навідуються до столиці й висувають умови центральній владі. Задовольнять їхні забаганки – вони накажуть підданим заспокоїтися, відмовлять – заколот триватиме далі...
Українській армії зараз дуже складно. «Тилові пацюки» та окремі інтенданти вперто вважають, ніби військо існує заради обозу – аби вкрасти щось зі складу чи взяти хабара. За тупість або зраду деяких генералів солдати нерідко розраховуються своїми життями. Проте зміни тривають, у повсякденних боях найкращі офіцери та бійці набувають досвіду і впевненості у власних силах. Вони вже здатні не лише виграти війну, а й стати дійсним гарантом суверенітету держави. Саме таким військовим довірятиме народ, саме їм належить майбутнє. Україна обов`язково переможе, мир і спокій повернуться на нашу землю. З нами Бог!
Олег МІРОШНИЧЕНКО.
Комментариев нет:
Отправить комментарий