–Після «Стремнины тихого Дона» відчув потребу розказувати і далі про людські долі, - зізнається щорський письменник Володимир Мохнєв. – В результаті вийшло три книги, об’єднаних саме такою назвою – «Долі людські».
Розмовляємо за кілька днів після виходу роману. Книги (перша має назву «Плач зозулі», друга – «Любов без щастя», третя – «Циганка наворожила») ще зберігають запах друкарської фарби. (Кажуть, для поетів-письменників це найкращий у світі запах).
Книги досить об’ємні – у кожній більше 500 сторінок. На обкладинках – зображення райцентрівського Свято-Миколаївського храму і берегів Снову. Присвячений роман, над яким автор невтомно працював 4 роки, світлій пам’яті найдорожчих для Володимира Никифоровича жінок – дружини Ніни та онуки Ксюшеньки. (Їхні фотографії – в першій книзі). Цей сильний духом чоловік не може говорити про обох без сліз: вони – його вічна незаживаюча рана. Але нічого вже не змінити, не повернути. Залишилася світла пам’ять.
– Кажуть, щоб написати книгу, треба бути талановитим, щоб видати її - геніальним, - згадую давню істину.
– Як не банально, все впирається в гроші, - зітхає автор і адресує слова глибокої вдячності депутату облради Олександру Веселому (вдячність йому є і в книзі), який фінансово підтримав нашого талановитого земляка.
– Якщо коротко: про що і про кого Ваш роман?
– У ньому відображене життя селян в період 1940-48 років. Показане ставлення людей до війни з позицій сьогодення.
Власне, життя головних героїв починається ще до війни: оповідь торкається років колективізації – з перегинами центральних органів влади у селянському питанні.
В основі роману – життя великої (5 дітей) сім’ї, що осиротіла на початку 1941 року. Старшій з дітей – Галі – було 16. Вона стала для молодших і матір’ю, і батьком. Доля цієї родини трагічна: брат Галі – Михайло пішов служити в націоналістичну банду. Його вбили жителі села. Її сестру Ліду, вагітну від італійського солдата, зарізав друг Михайла – Павло. Наймолодший – Степан - кинувся під потяг: його звинуватили в зґвалтуванні, хоч насправді то була не його провина. Ще один їхній брат Юрій воював у партизанському загоні. Йому тоді було всього 16. А довелось командувати взводом. Що було яскравим у його житті, так це щире юначе кохання до медсестри Ніни. Бо прожити хлопцю судилося недовго: в кінці 1943 року командир партизанського загону залишає Юрія з його взводом прикривати загін, що вирушає на виконання важливого завдання – захоплення залізничного мосту через річку і переправи – щоб відрізати німцям шлях до відступу. У цьому бою Юрій загинув.
Галя залишилась сама. До свого останнього дня вона картатиме себе за смерть молодших братів і сестри. Її доля нещаслива.
– Слухаю Вас і згадую сторінки Вашої біографії. Після смерті батьків Ви і ще троє дітей залишились зі старшою сестрою Вірою. Їй, пам’ятається, теж було 16.
– Тільки у нас набагато щасливіші продовження історії. Віра всіх нас виростила і вивела в люди. Низький їй уклін за це.
В романі і справді немало автобіографічного: десь більше, десь – одним штрихом. Без цього не обійтися. Але всі мої герої - це художні образи. Так само читач може впізнати в описах населених пунктів рідні моєму серцю Хотуничі, Щорс, нашу річку. Про них, як і про людей, я намагався писати так, щоб читач не залишився байдужим, щоб відчув себе поруч з героями (їх у романі більше ста), невидимо увійшов у їхнє життя. Одним – співчував, інших – любив, третіх – ненавидів. Життя є життя. Воно вишите не тільки червоним, а й чорним.
Головне – не втрачати духовності, людяності, моральної чистоти.
– Головний редактор журналу «Літературний Чернігів», член Національної спілки письменників України» Михась Ткач у вступному слові до «Доль людських» процитував рецензію покійного голови обласної письменницької організації Станіслава Реп’яха, яку той написав на «Стремнину Тихого Дона».
«Почав читати роман. Невдовзі спіймав себе на тому, що відірватись від нього майже неможливо. Кожен наступний епізод ніби виростає з попереднього, всі глави зшиті міцними нитками авторського задуму і сюжету. А головне – хочеться знати, що ж буде далі. Величезне полотно Володимир Мохнєв написав на одному диханні. Автор не позбавлений бурхливої фантазії. Написано саме так, як має бути. Характери персонажів витримані в правдивих тонах, вони не повторяються і мають чіткі власні контури. Роман вражає динамічністю, майстерним володінням діалогом, чітко вмонтованими пейзажними замальовками».
Все, що написав Станіслав Реп’ях, про «Стремнину», на думку Михася Ткача, можна сказати і про «Долі людські».
– Дуже вдячний йому за високу оцінку мого роману. Але останнє слово - за читачем.
Марія ІСАЧЕНКО
На знімку: роман в трьох книгах Володимира Мохнєва «Долі людські»
Від редакції: колектив «Променя» сердечно вітає Володимира Никифоровича з виходом нового роману і зичить міцного здоров’я та нових творчих злетів.
Розмовляємо за кілька днів після виходу роману. Книги (перша має назву «Плач зозулі», друга – «Любов без щастя», третя – «Циганка наворожила») ще зберігають запах друкарської фарби. (Кажуть, для поетів-письменників це найкращий у світі запах).
Книги досить об’ємні – у кожній більше 500 сторінок. На обкладинках – зображення райцентрівського Свято-Миколаївського храму і берегів Снову. Присвячений роман, над яким автор невтомно працював 4 роки, світлій пам’яті найдорожчих для Володимира Никифоровича жінок – дружини Ніни та онуки Ксюшеньки. (Їхні фотографії – в першій книзі). Цей сильний духом чоловік не може говорити про обох без сліз: вони – його вічна незаживаюча рана. Але нічого вже не змінити, не повернути. Залишилася світла пам’ять.
– Кажуть, щоб написати книгу, треба бути талановитим, щоб видати її - геніальним, - згадую давню істину.
– Як не банально, все впирається в гроші, - зітхає автор і адресує слова глибокої вдячності депутату облради Олександру Веселому (вдячність йому є і в книзі), який фінансово підтримав нашого талановитого земляка.
– Якщо коротко: про що і про кого Ваш роман?
– У ньому відображене життя селян в період 1940-48 років. Показане ставлення людей до війни з позицій сьогодення.
Власне, життя головних героїв починається ще до війни: оповідь торкається років колективізації – з перегинами центральних органів влади у селянському питанні.
В основі роману – життя великої (5 дітей) сім’ї, що осиротіла на початку 1941 року. Старшій з дітей – Галі – було 16. Вона стала для молодших і матір’ю, і батьком. Доля цієї родини трагічна: брат Галі – Михайло пішов служити в націоналістичну банду. Його вбили жителі села. Її сестру Ліду, вагітну від італійського солдата, зарізав друг Михайла – Павло. Наймолодший – Степан - кинувся під потяг: його звинуватили в зґвалтуванні, хоч насправді то була не його провина. Ще один їхній брат Юрій воював у партизанському загоні. Йому тоді було всього 16. А довелось командувати взводом. Що було яскравим у його житті, так це щире юначе кохання до медсестри Ніни. Бо прожити хлопцю судилося недовго: в кінці 1943 року командир партизанського загону залишає Юрія з його взводом прикривати загін, що вирушає на виконання важливого завдання – захоплення залізничного мосту через річку і переправи – щоб відрізати німцям шлях до відступу. У цьому бою Юрій загинув.
Галя залишилась сама. До свого останнього дня вона картатиме себе за смерть молодших братів і сестри. Її доля нещаслива.
– Слухаю Вас і згадую сторінки Вашої біографії. Після смерті батьків Ви і ще троє дітей залишились зі старшою сестрою Вірою. Їй, пам’ятається, теж було 16.
– Тільки у нас набагато щасливіші продовження історії. Віра всіх нас виростила і вивела в люди. Низький їй уклін за це.
В романі і справді немало автобіографічного: десь більше, десь – одним штрихом. Без цього не обійтися. Але всі мої герої - це художні образи. Так само читач може впізнати в описах населених пунктів рідні моєму серцю Хотуничі, Щорс, нашу річку. Про них, як і про людей, я намагався писати так, щоб читач не залишився байдужим, щоб відчув себе поруч з героями (їх у романі більше ста), невидимо увійшов у їхнє життя. Одним – співчував, інших – любив, третіх – ненавидів. Життя є життя. Воно вишите не тільки червоним, а й чорним.
Головне – не втрачати духовності, людяності, моральної чистоти.
– Головний редактор журналу «Літературний Чернігів», член Національної спілки письменників України» Михась Ткач у вступному слові до «Доль людських» процитував рецензію покійного голови обласної письменницької організації Станіслава Реп’яха, яку той написав на «Стремнину Тихого Дона».
«Почав читати роман. Невдовзі спіймав себе на тому, що відірватись від нього майже неможливо. Кожен наступний епізод ніби виростає з попереднього, всі глави зшиті міцними нитками авторського задуму і сюжету. А головне – хочеться знати, що ж буде далі. Величезне полотно Володимир Мохнєв написав на одному диханні. Автор не позбавлений бурхливої фантазії. Написано саме так, як має бути. Характери персонажів витримані в правдивих тонах, вони не повторяються і мають чіткі власні контури. Роман вражає динамічністю, майстерним володінням діалогом, чітко вмонтованими пейзажними замальовками».
Все, що написав Станіслав Реп’ях, про «Стремнину», на думку Михася Ткача, можна сказати і про «Долі людські».
– Дуже вдячний йому за високу оцінку мого роману. Але останнє слово - за читачем.
Марія ІСАЧЕНКО
На знімку: роман в трьох книгах Володимира Мохнєва «Долі людські»
Від редакції: колектив «Променя» сердечно вітає Володимира Никифоровича з виходом нового роману і зичить міцного здоров’я та нових творчих злетів.
Комментариев нет:
Отправить комментарий