Нині в нашому селі багато мовчазних дворів, як і цей, з лавкою біля воріт. Вона з’явилася недавно. Онук діда Івана Рибальченка зробив. Пофарбував у зелений колір.
Думав: дід Іван з бабою Вірою частіше виходитимуть на вулицю. А тут до них сусіди підсядуть поговорити. Уже не самі.
Тепер дід Іван сидить на лавці сам. Перебирає в пам’яті своє життя. Спокійно думає про смерть.
– Так, - стверджує, - більше відкривається краса життя – ніби хтось невидимий хоче, щоб людина наостанок досхочу наситилась нею. І пішла в небуття. Всі йдуть.
Як пішла після 67-річного спільного життя його дружина – Рибальченко Віра Федорівна. Все життя обоє працювали в колгоспі. Спочатку він був імені Петровського, потім імені Горького, потім – «Радянська Україна». Змінювались керівники, а робота залишалась незмінною.
Іван Васильович 10 років був колгоспним конюхом, 12 – вирощував телят, а останні майже 3 десятиліття – мірошником.
В обох було важке дитинство, обоє пережити голод 1932-33 років і війну.
Ясна річ: ні про яку освіту не могло бути й мови. А виховували труд, вулиця і природа.
– У 1947-му (ще до армії) ми одружилися, - розказує дід Іван.
… Виплив, наче з туману, образ коханої, запахло м’ятою та любистком її волосся. Вона - Віра – все життя була поруч: проста, скромна. Але опора у всьому. Її невтомні руки стільки всього переробили...
З раннього ранку вони творили диво, що наповнювало неповторним запахом усю хату. По-сільському диво називалося юшкою, яка то була смакота! Були й інші дива – вареники зі смородиною, пироги з сиром, маком. Такі тільки у неї вдавалися.
- А тепер уже 40 днів у хаті пахне пусткою, стоїть тиша, телевізор занавіскою накритий, не дивимось - зітхає дід Іван. – Онук уміє тільки варити і смажити картоплю та готувати суп…
Далі старенький згадує вишивки своєї Віри. Вони досі квітнуть буйним цвітом на рушниках та простирадлах. Уже жодного стіжка, жодного хрестика не вишиють руки дружини - вони навік завмерли на її бездиханних грудях. Згасла посмішка, що сяяла в її очах. Без цього всього яке життя?
Та дідусь каже: «Треба жити. Туди – встигну. Житиму, поки живеться, працюватиму – поки працюється».
Разом згадуємо минуле. Їхній старший – Микола – куди б не закидала його доля, не забував батька з матір’ю. Ніколи не приїжджав без гостинців. Троє інших синів – Леонід, Володимир і Василь – живуть майже поруч.
– Сином можна назвати і онука Вову, - каже мій співрозмовник. – Коли його мати померла, ми з Вірою ростили малого, як сина.
Слухаю і не перестаю дивуватися його пам’яті, його таланту розповідати (чого гріха таїти: добру частину своїх статей, що були опубліковані в «Промені», я написав зі слів діда Івана).
Сьогодні його речі сумніші, ніж зазвичай. Роздумую: що так стисло йому серце, що бентежить.
А він каже: «У мене сьогодні день народження. 86 накувала зозуля.
Привітали близькі і я привітав. Він дякував, кивав головою. Шкодував тільки про одне: поруч немає Віри. І ніколи вже не буде.
Георгій ЛЕПНЮК
Фото автора
Думав: дід Іван з бабою Вірою частіше виходитимуть на вулицю. А тут до них сусіди підсядуть поговорити. Уже не самі.
Тепер дід Іван сидить на лавці сам. Перебирає в пам’яті своє життя. Спокійно думає про смерть.
– Так, - стверджує, - більше відкривається краса життя – ніби хтось невидимий хоче, щоб людина наостанок досхочу наситилась нею. І пішла в небуття. Всі йдуть.
Як пішла після 67-річного спільного життя його дружина – Рибальченко Віра Федорівна. Все життя обоє працювали в колгоспі. Спочатку він був імені Петровського, потім імені Горького, потім – «Радянська Україна». Змінювались керівники, а робота залишалась незмінною.
Іван Васильович 10 років був колгоспним конюхом, 12 – вирощував телят, а останні майже 3 десятиліття – мірошником.
В обох було важке дитинство, обоє пережити голод 1932-33 років і війну.
Ясна річ: ні про яку освіту не могло бути й мови. А виховували труд, вулиця і природа.
– У 1947-му (ще до армії) ми одружилися, - розказує дід Іван.
… Виплив, наче з туману, образ коханої, запахло м’ятою та любистком її волосся. Вона - Віра – все життя була поруч: проста, скромна. Але опора у всьому. Її невтомні руки стільки всього переробили...
З раннього ранку вони творили диво, що наповнювало неповторним запахом усю хату. По-сільському диво називалося юшкою, яка то була смакота! Були й інші дива – вареники зі смородиною, пироги з сиром, маком. Такі тільки у неї вдавалися.
- А тепер уже 40 днів у хаті пахне пусткою, стоїть тиша, телевізор занавіскою накритий, не дивимось - зітхає дід Іван. – Онук уміє тільки варити і смажити картоплю та готувати суп…
Далі старенький згадує вишивки своєї Віри. Вони досі квітнуть буйним цвітом на рушниках та простирадлах. Уже жодного стіжка, жодного хрестика не вишиють руки дружини - вони навік завмерли на її бездиханних грудях. Згасла посмішка, що сяяла в її очах. Без цього всього яке життя?
Та дідусь каже: «Треба жити. Туди – встигну. Житиму, поки живеться, працюватиму – поки працюється».
Разом згадуємо минуле. Їхній старший – Микола – куди б не закидала його доля, не забував батька з матір’ю. Ніколи не приїжджав без гостинців. Троє інших синів – Леонід, Володимир і Василь – живуть майже поруч.
– Сином можна назвати і онука Вову, - каже мій співрозмовник. – Коли його мати померла, ми з Вірою ростили малого, як сина.
Слухаю і не перестаю дивуватися його пам’яті, його таланту розповідати (чого гріха таїти: добру частину своїх статей, що були опубліковані в «Промені», я написав зі слів діда Івана).
Сьогодні його речі сумніші, ніж зазвичай. Роздумую: що так стисло йому серце, що бентежить.
А він каже: «У мене сьогодні день народження. 86 накувала зозуля.
Привітали близькі і я привітав. Він дякував, кивав головою. Шкодував тільки про одне: поруч немає Віри. І ніколи вже не буде.
Георгій ЛЕПНЮК
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий