– Мені – 93, а їй набагато більше, - гладить баба Настя обмазані глиною потріскані стіни своєї хати. – У селі багато новіших є. Порожніх. А приїжджі облюбували мою. Добру ціну давали. Я спочатку думала: глузують над старою. Та вони – не відступу. Кажуть: інші хати – звичайні, а ця – наче з іншого життя.
- Не продали?
- І не продам. Тут - рай.
Особливо коли квітнуть сади. Дарма, що двори біля них заросли чагарниками, будинки повалялися, а господарі – хто на кладовищі, хто переселився у більші села. Яблуні та груші, за якими ніхто не доглядає, аж піняться від цвіту. Повітря таке чисте – не надихаєшся.
З іншого боку до самого баби Настиного городу підступає березняк. Солов’ї там, здається, на кожному дереві. Чи, може, їхній спів такий гучний через те, що навколо – тиша? Порушувати її нікому. Вряди-годи вулицею проїде якась машина. А в самій Лютівці – тільки 8 людей. Вона – найстаріша. Маленька, тендітна, зігнута хворобами майже навпіл.
– Зате спина не так болить, як полю траву, - жартує. - Хоч доводиться і сидячи, і на колінах.
На городі (буде соток зо три) Анастасія Мила сіє кавуни. Каже: ростуть, кілограмів по п’ять. Є й більші. Пригощає ними грибників, що забиваються сюди навіть з Сумської області. І з собою дає. Ті новин нарозказують, а вона їм – про своє життя.
З рідні у неї поруч (у Лютівці) – тільки племінниця. Дочка – в Черкеську (у Передкавказзі), онуки (четверо), 7 правнуків, 2 праправнуки – теж у Росії. Ще торік зустрічала звідти гостей. А тепер не знає, чи діждеться.
- Війни хоч не буде? – запитує з надією.
Ще більше, ніж війни, Анастасія Павлівна боїться голоду, переживши його в 12 років:
– Лізу за липовим листям на оладки і в думці прощаюсь з усіма рідними: голова паморочиться, руки не тримають. А лізти треба високо, бо знизу голі гілки – все обірвали. «Не дивись на землю, - наказую собі, - бо впадеш і вб’єшся». І мати, і ми з братом повірили, що виживемо, як з’явилися полуниці. Їх у нас було соток 15. Їли самі і продавали по 5 копійок за трикілограмовий ящичок. Заробили грошей і купили борошна. Мати розводила його і робила затірку. Я б і зараз її їла – така смачна. Відтоді, - розказує, - ці ягоди для неї як оберіг.
Про полуничну грядку дбає більше, ніж про себе. Поливає у спеку, вкриває на зиму. Виполює до останньої травинки. На нові сорти не заздрить. Береже ті, що колись врятували.
– А вони кажуть: продавай. Грошима смітять, - раптом повертається до початку розмови. – Наче я без них бідую. Пенсії – тисяча. Її з головою вистачає. З їжі – що замовлю, соцпрацівник привезе. Дрова чоловік племінниці заготовляє. А раніше – сама. Залишить дочка старшого онука, а він ще малий, тільки за ручку пили тримається, щоб не матлялась. Так і попиляємо. Потім рубаю потроху. Корови не тримаю через сіно. Останнім часом сіяла траву на городі. Наскладаю копичок і переношу попонами. Або зв’яжу в’язанку, і на велосипед. Тепер уже не можу.
– Чоловік помер?
– А його й не було. Піддурив один і кинув вагітною. У Москві. Я там усю війну працювала помічником друкаря у друкарні «Красное знамя». Платили по 500 рублів. А хлібина коштувала сто. Сама я ще якось би вижила. А як з дитиною? Таня моя народилася в 45-му, і ми повернулися в Лютівку. Донька теж росла на полуницях.
Потім мама захворіла. 15 років була прикута до ліжка. Так що нареченою я була невигідною. Згодом, правда, сватались. Та я вже звикла сама. Так і не зважилась на заміжжя. От і живу тепер тільки зі своїми хворобами. Одне око зовсім не бачить. Руки, ноги не слухаються. Цієї зими так прикрутило, що більше лежала, ніж ходила. А дарма, бо так ще гірше. Настала весна, душа до сонця проситься, а я підвестися не можу. Тепер боляче – не боляче, встаю. Буває, поплачу. Від того, що сил нема. А потім помолюся Богу і щось роблю. Довго, повільно. Грубу топлю години три. А що вдієш?
– Чужих не боїтесь? Раптом нагряне якийсь злодюга, а звати на поміч нікого.
– Це вже було. І не раз. Років з 5 тому приніс нечистий непроханого гостя. Надворі ніч. А він стукає у вікно, аж шибки дзвенять. Я й дихати перестала. Він розізлився, двері вибив. Залітає в хату. Каже: давай гроші, бо спалю. Я б віддала. Усі 67 гривень, що були, лежали в одному місці. Та не сказати, ні показати, де вони, не можу: тіпає , як у пропасниці. Він усе в хаті перевернув і сам знайшов. Підходить до мене, може, хотів, щоб відкрила ще якусь схованку, і аж злякався. Певно, думав, що помираю. Накинув мені на плечі ковдру, каже: «Прости , мамашо». І пішов. Я потім довго відходила.
Пізніше циганка приблудилася. Попросила напитися води. Я її ще й яблуками пригостила. А вона 170 гривень вкрала.
Прости, Господи, цих людей. Вони не відають, що роблять. Гроші ще нікого не зробили щасливим.
Ну, продала б я хату, пішла б жити у будинок престарілих. Хай там добрий догляд, смачна їжа, та душу цим не задуриш.
Вона б щодня рвалася сюди…
Марія Ісаченко
Фото автора
- Не продали?
- І не продам. Тут - рай.
Особливо коли квітнуть сади. Дарма, що двори біля них заросли чагарниками, будинки повалялися, а господарі – хто на кладовищі, хто переселився у більші села. Яблуні та груші, за якими ніхто не доглядає, аж піняться від цвіту. Повітря таке чисте – не надихаєшся.
З іншого боку до самого баби Настиного городу підступає березняк. Солов’ї там, здається, на кожному дереві. Чи, може, їхній спів такий гучний через те, що навколо – тиша? Порушувати її нікому. Вряди-годи вулицею проїде якась машина. А в самій Лютівці – тільки 8 людей. Вона – найстаріша. Маленька, тендітна, зігнута хворобами майже навпіл.
– Зате спина не так болить, як полю траву, - жартує. - Хоч доводиться і сидячи, і на колінах.
На городі (буде соток зо три) Анастасія Мила сіє кавуни. Каже: ростуть, кілограмів по п’ять. Є й більші. Пригощає ними грибників, що забиваються сюди навіть з Сумської області. І з собою дає. Ті новин нарозказують, а вона їм – про своє життя.
З рідні у неї поруч (у Лютівці) – тільки племінниця. Дочка – в Черкеську (у Передкавказзі), онуки (четверо), 7 правнуків, 2 праправнуки – теж у Росії. Ще торік зустрічала звідти гостей. А тепер не знає, чи діждеться.
- Війни хоч не буде? – запитує з надією.
Ще більше, ніж війни, Анастасія Павлівна боїться голоду, переживши його в 12 років:
– Лізу за липовим листям на оладки і в думці прощаюсь з усіма рідними: голова паморочиться, руки не тримають. А лізти треба високо, бо знизу голі гілки – все обірвали. «Не дивись на землю, - наказую собі, - бо впадеш і вб’єшся». І мати, і ми з братом повірили, що виживемо, як з’явилися полуниці. Їх у нас було соток 15. Їли самі і продавали по 5 копійок за трикілограмовий ящичок. Заробили грошей і купили борошна. Мати розводила його і робила затірку. Я б і зараз її їла – така смачна. Відтоді, - розказує, - ці ягоди для неї як оберіг.
Про полуничну грядку дбає більше, ніж про себе. Поливає у спеку, вкриває на зиму. Виполює до останньої травинки. На нові сорти не заздрить. Береже ті, що колись врятували.
– А вони кажуть: продавай. Грошима смітять, - раптом повертається до початку розмови. – Наче я без них бідую. Пенсії – тисяча. Її з головою вистачає. З їжі – що замовлю, соцпрацівник привезе. Дрова чоловік племінниці заготовляє. А раніше – сама. Залишить дочка старшого онука, а він ще малий, тільки за ручку пили тримається, щоб не матлялась. Так і попиляємо. Потім рубаю потроху. Корови не тримаю через сіно. Останнім часом сіяла траву на городі. Наскладаю копичок і переношу попонами. Або зв’яжу в’язанку, і на велосипед. Тепер уже не можу.
– Чоловік помер?
– А його й не було. Піддурив один і кинув вагітною. У Москві. Я там усю війну працювала помічником друкаря у друкарні «Красное знамя». Платили по 500 рублів. А хлібина коштувала сто. Сама я ще якось би вижила. А як з дитиною? Таня моя народилася в 45-му, і ми повернулися в Лютівку. Донька теж росла на полуницях.
Потім мама захворіла. 15 років була прикута до ліжка. Так що нареченою я була невигідною. Згодом, правда, сватались. Та я вже звикла сама. Так і не зважилась на заміжжя. От і живу тепер тільки зі своїми хворобами. Одне око зовсім не бачить. Руки, ноги не слухаються. Цієї зими так прикрутило, що більше лежала, ніж ходила. А дарма, бо так ще гірше. Настала весна, душа до сонця проситься, а я підвестися не можу. Тепер боляче – не боляче, встаю. Буває, поплачу. Від того, що сил нема. А потім помолюся Богу і щось роблю. Довго, повільно. Грубу топлю години три. А що вдієш?
– Чужих не боїтесь? Раптом нагряне якийсь злодюга, а звати на поміч нікого.
– Це вже було. І не раз. Років з 5 тому приніс нечистий непроханого гостя. Надворі ніч. А він стукає у вікно, аж шибки дзвенять. Я й дихати перестала. Він розізлився, двері вибив. Залітає в хату. Каже: давай гроші, бо спалю. Я б віддала. Усі 67 гривень, що були, лежали в одному місці. Та не сказати, ні показати, де вони, не можу: тіпає , як у пропасниці. Він усе в хаті перевернув і сам знайшов. Підходить до мене, може, хотів, щоб відкрила ще якусь схованку, і аж злякався. Певно, думав, що помираю. Накинув мені на плечі ковдру, каже: «Прости , мамашо». І пішов. Я потім довго відходила.
Пізніше циганка приблудилася. Попросила напитися води. Я її ще й яблуками пригостила. А вона 170 гривень вкрала.
Прости, Господи, цих людей. Вони не відають, що роблять. Гроші ще нікого не зробили щасливим.
Ну, продала б я хату, пішла б жити у будинок престарілих. Хай там добрий догляд, смачна їжа, та душу цим не задуриш.
Вона б щодня рвалася сюди…
Марія Ісаченко
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий