Коси, коса…

На часі – пора сіножатей. Хтось косить-згрібає технікою, та більшість – старим дідівським способом. У кожному селі неодмінно зустрінеш людей з дерев’яними граблями чи ручними косами.

З Олександром Романенком з Хотунич ми зустрілися на лузі поблизу села. Косив чоловік красиво, розмашисто, залишаючи позаду себе рівні покоси.
- Колись визначали, чи дужий чоловік, по тому, як він косить. Ви, виходячи з цього, іще той козак.
- А я чув: визначали по тому, як чоловік їсть, - сміється косар.
– Хоча влітку в селі по-людськи поїсти ніколи. Та й не хочеться. Косити вирушають зранку, поки роса. А потім увесь день – одна робота за іншою.
- А що вдієш, - каже Олександр. – Завтра у мене день народження. Буде 59. Теж коситиму. У нас 2 корови. Зараз згаєш час – зима спитає.
– Коли коса добре проклепана, косити не важко. Навіть із задоволенням.
– Батько всьому навчив?
– Він постійно хворів. Та світ, як кажуть, не без добрих людей.
А своїх синів я сам учив. Тепер косять краще, ніж я.
- Скільки їх у вас?
- Шестеро. Уже в усіх сім’ї.
Вимовив з батьківською теплотою в голосі і знову змахнув косою. Час не жде.

Марія ІСАЧЕНКО
Фото автора