30 травня 2014 року. Останній дзвоник для випускників – у тому числі й у гімназії, де навчається мій онук Влад Красько. На 9-30 ранку під’їхав і я. Яка краса: юнаки-випускники в костюмах і краватках, дівчата-випускниці у шкільних формах, щебечуть, веселі, красиві. Велике свято і для них, і для вчителів, і для батьків, і для дідусів з бабусями – у кого вони залишились. Почалися урочистості. Керівники одинадцятих А і Б класів з вихованцями пішли по колу Пошани. Музика, потім Державний гімн і підняття українського прапора. Виступи… Але дзвінок на мобільний, і я поїхав на роботу.
Завершилася офіційна частина, і випускники рушили до районного Будинку культури прикрашати сцену, де наступного дня, о 16-ій годині, їм вручатимуть атестати про середню освіту: теж свято, і неабияке. Працювали вони там з годину, а коли вийшли, то стали свідками прикрої події. Там стояло з десяток їхніх велосипедів, а велосипед мого онука зник, його вкрали.
Велосипеди і мобілки – це такий ширпотреб, що не зівай. Десь о першій годині я поїхав на обід, повертаю до свого провулка, а з другого кінця йде онук назустріч, не поспішає, можна сказати. Ллє дощ, він мокрий. Питаю: «Чому не їхав?», а він: «Велосипед вкрали…» (Прикро, що за чотири дні до цього у нього зіпсувався замок. Він тягнув велик із площі через пішохідний міст, і співробітник вокзалу спеціальними ножицями допоміг перекусити «вушко»). Зайшли в дім, я і думаю: подзвоню на «102», що буде. Помічник чергового Юрій Апецько підняв трубку, вислухав і відповів: «Зараз прибуде група». Приїхали: капітани Володимир Булденко, Євген Коваль і лейтенант Богдан Гордійко. Слово по слову, взяли пояснювальні – за підписами мене та онука – і сказали: знайдемо. Я промовчав, просто не знаю, чому. Ось тому і не сказав, що скоріш за все – не знайдете.
Десь після опівдня вони поїхали. Моя дочка, мама онука, потім прийшла з роботи і сказала: не треба було дзвонити, не знайдуть, і хай у твоєму житті це стане найбільшим потрясінням. Ніякого настрою в онука немає, а велосипед «Ардіс» - шини шиповані, чорний варіант – коштував 1500 грн., а зараз, може, й усі 2000. Я його трішки пожурив і сказав: не бідуйся, учись, здаси тести, вступиш до ВУЗу, заробиш, купиш «Дніпро».
Минав час. І увечері, десь о 21-ій годині, мені дзвінок на мобілку. Прізвище не висвітилось, по голосу я не впізнав, а був це А.В.Зеляк, начальник Щорського РВ УМВС. Я з ним спілкуюсь рідко, хіба коли припече по роботі. «Олексійович, а де Ваш онук?». Я сказав, що удома. «Ну, тоді привезуть велосипед». Я на такій роботі і стільки проживши, розгубився. Здається, через оторопіння навіть забув подякувати. Новину оголосив сім’ї. Вони: «Не може бути». Онук «ожив». Під’їжджає автомобіль райвідділу. Наш дільничний ст. лейтенант Руслан Янченко питає: «Твій?» - «Мій» - «Забирай».
Сусіди, які стояли на вулиці, теж були здивовані. Оце так новина: вкрадену річ знайшли за декілька годин! Прізвища злодія ані начальник, ані дільничний мені не сказали, але сподіваюся, він має бути покараний.
«Вор должен сидеть в тюрьме». Все. Крапка. Чорна хмара з душі мого онука зійшла, і назавтра ми пішли всією сім’єю отримувати атестат. І всім співробітникам РВ УМВС, офіцерам і сержантам, які були у групі, начальнику величезне спасибі.
Воно й дійсно – коли щось трапляється, то ми куди? В міліцію. Бажаю, щоб місцеві правоохоронці несли радість і допомагали й іншим сім’ям нашого району, як допомогли моїй.
М.МУРАХА, голова райради УТМР
Завершилася офіційна частина, і випускники рушили до районного Будинку культури прикрашати сцену, де наступного дня, о 16-ій годині, їм вручатимуть атестати про середню освіту: теж свято, і неабияке. Працювали вони там з годину, а коли вийшли, то стали свідками прикрої події. Там стояло з десяток їхніх велосипедів, а велосипед мого онука зник, його вкрали.
Велосипеди і мобілки – це такий ширпотреб, що не зівай. Десь о першій годині я поїхав на обід, повертаю до свого провулка, а з другого кінця йде онук назустріч, не поспішає, можна сказати. Ллє дощ, він мокрий. Питаю: «Чому не їхав?», а він: «Велосипед вкрали…» (Прикро, що за чотири дні до цього у нього зіпсувався замок. Він тягнув велик із площі через пішохідний міст, і співробітник вокзалу спеціальними ножицями допоміг перекусити «вушко»). Зайшли в дім, я і думаю: подзвоню на «102», що буде. Помічник чергового Юрій Апецько підняв трубку, вислухав і відповів: «Зараз прибуде група». Приїхали: капітани Володимир Булденко, Євген Коваль і лейтенант Богдан Гордійко. Слово по слову, взяли пояснювальні – за підписами мене та онука – і сказали: знайдемо. Я промовчав, просто не знаю, чому. Ось тому і не сказав, що скоріш за все – не знайдете.
Десь після опівдня вони поїхали. Моя дочка, мама онука, потім прийшла з роботи і сказала: не треба було дзвонити, не знайдуть, і хай у твоєму житті це стане найбільшим потрясінням. Ніякого настрою в онука немає, а велосипед «Ардіс» - шини шиповані, чорний варіант – коштував 1500 грн., а зараз, може, й усі 2000. Я його трішки пожурив і сказав: не бідуйся, учись, здаси тести, вступиш до ВУЗу, заробиш, купиш «Дніпро».
Минав час. І увечері, десь о 21-ій годині, мені дзвінок на мобілку. Прізвище не висвітилось, по голосу я не впізнав, а був це А.В.Зеляк, начальник Щорського РВ УМВС. Я з ним спілкуюсь рідко, хіба коли припече по роботі. «Олексійович, а де Ваш онук?». Я сказав, що удома. «Ну, тоді привезуть велосипед». Я на такій роботі і стільки проживши, розгубився. Здається, через оторопіння навіть забув подякувати. Новину оголосив сім’ї. Вони: «Не може бути». Онук «ожив». Під’їжджає автомобіль райвідділу. Наш дільничний ст. лейтенант Руслан Янченко питає: «Твій?» - «Мій» - «Забирай».
Сусіди, які стояли на вулиці, теж були здивовані. Оце так новина: вкрадену річ знайшли за декілька годин! Прізвища злодія ані начальник, ані дільничний мені не сказали, але сподіваюся, він має бути покараний.
«Вор должен сидеть в тюрьме». Все. Крапка. Чорна хмара з душі мого онука зійшла, і назавтра ми пішли всією сім’єю отримувати атестат. І всім співробітникам РВ УМВС, офіцерам і сержантам, які були у групі, начальнику величезне спасибі.
Воно й дійсно – коли щось трапляється, то ми куди? В міліцію. Бажаю, щоб місцеві правоохоронці несли радість і допомагали й іншим сім’ям нашого району, як допомогли моїй.
М.МУРАХА, голова райради УТМР
Комментариев нет:
Отправить комментарий