Побажаймо всім нам мирного життя

Марина якраз затіяла велике прання, тож заклопотано чаклувала біля пральної машини. Ромчик бігав у дворі, щось весело щебечучи до мами. Із собачої будки несподівано визирнула квочка й одразу повернулася назад прикривати крилами курчат. «У нас вісім квочок висиділо курчат»,- посміхається Марина. Молода жінка сама чимось їх нагадує: два тижні тому зібрала нехитрі пожитки й несподівано приїхала з синочком до батька в Кучинівку із неспокійного Лисичанська, що в Луганській області. Щоб дитина не чула пострілів та вибухів, не дихала димом і не чула постійних тривожних розмов дорослих.


У Лисичанську та сусідніх Рубіжному, Сєвєродонецьку й інших містах зараз дуже неспокійно. Місцеве населення вже не може збагнути, хто проти кого воює, кому вірити, а в кому сумніватися. Чутки ходять найрізноманітніші, часом дуже суперечливі. Чиї літаки, чиї вертольоти лякають мирне населення – хто знає? Із вуст в уста передають, що вже бачили «нерусских» вояків із характерною кавказькою зовнішністю.
- На референдум у нас дуже мало хто ходив, - розповідає Марина Булденко. – Але й українською владою люди незадоволені. По телебаченню показують, що мирне населення масово виїжджає з місць, де точаться бої. Тим часом мало у кого є така можливість. Багато хто просто боїться залишати без нагляду свої домівки.
Так само переживає, як там її дім, і Марина. Чоловік зараз у Москві на заробітках. На оптовій базі, де молода жінка працює комплектувальницею, нині зовсім мало замовлень. Тож думає на довше затриматися у тата, поки спокійнішою стане обстановка. Часто телефонує сусідам, цікавиться лисичанськими новинами. Не приховує, що заспокійливих звісток не отримує. Тоді, коли вона виїжджала з сином із Лисичанська, до Луганська майже щогодини вирушав рейсовий автобус. Зараз такий рейс залишився лише один.
У місті (втім, каже, воно вже змінило свій статус на селище міського типу) майже не залишилося діючих підприємств: припинили свою діяльність м’ясокомбінат, молочний та хлібний заводи, фабрика ялинкових іграшок, содовий завод (уже до фундаменту розібрали), інші підприємства. Лише одна шахта ще працює.
У Луганській області мешкає рідна тітка Марини. З нею часто спілкується телефоном. Розповідає, як непросто живеться мирному населенню: увечері бояться вмикати світло, з вікон бачать якісь пожежі в Рубіжному. Не пускали до школи дітей, як і в дитсадок. Місцеві бандити мародерствують.
… У Кучинівці напрочуд тихо й спокійно. Люди зустріли молоду маму з Ромкою привітно, із співчуттям та розумінням. Марині самій іноді здається, що пережите в Лисичанську – то був страшний сон, і зараз у її місті все так, як було ще рік тому. Але повертається подумки в реалії: рано чи пізно мусить їхати додому, бо Ромчикові восени йти до першого класу, а школа далеко від дому. Тож жінка буде звільнятися з роботи, щоб водити дитину на заняття і потім забирати зі школи. Втім, сподівається, що скоро все вирішиться якнайкраще, люди повернуться до мирного життя. А поки що на кілька днів має приїхати чоловік, щоб переконатися, що його родина в безпеці.
Тато надзвичайно радий такому несподіваному візиту доньки й онука, адже бачаться вони дуже рідко. Втім, зараз Олександр Сергійович подовгу не затримується вдома – влітку в сільському господарстві багато роботи (працює у СТОВ «Щорссільгоспсервіс»). Проте на душі у чоловіка спокійніше – у Кучинівці тендітній Марині та шибайголові Ромчику нічого не загрожує. Радий би назавжди залишити їх у себе, але ж у них своє життя. Так хотілося б, аби воно було мирним і щасливим.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора