Почуття охололи, «ввімкнувся» розум і стало очевидним, що поруч – зовсім не та людина. Хоч лікті кусай, нічого не зміниться. Залишається лише картати себе: «Головою треба було думати». А як, коли в голові – любов?–Понавигадують казна що і мучаться, - махає рукою 79-річний Іван Лемішко зі Щокота.
Минулої осені вони з дружиною (на 6 років молодша) святкували золотий сімейний ювілей.
Стверджують: прожили добре. Але без телячих ніжностей.
– Я цього не визнаю. Любити можна борщ. Або рибалку. А дружину треба вибирати. Щоб підходила за характером. Щоб не ледача, хороша хазяйка. Красива. Здорова. Бо не на прогулянку ж її запрошую – працювати треба, дітей народжувати. Вона свої, жіночі, обов’язки виконує, я – чоловічі, і все в порядку, - пояснює господар.
– Це наче угода.
– А життя і є угода. Головне, щоб усе було по-чесному. Він родом із Бахмацького району. Романтики, - розказує, - позбавило повоєнне дитинство. Скільки себе пам’ятає, пас гусей. Школярем уже робив усе по господарству. Вивчився на електромеханіка. Відслужив в армії. У 1963-му приїхав на роботу на станцію Низківка – за півтора кілометра від Щокота. На станції і жив - там виділили кімнату.
– Мені було вже 28. Час женитися. А на прикметі – нікого. Почав розпитувати в парубків про місцевих дівчат. З усіх вони виділяли Ольгу. Казали: чорт – не дівка. Сама косить, верхи на коні ганяє. Тільки до неї не підступишся. Перебірлива.
– Бо рано стала дорослою, - каже Ольга Лемішко. – Батько загинув у червні 41-го. А я народилася в серпні. У матері , крім мене, ще дві дочки. Захисту нема, роботи – вище голови. Все сама тягла. Про хвороби свої мовчала. Після війни осліпла. Старші сестри пороз’їжджалися, а я залишилася в селі. Вчитися довелось заочно. Закінчила два технікуми – бухгалтерський у Сосниці і кооперативний у Чернігові.
Мама ніколи склавши руки не сиділа. По господарству поралась навпомацки. Не знаю, як це їй вдавалось, та всюди був лад. А на мені – чоловіча робота: дрова, сіно… Так що на солодкі обіцянки мене було не спіймати. У домі потрібен був хазяїн, а не п’яниця, базікало чи ледащо.
– А як же побачення –залицяння? Невже нічого згадати?
– Чому ж? – посміхається чоловік. – Нічого не забулося. Ми зустрілися на мосту. Ольга (вона тоді працювала в сільпо) йшла в магазин. Я – у справах. Зупинив її. Поговорили. Домовились зустрітись у Щокоті увечері - в клубі. Поїхав велосипедом і заблудився. Потрапив на скотарник.
Наступного дня вирушив уже по видноті. Прямо до неї додому. Приїжджаю, а її сліпа мати жне жито. Я був вражений. Кажуть: хочеш знати, якою буде дружина, подивись на її матір у старості.
Моя покійна теща була варта найвищих похвал. Доїла корову, готувала, дітей наших виняньчила. У неї було чому повчитися. Недарма кажуть: Бог сліпих умудряє.
…Через чотири місяці після знайомства я покликав Ольгу заміж. Їй тоді було 22. Поїхали у сільраду (Низківську) на мотоциклі. Розписались і назад. Пізніше було весілля – за всіма правилами: з гостями, баяном, викупом нареченої, - посміхається Іван Іларіонович. – Мати привезла 4-літрову сулію горілки, що готувала мені на проводи а армію. У нас існує такий забобон: якщо самогон вдасться, на новому місці все буде добре. Він таки вдався. Але саме цієї сулії на проводах не осилили. Мати закопала її до кращих часів. Відкопала перед весіллям.
– Забобон справдився?
– Забобон тут ні причому. Добре прожили, бо обоє реалісти. Часу не марнували. Будувалися. Працювали. Досі тримаємо хазяйство. У нас не було ні пристрастей, ні ревнощів. Довіряли одне одному. Ольга разів 5 їздила з дітьми на курорт. У мене навіть думки не було, що вона може там загуляти. Сам теж не гуляв. І не пив. Тому й сім’я міцна. І діти – як діти.
– Дітей, - розказують, - троє. Дочка Алла за професією технолог. Живе в Білорусії, в місті Ліда. Андрій – поруч , у хуторі Руда. Тракторист. Наймолодший – Олексій – у Чернігові. Працює на залізниці. Від них – четверо внуків. На золоте весілля приїжджали всі.
– А за 5 років до нього ми ще й повінчалися, - додають Лемішки. – Щоб і перед Богом бути парою.
Слухаю їх і не можу позбавитись відчуття, що чогось не вистачає. Якось усе дуже правильно виходить. Прісно. Без злетів. Без потрясінь. І сльози не ллються від образ, і голова не паморочиться від щастя. І трьох заповітних слів ніколи не було.
– Якщо не любов, то що тоді головне в житті? – запитую господаря.
– Хороший настрій, - не задумуючись відповідає він. – З ним усе вдається, і кожний день – в радість. Як у моїй улюбленій пісні «Я люблю тебя, жизнь».
– А яка Ваша улюблена пісня? – запитую Ольгу Василівну. Автоматично. Не розраховуючи, що її відповідь щось прояснить. Але саме так і трапляється.
– «Эхо любви», - трохи сумно каже жінка.
І це в один момент розставляє усі крапки над «і»: жінки не можуть без любові . Навіть сильні, стримані і виважені…
Марія Ісаченко
Минулої осені вони з дружиною (на 6 років молодша) святкували золотий сімейний ювілей.
Стверджують: прожили добре. Але без телячих ніжностей.
– Я цього не визнаю. Любити можна борщ. Або рибалку. А дружину треба вибирати. Щоб підходила за характером. Щоб не ледача, хороша хазяйка. Красива. Здорова. Бо не на прогулянку ж її запрошую – працювати треба, дітей народжувати. Вона свої, жіночі, обов’язки виконує, я – чоловічі, і все в порядку, - пояснює господар.
– Це наче угода.
– А життя і є угода. Головне, щоб усе було по-чесному. Він родом із Бахмацького району. Романтики, - розказує, - позбавило повоєнне дитинство. Скільки себе пам’ятає, пас гусей. Школярем уже робив усе по господарству. Вивчився на електромеханіка. Відслужив в армії. У 1963-му приїхав на роботу на станцію Низківка – за півтора кілометра від Щокота. На станції і жив - там виділили кімнату.
– Мені було вже 28. Час женитися. А на прикметі – нікого. Почав розпитувати в парубків про місцевих дівчат. З усіх вони виділяли Ольгу. Казали: чорт – не дівка. Сама косить, верхи на коні ганяє. Тільки до неї не підступишся. Перебірлива.
– Бо рано стала дорослою, - каже Ольга Лемішко. – Батько загинув у червні 41-го. А я народилася в серпні. У матері , крім мене, ще дві дочки. Захисту нема, роботи – вище голови. Все сама тягла. Про хвороби свої мовчала. Після війни осліпла. Старші сестри пороз’їжджалися, а я залишилася в селі. Вчитися довелось заочно. Закінчила два технікуми – бухгалтерський у Сосниці і кооперативний у Чернігові.
Мама ніколи склавши руки не сиділа. По господарству поралась навпомацки. Не знаю, як це їй вдавалось, та всюди був лад. А на мені – чоловіча робота: дрова, сіно… Так що на солодкі обіцянки мене було не спіймати. У домі потрібен був хазяїн, а не п’яниця, базікало чи ледащо.
– А як же побачення –залицяння? Невже нічого згадати?
– Чому ж? – посміхається чоловік. – Нічого не забулося. Ми зустрілися на мосту. Ольга (вона тоді працювала в сільпо) йшла в магазин. Я – у справах. Зупинив її. Поговорили. Домовились зустрітись у Щокоті увечері - в клубі. Поїхав велосипедом і заблудився. Потрапив на скотарник.
Наступного дня вирушив уже по видноті. Прямо до неї додому. Приїжджаю, а її сліпа мати жне жито. Я був вражений. Кажуть: хочеш знати, якою буде дружина, подивись на її матір у старості.
Моя покійна теща була варта найвищих похвал. Доїла корову, готувала, дітей наших виняньчила. У неї було чому повчитися. Недарма кажуть: Бог сліпих умудряє.
…Через чотири місяці після знайомства я покликав Ольгу заміж. Їй тоді було 22. Поїхали у сільраду (Низківську) на мотоциклі. Розписались і назад. Пізніше було весілля – за всіма правилами: з гостями, баяном, викупом нареченої, - посміхається Іван Іларіонович. – Мати привезла 4-літрову сулію горілки, що готувала мені на проводи а армію. У нас існує такий забобон: якщо самогон вдасться, на новому місці все буде добре. Він таки вдався. Але саме цієї сулії на проводах не осилили. Мати закопала її до кращих часів. Відкопала перед весіллям.
– Забобон справдився?
– Забобон тут ні причому. Добре прожили, бо обоє реалісти. Часу не марнували. Будувалися. Працювали. Досі тримаємо хазяйство. У нас не було ні пристрастей, ні ревнощів. Довіряли одне одному. Ольга разів 5 їздила з дітьми на курорт. У мене навіть думки не було, що вона може там загуляти. Сам теж не гуляв. І не пив. Тому й сім’я міцна. І діти – як діти.
– Дітей, - розказують, - троє. Дочка Алла за професією технолог. Живе в Білорусії, в місті Ліда. Андрій – поруч , у хуторі Руда. Тракторист. Наймолодший – Олексій – у Чернігові. Працює на залізниці. Від них – четверо внуків. На золоте весілля приїжджали всі.
– А за 5 років до нього ми ще й повінчалися, - додають Лемішки. – Щоб і перед Богом бути парою.
Слухаю їх і не можу позбавитись відчуття, що чогось не вистачає. Якось усе дуже правильно виходить. Прісно. Без злетів. Без потрясінь. І сльози не ллються від образ, і голова не паморочиться від щастя. І трьох заповітних слів ніколи не було.
– Якщо не любов, то що тоді головне в житті? – запитую господаря.
– Хороший настрій, - не задумуючись відповідає він. – З ним усе вдається, і кожний день – в радість. Як у моїй улюбленій пісні «Я люблю тебя, жизнь».
– А яка Ваша улюблена пісня? – запитую Ольгу Василівну. Автоматично. Не розраховуючи, що її відповідь щось прояснить. Але саме так і трапляється.
– «Эхо любви», - трохи сумно каже жінка.
І це в один момент розставляє усі крапки над «і»: жінки не можуть без любові . Навіть сильні, стримані і виважені…
Марія Ісаченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий