Усе почалося з соціальної мережі «Однокласники». Якось завуч міської школи № 1 Віталій Сергійко, переглядаючи сторінку однієї колеги-педагога, побачив її фотографії явно немісцевого походження. Згодом спитав: де це ти була? А відповідь виявилася такою: «Їздила до Польщі, працювала у фермера». Тоді у Віталія Сергійка й виникла думка - а чом би під час відпустки не вирушити за кордон на заробітки? Зрештою, додаткові гроші ніколи не завадять. Та й побачити світ цікаво. Словом, вирішив взятися за цю справу серйозно.
Колега-педагог допомогла отримати запрошення від польського фермера на сезонну роботу, а наш земляк взявся за оформлення необхідних документів. Спочатку замовив закордонний паспорт (довелося викласти 650 гривень). Потім уже, у квітні, коли надійшов виклик з Польщі, взявся за оформлення візи. Коштує вона понад дев`ятсот гривень, а ще додатково сплатив 440 гривень фірмі-посереднику за «візову підтримку». (Бо інакше довелося б хто зна скільки часу провести перед консульським відділом). Але це ще було не все. Обов`зкова вимога для виїзду за кордон – наявність медичного страховування. У Щорсі одна страхова компанія «заломила» за цей папірець таку суму, що зиску б від поїздки в Польщу не було ніякого. Однак згодом в іншій установі вдалося знайти більш-менш прийнятний варіант – 550 гривень.
Коли всі документи вже були, як то кажуть, на руках, Віталій Сергійко став чекати виклику. Візу йому відкрили на двомісячний термін, проте через деякі причини в дорогу він вирушив лише наприкінці липня. Дістався до Києва, звідти взяв квиток на автобус до Варшави. (Коштує 650 гривень). Увечері, близько19-ої години, виїзд, а близько опівдня – прибуття в польську столицю.
Поляк-роботодавець порадив вийти трохи раніше, перед пунктом кінцевого призначення. Зустрів на міжнародній трасі й машиною привіз у своє село. Населений пункт невеличкий – дворів 150. Але добре об лаштований – заасфальтовані дороги, на газонах підстрижена трава, всюди чистота. Ростуть декоративні ялини і туї. Все виглядає добре впорядкованим. (У тому розумінні, що там не лише старанно прибирають, а ще й не смітять). Оселився наш земляк в окремій літній хатинці, де було забезпечено певний мінімум побутових умов. «У принципі – нормально, - каже він. – До того ж житло безкоштовне».
Працювати довелося на огіркових грядках. О 7-ій ранку фермер відвозив машиною в поле, де були дві ділянки – приблизно по гектару кожна. Урожай збирали до 7-ої вечора з годинною перервою на обід. Загалом у поляка було гектарів до 15 землі. Огірки, капуста, кріп, хрін, зернові, фруктові сади. Частину овочів він негайно розвозив свіжими по магазинах і кафе, а решту квасив разом з жінкою та двома синами. Збут – у шкільних їдальнях, торговельній мережі та військовій частині. По яблука приїжджали покупці із Білорусії. У фермерському господарстві в наявності – пара тракторців з усією необхідною причіпною технікою, кар-підйомник, невеличка вантажівка.
Сезон сільгоспробіт тривав чотири тижні. Працювати було тяжко – особливо опівдні, коли пекло сонце. На тиждень припадав один вихідний. Платня нараховувалася погодинно. За час, проведений у Польщі, Віталій Сергійко заробив стільки, скільки в своїй школі отримував за три з половиною місяці.
У спілкуванні з поляками якогось бар`єру не відчувалося. Що вони кажуть – розумів десь відсотків на вісімдесят. (Допомогло, що перед поїздкою трохи вивчав польську мову через Інтернет). В якості презенту Віталій Сергійко подарував польському фермеру дві пляшки горілки «Козацька рада». Спеціально такі взяв – щоб не забували наші сусіди, ким є українці. До речі, про побут. Ціни на продукти в Польщі майже такі ж, як і в нас. Чи не єдиний виняток – дорожчі хліб, алкоголь та цигарки. Пачка курива, скажімо «LD», коштує 78 гривень. Іноземцям легально ввозити дозволяється не більше двох пачок. Тому Віталій Сергійко вдався до хитрощів: позривав з десятка пачок кришечки, щоб сказати польським митникам – мовляв, це не для перепродажу, а для себе. Перетин кордону минувся нормально… Стосовно харчування, то перші два тижні виручали запаси, взяті з дому. (Зокрема – і сало, копчене та засолене). Потім довелося частіше ходити до крамниці. Сподобалися польська ковбаса, морозиво. А ще – смачні сливи, черешні. Там навіть персики добре родять! А ось масло продається ніяке – схоже на маргарин. Хоча, може поляки так дбають про своє здоров`я і не вживають жирного?
Був час прогулятися околицями села, подивитися на найбільшу річку Польщі – Віслу. В серпні вона була напіввисохлою. Природа як природа, все як у нас. Вже перед тим, як вирушити додому, коли до автобусного рейсу лишалося 5 вільних годин, випала нагода хоча б трохи оглянути центр столиці – Варшави. Гарно, чисто, на вулицях панує спокійна й тиха атмосфера. Але в кав`ярях сидять переважно літні люди, молоді видно мало. Кажуть, хто молодший – вирушив на заробітки до Німеччини, Англії, Франції. Там отримують більше. У Євросоюзі нема бар`єрів для працевлаштування громадян різних країн. Можливо тому в Польщі є чимало вакансій у сільському господарстві, які й заповнюють заробітчани з України.
… І ось автобус, яким їхав Віталій Сергійко, перетнув польсько-український кордон. Наш земляк упізнав Батьківщину по дорозі, бо почало трясти. Хоча сам собі чесно зізнався: дуже скучив за домівкою. На майбутнє ж зробив висновок, що коли вже вирушати на заробітки, то не на місяць, а на два. Так вигідніше.
Фото з архіву Віталія Сергійка
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Колега-педагог допомогла отримати запрошення від польського фермера на сезонну роботу, а наш земляк взявся за оформлення необхідних документів. Спочатку замовив закордонний паспорт (довелося викласти 650 гривень). Потім уже, у квітні, коли надійшов виклик з Польщі, взявся за оформлення візи. Коштує вона понад дев`ятсот гривень, а ще додатково сплатив 440 гривень фірмі-посереднику за «візову підтримку». (Бо інакше довелося б хто зна скільки часу провести перед консульським відділом). Але це ще було не все. Обов`зкова вимога для виїзду за кордон – наявність медичного страховування. У Щорсі одна страхова компанія «заломила» за цей папірець таку суму, що зиску б від поїздки в Польщу не було ніякого. Однак згодом в іншій установі вдалося знайти більш-менш прийнятний варіант – 550 гривень.
Коли всі документи вже були, як то кажуть, на руках, Віталій Сергійко став чекати виклику. Візу йому відкрили на двомісячний термін, проте через деякі причини в дорогу він вирушив лише наприкінці липня. Дістався до Києва, звідти взяв квиток на автобус до Варшави. (Коштує 650 гривень). Увечері, близько19-ої години, виїзд, а близько опівдня – прибуття в польську столицю.
Поляк-роботодавець порадив вийти трохи раніше, перед пунктом кінцевого призначення. Зустрів на міжнародній трасі й машиною привіз у своє село. Населений пункт невеличкий – дворів 150. Але добре об лаштований – заасфальтовані дороги, на газонах підстрижена трава, всюди чистота. Ростуть декоративні ялини і туї. Все виглядає добре впорядкованим. (У тому розумінні, що там не лише старанно прибирають, а ще й не смітять). Оселився наш земляк в окремій літній хатинці, де було забезпечено певний мінімум побутових умов. «У принципі – нормально, - каже він. – До того ж житло безкоштовне».
Працювати довелося на огіркових грядках. О 7-ій ранку фермер відвозив машиною в поле, де були дві ділянки – приблизно по гектару кожна. Урожай збирали до 7-ої вечора з годинною перервою на обід. Загалом у поляка було гектарів до 15 землі. Огірки, капуста, кріп, хрін, зернові, фруктові сади. Частину овочів він негайно розвозив свіжими по магазинах і кафе, а решту квасив разом з жінкою та двома синами. Збут – у шкільних їдальнях, торговельній мережі та військовій частині. По яблука приїжджали покупці із Білорусії. У фермерському господарстві в наявності – пара тракторців з усією необхідною причіпною технікою, кар-підйомник, невеличка вантажівка.
Сезон сільгоспробіт тривав чотири тижні. Працювати було тяжко – особливо опівдні, коли пекло сонце. На тиждень припадав один вихідний. Платня нараховувалася погодинно. За час, проведений у Польщі, Віталій Сергійко заробив стільки, скільки в своїй школі отримував за три з половиною місяці.
У спілкуванні з поляками якогось бар`єру не відчувалося. Що вони кажуть – розумів десь відсотків на вісімдесят. (Допомогло, що перед поїздкою трохи вивчав польську мову через Інтернет). В якості презенту Віталій Сергійко подарував польському фермеру дві пляшки горілки «Козацька рада». Спеціально такі взяв – щоб не забували наші сусіди, ким є українці. До речі, про побут. Ціни на продукти в Польщі майже такі ж, як і в нас. Чи не єдиний виняток – дорожчі хліб, алкоголь та цигарки. Пачка курива, скажімо «LD», коштує 78 гривень. Іноземцям легально ввозити дозволяється не більше двох пачок. Тому Віталій Сергійко вдався до хитрощів: позривав з десятка пачок кришечки, щоб сказати польським митникам – мовляв, це не для перепродажу, а для себе. Перетин кордону минувся нормально… Стосовно харчування, то перші два тижні виручали запаси, взяті з дому. (Зокрема – і сало, копчене та засолене). Потім довелося частіше ходити до крамниці. Сподобалися польська ковбаса, морозиво. А ще – смачні сливи, черешні. Там навіть персики добре родять! А ось масло продається ніяке – схоже на маргарин. Хоча, може поляки так дбають про своє здоров`я і не вживають жирного?
Був час прогулятися околицями села, подивитися на найбільшу річку Польщі – Віслу. В серпні вона була напіввисохлою. Природа як природа, все як у нас. Вже перед тим, як вирушити додому, коли до автобусного рейсу лишалося 5 вільних годин, випала нагода хоча б трохи оглянути центр столиці – Варшави. Гарно, чисто, на вулицях панує спокійна й тиха атмосфера. Але в кав`ярях сидять переважно літні люди, молоді видно мало. Кажуть, хто молодший – вирушив на заробітки до Німеччини, Англії, Франції. Там отримують більше. У Євросоюзі нема бар`єрів для працевлаштування громадян різних країн. Можливо тому в Польщі є чимало вакансій у сільському господарстві, які й заповнюють заробітчани з України.
… І ось автобус, яким їхав Віталій Сергійко, перетнув польсько-український кордон. Наш земляк упізнав Батьківщину по дорозі, бо почало трясти. Хоча сам собі чесно зізнався: дуже скучив за домівкою. На майбутнє ж зробив висновок, що коли вже вирушати на заробітки, то не на місяць, а на два. Так вигідніше.
Фото з архіву Віталія Сергійка
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий