2 вересня П.Т.Вірик зустрів своє 90-ліття
Чепурний будиночок із критим ганком та зручними лавами по вулиці Рози Люксембург минулого понеділка приймав гостей. Уже давно у ньому не було так гамірно. Гостинний господар із самого ранку відповідав на телефонні дзвінки. Його блакитні очі сяяли радістю: не кожному щастить зустріти поважний ювілей у родинному колі, почути слова любові і подяки. А ще того дня Петро Терентійович часто поринав у спогади, гортаючи веселі й сумні сторінки свого многотрудного життя.
Чепурний будиночок із критим ганком та зручними лавами по вулиці Рози Люксембург минулого понеділка приймав гостей. Уже давно у ньому не було так гамірно. Гостинний господар із самого ранку відповідав на телефонні дзвінки. Його блакитні очі сяяли радістю: не кожному щастить зустріти поважний ювілей у родинному колі, почути слова любові і подяки. А ще того дня Петро Терентійович часто поринав у спогади, гортаючи веселі й сумні сторінки свого многотрудного життя.
У 1931 році, коли Петрик мав піти до школи, їх родина переїхала до Щорса. Батько був залізничником, тож будинок придбали на вулиці Пісочній (нині Рози Люксембург) неподалік від роботи. Зізнається, що особливого потягу до науки не мав, тож сумлінним учнем не був. Але коли в 1940-му разом із друзями Шурою Пресняковим та Володею Вороб`єм вступив до школи машиністів, там навчався із задоволенням і мав високі оцінки з усіх предметів.
Однак не судилося збутися дитячій мрії стати машиністом паровозу. По закінченні першого курсу розпочалася війна. І замість навчальних класів мусив іти ремонтувати підірваний залізничний міст. Але юнак не хотів працювати на окупантів, утік з примусових робіт. Втім уночі його забрали до комендатури, де зустрів своїх товаришів по навчанню у школі машиністів.
Непокірних не люблять ніде. У цьому упродовж свого життя Петро Терентійович переконувався не раз. Працюючи в депо, посперечався з німцем. Наглядачеві це дуже не сподобалося, тож молодий залізничник уже 29 травня 1942 року опинився у Берліні на ринку рабів, а потім на заводі у місті Форст. Конвой, люті вівчарки – усе це не зупинило непокірних щорсівців Петра Вірика, Льоню Пильника, братів Костюченків – Льоню і Володю. Втім, їх утеча була невдалою: їх зняли з поїзда (не спіймали лише Володю), привезли до табору, били палицями. Після карцеру вишикували бранців і оголосили втікачами: ще одна така спроба і гарантовані розстріл чи шибениця.
На хімічному виробництві (пороховий завод) працювали в дві зміни – або з четвертої до одинадцятої ранку, або з одинадцятої до восьмої вечора. П.Т.Вірику ще двічі довелося побувати у в`язниці. Зрозуміло, що за саботаж також передбачається покарання.
1 лютого 1945 року уже було відчутне наближення фронту. Тож разом із друзями втекли з табору й рушили на схід. Одного разу низько над ними пролітали наші літаки. Петро Терентійович радісно помахав їм руками. Й о, диво! У відповідь літак помахав крильми. І хоч бранці були на ворожій землі, але на повні груди вдихали повітря волі. Спорудили в лісі шалаш, жили там.
Але довго не могли переховуватися. Втім, і серед німців наприкінці війни був інший настрій. Коли вони потрапили до комендатури, один з її працівників сказав, що його рідне місто зайняли радянські війська, дав хлопцям хліба й додав: «Я в росіян стріляти не буду, а зразу здамся в полон». Разом із Петром Віриком був ще один щорсівець – Григорій Кондаков і також українець Микола Олійник. Їх полуторкою привезли у в`язницю до міста Котбус, де нагодували. Там вони зустріли радянських прикордонників, яких полонили ще на початку війни. За тиждень ув`язнених з біржі праці погнали рити окопи.
Квітень 1945 року Петро Терентійович запам`ятав назавжди: у цей день союзницькі американські війська визволили невільників. Але в рідний Щорс він повернувся лише в 1947 році (два роки працював на шахті в Кривому Розі). Після повернення пішов на роботу в депо, пробував влаштувати життя в Києві. Але знову повернувся до Щорса, став меблевиком, а з 1965 року й до пенсії працював бондарем на заводі продтоварів.
З особливим теплом згадує товаришів по роботі, а надто – свого бригадира М.Д.Шлому, його оптимізм, неординарні жарти, професіоналізм.
– Ми з Михайлом Дементійовичем були, мов брати, - розповідає П.Т.Вірик. – З гарним настроєм будь-яка робота спориться. Виготовляли діжки, готували під вино, соки.
Із світлим смутком згадує свою дружину Марію Іванівну, яка померла в 2000-му році.
– Дай Боже кожному таку жінку. Працювала стрілочницею на залізниці. І в домі була гарною господинею. Двох синів-красенів виростили. Віктор залишився у Щорсі, має чудову родину, подарували з невісткою мені двох онуків. Олександр мешкає в Києві, має одинадцятирічного Андрійка. Діти й онуки не забувають мене. Ось і сьогодні, в день ювілею, телефон не замовкає.
До минулого року Петро Тернтійович іще вирощував на грядках помідори. Цьогоріч чудово вродила садовина, тож зварив 21 літр абрикосового варення і 5 літрів сливового. Зараз дозріває виноград двох сортів. Тож Петро Терентійович збирається зайнятися виноробством: буде чим пригощати гостей зимовими довгими вечорами.
По смерті дружини діти кликали батька до себе: мовляв, і Вам веселіше буде, і нам легше. Проте Петро Терентійович, подякувавши, відмовився: «Поки ноги носять, житиму у власному домі». Газети, радіо, телебачення не дають старенькому нудьгувати. До речі, читає він досі без окулярів. Має веселу вдачу і дякує Господу за те, що дав йому чудову дружину (поминає щодня в Царстві Небесному) та гордиться дітьми.
У серці Петра Терентійовича завжди живе доброта. Попри всі випробування долі, він вважає себе щасливою людиною. І згадує давні віщі сни, які пророкували йому життя довжиною у 97 років. Многая літа, ювіляре!
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото Леоніда ШЛОМИ
Однак не судилося збутися дитячій мрії стати машиністом паровозу. По закінченні першого курсу розпочалася війна. І замість навчальних класів мусив іти ремонтувати підірваний залізничний міст. Але юнак не хотів працювати на окупантів, утік з примусових робіт. Втім уночі його забрали до комендатури, де зустрів своїх товаришів по навчанню у школі машиністів.
Непокірних не люблять ніде. У цьому упродовж свого життя Петро Терентійович переконувався не раз. Працюючи в депо, посперечався з німцем. Наглядачеві це дуже не сподобалося, тож молодий залізничник уже 29 травня 1942 року опинився у Берліні на ринку рабів, а потім на заводі у місті Форст. Конвой, люті вівчарки – усе це не зупинило непокірних щорсівців Петра Вірика, Льоню Пильника, братів Костюченків – Льоню і Володю. Втім, їх утеча була невдалою: їх зняли з поїзда (не спіймали лише Володю), привезли до табору, били палицями. Після карцеру вишикували бранців і оголосили втікачами: ще одна така спроба і гарантовані розстріл чи шибениця.
На хімічному виробництві (пороховий завод) працювали в дві зміни – або з четвертої до одинадцятої ранку, або з одинадцятої до восьмої вечора. П.Т.Вірику ще двічі довелося побувати у в`язниці. Зрозуміло, що за саботаж також передбачається покарання.
1 лютого 1945 року уже було відчутне наближення фронту. Тож разом із друзями втекли з табору й рушили на схід. Одного разу низько над ними пролітали наші літаки. Петро Терентійович радісно помахав їм руками. Й о, диво! У відповідь літак помахав крильми. І хоч бранці були на ворожій землі, але на повні груди вдихали повітря волі. Спорудили в лісі шалаш, жили там.
Але довго не могли переховуватися. Втім, і серед німців наприкінці війни був інший настрій. Коли вони потрапили до комендатури, один з її працівників сказав, що його рідне місто зайняли радянські війська, дав хлопцям хліба й додав: «Я в росіян стріляти не буду, а зразу здамся в полон». Разом із Петром Віриком був ще один щорсівець – Григорій Кондаков і також українець Микола Олійник. Їх полуторкою привезли у в`язницю до міста Котбус, де нагодували. Там вони зустріли радянських прикордонників, яких полонили ще на початку війни. За тиждень ув`язнених з біржі праці погнали рити окопи.
Квітень 1945 року Петро Терентійович запам`ятав назавжди: у цей день союзницькі американські війська визволили невільників. Але в рідний Щорс він повернувся лише в 1947 році (два роки працював на шахті в Кривому Розі). Після повернення пішов на роботу в депо, пробував влаштувати життя в Києві. Але знову повернувся до Щорса, став меблевиком, а з 1965 року й до пенсії працював бондарем на заводі продтоварів.
З особливим теплом згадує товаришів по роботі, а надто – свого бригадира М.Д.Шлому, його оптимізм, неординарні жарти, професіоналізм.
– Ми з Михайлом Дементійовичем були, мов брати, - розповідає П.Т.Вірик. – З гарним настроєм будь-яка робота спориться. Виготовляли діжки, готували під вино, соки.
Із світлим смутком згадує свою дружину Марію Іванівну, яка померла в 2000-му році.
– Дай Боже кожному таку жінку. Працювала стрілочницею на залізниці. І в домі була гарною господинею. Двох синів-красенів виростили. Віктор залишився у Щорсі, має чудову родину, подарували з невісткою мені двох онуків. Олександр мешкає в Києві, має одинадцятирічного Андрійка. Діти й онуки не забувають мене. Ось і сьогодні, в день ювілею, телефон не замовкає.
До минулого року Петро Тернтійович іще вирощував на грядках помідори. Цьогоріч чудово вродила садовина, тож зварив 21 літр абрикосового варення і 5 літрів сливового. Зараз дозріває виноград двох сортів. Тож Петро Терентійович збирається зайнятися виноробством: буде чим пригощати гостей зимовими довгими вечорами.
По смерті дружини діти кликали батька до себе: мовляв, і Вам веселіше буде, і нам легше. Проте Петро Терентійович, подякувавши, відмовився: «Поки ноги носять, житиму у власному домі». Газети, радіо, телебачення не дають старенькому нудьгувати. До речі, читає він досі без окулярів. Має веселу вдачу і дякує Господу за те, що дав йому чудову дружину (поминає щодня в Царстві Небесному) та гордиться дітьми.
У серці Петра Терентійовича завжди живе доброта. Попри всі випробування долі, він вважає себе щасливою людиною. І згадує давні віщі сни, які пророкували йому життя довжиною у 97 років. Многая літа, ювіляре!
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото Леоніда ШЛОМИ
Комментариев нет:
Отправить комментарий