- Після закінчення Чернігівського медичного коледжу я більше всього боялася потрапити на роботу в село. А мені їх запропонували аж чотири, - посміхається Світлана М’ягка. – Вибрала Попільню. Вона була така сама терра інкогніта, як й інші. Єдине, що відрізняло – тут жили мамині знайомі. Все-таки тил – на випадок чого.
Але мої страхи були даремними. Тепер – майже через 3 роки – я не уявляю себе в іншому місці.
Розказує: на користь Попільні відмовилась навіть від пропозиції працювати в центральній районній лікарні, хоч до неї з дому десять хвилин – якщо йти не поспішаючи.
А до Попільні треба їздити. Коли холоди чи негода, підвозить шкільний автобус. А починаючи з погожої весни – скутером чи велосипедом. Якщо по асфальту – кілометрів 20, навпрошки (через поле) на кілька кілометрів менше.
Бувають дні, коли за кермом доводиться проводити майже весь час: попільнянський фельдшер обслуговує ще й мешканців Радвиного, Лютівки, Філонівки. Живуть там люди в основному немолоді. Потребують постійної медичної допомоги.
- Що ж змушує вибирати незручності, більше навантаження, більшу відповідальність? – запитую Світлану.
- Люди, - коротко відповідає вона. – Таких душевних, добрих людей, мабуть, нема ніде.
Згадує: прихильність до них розпочалася зі знайомства з фельдшером з Суничного Нелею Куценко. Вона не тільки допомогла Світлані освоїтися на новому місці, а й запропонувала свою підтримку в подальшому.
З Нелею Іванівною все було просто і зрозуміло. Я вже нічого не боялася. Взяла тонометр і пішла знайомитися з людьми. Багато важить і те, що нам відразу вдалося знайти спільну мову з санітарками. З Юлією Романюк, Оленою Дудко. Зараз вони обидві в декретних відпустках. Тож я сама за всіх.
У приміщенні затишно.
- А паливо на зиму є?
- Аякже. Сільський голова Людмила Олексіївна навіть працівників направляла, щоб дрова порубали. І батько приїздив. Поміч. Усе добре.
Прошу дівчину поділитися планами на майбутнє. Адже їй всього 23. Ще повно часу на здійснення наміченого.
- Хотілося б продовжити навчання, - каже вона. – Може, на фармацевтичному, де є заочне відділення, бо не хочеться покидати село.
- Може, тут ще й кохання тримає?
- Поки – ні, - сміється вона. – Дехто каже – я дуже перебірлива. Але це не так. Просто хочеться справжнього щастя. В професійному плані воно вже є. Тепер хочеться і в особистому.
Але мої страхи були даремними. Тепер – майже через 3 роки – я не уявляю себе в іншому місці.
Розказує: на користь Попільні відмовилась навіть від пропозиції працювати в центральній районній лікарні, хоч до неї з дому десять хвилин – якщо йти не поспішаючи.
А до Попільні треба їздити. Коли холоди чи негода, підвозить шкільний автобус. А починаючи з погожої весни – скутером чи велосипедом. Якщо по асфальту – кілометрів 20, навпрошки (через поле) на кілька кілометрів менше.
Бувають дні, коли за кермом доводиться проводити майже весь час: попільнянський фельдшер обслуговує ще й мешканців Радвиного, Лютівки, Філонівки. Живуть там люди в основному немолоді. Потребують постійної медичної допомоги.
- Що ж змушує вибирати незручності, більше навантаження, більшу відповідальність? – запитую Світлану.
- Люди, - коротко відповідає вона. – Таких душевних, добрих людей, мабуть, нема ніде.
Згадує: прихильність до них розпочалася зі знайомства з фельдшером з Суничного Нелею Куценко. Вона не тільки допомогла Світлані освоїтися на новому місці, а й запропонувала свою підтримку в подальшому.
З Нелею Іванівною все було просто і зрозуміло. Я вже нічого не боялася. Взяла тонометр і пішла знайомитися з людьми. Багато важить і те, що нам відразу вдалося знайти спільну мову з санітарками. З Юлією Романюк, Оленою Дудко. Зараз вони обидві в декретних відпустках. Тож я сама за всіх.
У приміщенні затишно.
- А паливо на зиму є?
- Аякже. Сільський голова Людмила Олексіївна навіть працівників направляла, щоб дрова порубали. І батько приїздив. Поміч. Усе добре.
Прошу дівчину поділитися планами на майбутнє. Адже їй всього 23. Ще повно часу на здійснення наміченого.
- Хотілося б продовжити навчання, - каже вона. – Може, на фармацевтичному, де є заочне відділення, бо не хочеться покидати село.
- Може, тут ще й кохання тримає?
- Поки – ні, - сміється вона. – Дехто каже – я дуже перебірлива. Але це не так. Просто хочеться справжнього щастя. В професійному плані воно вже є. Тепер хочеться і в особистому.
Комментариев нет:
Отправить комментарий