День пам’яті жертв голодоморів відзначається на Україні з 1998 року у четверту суботу листопада. Його своїм Указом запровадив тодішній президент Леонід Кучма. Цьогорічний День пам’яті припадає саме на сьогоднішній день.
На краю Тихонович (по вул.Шевченка) в живописному місці стоїть хатина Галини Демидівни Бадун. Через рік їй виповниться 90. А на вигляд значно молодша. І пам’ять хороша, і зір: читає без окулярів.
Каже: нічого з пережитого не забула. Не пам’ятає тільки своїх батьків. Вони померли від тифу, коли Галині виповнилося тільки 2 роки. Її Бог пожалів. Чи залишив жити «на страждання» - хто знає.
- Я та брат Василь залишились сиротами. Ростив нас дядько – Микита Савченко. Спасибі йому та його матері – нашій бабусі. Не дали нам пропасти ні в голод, ні після. Спасибі й керівникам колгоспу імені Жданова, що не залишили напризволяще, коли бабусі не стало.
- Самі, - каже – ніколи б не вижили. Особливо в голодні 32-33 роки. Людей тоді хитав голод, - зітхає Галина Демидівна. – Копали коріння, варили траву. У хід ішло листя (особливо з липи), кульбаба, лопухи, кропива. Сили вони не додавали. Не помирали – і добре.
На початку війни Василя забрали в армію. Додому він більше не повернувся. Прийшла тільки похоронка: пропав безвісти.
Жінка закінчила тільки 4 класи.
- За роботою ніколи було вчитися, - зітхає. – З дитячих років – і до пенсії – на важкій колгоспній роботі. Ось у трудовій книжці все написано. А це - медалі за труд.
Згадує: в 50-х обвалилась хата. З допомогою колгоспу її перебудували.
- Тепер доживаю тут свій вік, згадую минуле. І наплачуся, і насміюся. Як ходила в школу, посадили мене за одну парту з хлопчиком. Він був непоганий, не бився. А я його страшенно боялася: думала, що тепер у мене буде дитина. Ми тоді не знали, звідки діти беруться. Самій так і не довелось народжувати. І заміж жодного разу не ходила. А за кого? Війна яка пройшла. Усіх женихів на фронтах повбивало. Та й не до дівування мені було. Роботи повно. А з нарядів тільки спідниця з німецької шинелі.
Хоч вік має уже солідний, жінка постійно в роботі: то хвіртку ремонтує, то у дворі порядкує, то курей годує чи готує їсти котам.
- Племінник Іван (син двоюрідної сестри – Авт.) каже, що я – котяча мама, - сміється. - А мені шкода всіх, бо воно ж живе. І їсти хоче.
- Не сумно самій у хаті?
- Буває іноді. Та у мене є радіо. Головне, щоб чийсь голос лунав у хаті. Працюю, обідаю, відпочиваю, а радіо говорить. Багато новин слухаю – як живе наша Україна. Скажу так: мало на світі правди.
…На прощання я сказав їй: «Живіть довго, Галино Демидівно! У здоров’ї і радості. Ви це заслужили».
Г.ЛЕПНЮК
На знімку: Г.Д. Бадун
На краю Тихонович (по вул.Шевченка) в живописному місці стоїть хатина Галини Демидівни Бадун. Через рік їй виповниться 90. А на вигляд значно молодша. І пам’ять хороша, і зір: читає без окулярів.
Каже: нічого з пережитого не забула. Не пам’ятає тільки своїх батьків. Вони померли від тифу, коли Галині виповнилося тільки 2 роки. Її Бог пожалів. Чи залишив жити «на страждання» - хто знає.
- Я та брат Василь залишились сиротами. Ростив нас дядько – Микита Савченко. Спасибі йому та його матері – нашій бабусі. Не дали нам пропасти ні в голод, ні після. Спасибі й керівникам колгоспу імені Жданова, що не залишили напризволяще, коли бабусі не стало.
- Самі, - каже – ніколи б не вижили. Особливо в голодні 32-33 роки. Людей тоді хитав голод, - зітхає Галина Демидівна. – Копали коріння, варили траву. У хід ішло листя (особливо з липи), кульбаба, лопухи, кропива. Сили вони не додавали. Не помирали – і добре.
На початку війни Василя забрали в армію. Додому він більше не повернувся. Прийшла тільки похоронка: пропав безвісти.
Жінка закінчила тільки 4 класи.
- За роботою ніколи було вчитися, - зітхає. – З дитячих років – і до пенсії – на важкій колгоспній роботі. Ось у трудовій книжці все написано. А це - медалі за труд.
Згадує: в 50-х обвалилась хата. З допомогою колгоспу її перебудували.
- Тепер доживаю тут свій вік, згадую минуле. І наплачуся, і насміюся. Як ходила в школу, посадили мене за одну парту з хлопчиком. Він був непоганий, не бився. А я його страшенно боялася: думала, що тепер у мене буде дитина. Ми тоді не знали, звідки діти беруться. Самій так і не довелось народжувати. І заміж жодного разу не ходила. А за кого? Війна яка пройшла. Усіх женихів на фронтах повбивало. Та й не до дівування мені було. Роботи повно. А з нарядів тільки спідниця з німецької шинелі.
Хоч вік має уже солідний, жінка постійно в роботі: то хвіртку ремонтує, то у дворі порядкує, то курей годує чи готує їсти котам.
- Племінник Іван (син двоюрідної сестри – Авт.) каже, що я – котяча мама, - сміється. - А мені шкода всіх, бо воно ж живе. І їсти хоче.
- Не сумно самій у хаті?
- Буває іноді. Та у мене є радіо. Головне, щоб чийсь голос лунав у хаті. Працюю, обідаю, відпочиваю, а радіо говорить. Багато новин слухаю – як живе наша Україна. Скажу так: мало на світі правди.
…На прощання я сказав їй: «Живіть довго, Галино Демидівно! У здоров’ї і радості. Ви це заслужили».
Г.ЛЕПНЮК
На знімку: Г.Д. Бадун
Комментариев нет:
Отправить комментарий