МІСЦЯМИ партизанської звитяги

Це – наша історія!

Навіть у нас, поліщуків, ліс викликає якщо не острах, то глибоку повагу – точно. Що й казати про німців, для яких у роки війни ліс асоціював виключно з партизанами, котрі, за уявленням загарбників, чатували їх за кожним деревом. Нині, з огляду на  віддаленість у часі від тих буремних подій та на не менш буремне сьогодення, за словами завідуючої науково­просвітницьким відділом Чернігівського історичного музею ім. В.Тарновського Наталії Самохіної тема Другої світової війни не дуже цікавить наших сучасників. Але саме в Лісограді, як ніде, люди проймаються героїчним минулим свого народу. На відповідний лад допомагають налаштуватися  і зустрічі з місцевим населенням.

–Зараз люди люблять мандрувати, ­ продовжує Наталія Євгенівна. – У нас розроблені маршрути за багатьма напрямками. Із Щорським районом активно співпрацюємо з 2013 року. Цьогоріч приїжджаємо вже вп’яте. Групи формуються із різних людей, але найбільшу цікавість виявляють медики, працівники дитячих дошкільних установ та інші. Цього разу приїхали співробітники військового ліцею, групу доповнили пенсіонери та працівники різних установ і підприємств Чернігова.

Зазвичай обласний туристичний маршрут «Дорогами рідного краю» починається на площі Щорса, де групу зустрічає хтось із наукових працівників Щорського історичного музею – Раїса Сотникова чи Юрій Донченко. До пішої екскурсії нашим містом входить відвідання локомотивного депо. Туристи щиро дивуються побаченим і почутим, роблять численні знімки на пам’ять. Далі шлях пролягає до Щорського історичного музею. Його директор Тетяна Кліщенко розповідає, що тут група ділиться на дві: одна знайомиться з військово­історичною експозицією, а інша іде до будинку Миколи Щорса, потім навпаки. Екскурсії в музеї  здебільшого проводить науковий співробітник Наталя Шенько. Щоразу тут пропонують нову виставку чи то картин, чи талантів нашого міста тощо. Гості нашого міста ще уподобали смачну випічку, яка в асортименті представлена в гастрономі.

Далі шлях туристів пролягає до легендарного партизанського села Єліне. Хлібом­сіллю їх зустрічають місцеві мешканці. «Пам’ять ­ це єдине, що робить людину людиною, ­ налаштовує прибулих на філософський лад співробітниця музею історії партизанського руху Валентина Спасик. – Наша вдячність тим, хто здобув для нас такий чудовий мирний день. Хоча історія повторюється: нам не дають спокою події, які відбуваються на сході України». Разом зі школярами вона проводить хвилюючий мітинг­реквієм біля пам’ятників воїнам­визволителям та партизанській сім’ї.

­ Весна 1942­го була дуже сніжною. Під прикриттям авіації розпочалася каральна операція в Єліному, ­ починає свою розповідь Валентина Василівна. – Із смолоскипами фашисти йшли від хати до хати. Згоріло все село. Після війни воно відродилося, але додому повернулися далеко не всі, бо значну частину населення було розстріляно. Ще чотири дні земля на братській могилі ворушилася…

Під час хвилини мовчання багато хто витирає непрохану сльозу. Й у єдиному пориванні літні й молоді люди разом із Леонідом Коренем співають «Бухенвальдский набат». Усіх об’єднує одна думка: таке не повинно повторитися! Схвильовано звучать дитячі голоси: «Нас не поставлять на коліна», «Ми хочемо у мирі жити». І знову усі на одному диханні оптимістично стверджують: «Пусть всегда будет солнце!..» Уклін загиблим героям також  був спільним бажанням і запевненням – ми не забули вас. Цей туристичний тур ніби об’єднує покоління, що відійшли у вічність, із поколінням нинішнім. Такою ж щемною і хвилюючою була екскурсія залами музею партизанського руху. Зайшли гості з Чернігова до Свято­Покровського храму, щоб поставити свічки за упокій убієнних у роки війни.

Далі шлях автобуса з десятками туристів проліг до легендарного Лісограду. Потрібно сказати, що після реконструкції він справляє неабияке враження. Ціла галерея пам’ятних стел засвідчила, що тут уже побували гості з різних країн. Чомусь найбільше кидається у вічі напис: «Ми вдячні, що ви нас звільнили від нацизму» ­ на пам’ятнику від друзів міста  Щорс із Фрьоденберга, що в Німеччині. Це товариство заснували брати Ульмке, чий батько у роки Другої світової був комендантом міста Щорс і знайшов свою смерть на нашій землі.

Науковий співробітник музею партизанського руху Денис Дрозд розповів, що це місце для дислокації партизанського з’єднання було обране не випадково. Ще задовго до окупації тут була викопана землянка, зроблені необхідні припаси. Але табір був розрахований на 50 чоловік, а під керівництвом Олексія Федорова уже зібралося 450. За тиждень неймовірними зусиллями база розширилася настільки, що у ній змогли розміститися всі партизани. Туристи оглянули нині відновлені землянки: зброярню, лазарет, штабну, житлову та інші. Була тут і лазня. По периметру Лісограду йшли дзоти, які були й за кілька кілометрів від нього. Табір постійно розростався. Поряд із великим з’являлися маленькі землянки – на взвод або для саперів.

Допитливі туристи всотували кожне слово екскурсовода, роздивлялися місця життя партизанів, фотографії та свідчення їх героїчної боротьби із ворогом. Поволі підійшли до партизанської їдальні. І знову запитання, адже хочеться знати все до подробиць. Тому­то, аби екскурсанти могли відчути бодай часточку атмосфери побутування народних месників, їх запросили на частування. Не кожен може похвалитися, що скуштував справжнього партизанського кулешу. Меню й справді було максимально наближене до польового. Цілюще свіже повітря, гарна компанія, музичний супровід, мирне небо над головою – що ще потрібно людині, аби відчути себе щасливою. Втамувавши голод, туристи разом із Леонідом Коренем завели задушевну пісню. У репертуарі переважали пісні часів війни.

Всеперемагаюче  прагнення людини до щастя, природній оптимізм переважили. Життя триває навіть після такого тяжкого випробування, яким виявилася для нашого народу війна. Серед туристів було чимало дітей і підлітків. Саме вони першими, перекусивши, знайшли собі розвагу – хто впрігся в голоблі, хто штовхав воза ззаду. Але міським дітям було цікаво тягати його лісом. Щодо дорослих, то для них розважальну програму подружжя Спасиків підготувало заздалегідь. У Валентини Василівни справжній талант із серйозним виразом обличчя смішити молодих і не зовсім, примушувати з дитячим азартом брати участь у веселих іграх.

…Уже смеркалося, почав накрапати дощик, час було збиратися в дорогу. Значна частина туристів поспішала висловити своє захоплення почутим і побаченим, стравами, приготовленими місцевими майстринями, гостинністю єлінців.  Нічого подібного їм не довелося зустріти в жодному куточку України й закордоння. До речі, серед прибулих були й такі, хто не вперше долає цей маршрут. Чи це не свідчення визнання зусиль музейних працівників.

Валентина ВОЛОКУШИНА

Фото Олександра КРУМКАЧА та автора