Наймодніший дід на світі

– Що ти на мене вилупився? – буркнув дід Іван.
У відповідь онук шморгнув носом і сказав:
– Класні у тебе штани, діду, я б сам хотів такі мати.

– Оці? – здивовано промовив той, дивлячись на свої, місцями в дірках, штопані джинси.
Онук Вова шморгнув носом ще раз і підтвердив:
– Оці!
– Ти, хлопче, що, вже теє, очманів від комп’ютера? На цих джинсах вже живого місця немає! Учора саме зачепився за цвях на паркані, колоша розпоролася до коліна. Он баба Катя вже давно просить їх на ганчір’я пустити.
– Та ти що, - аж підскочив Вова. А ні в якому разі. Краще віддай мені. Я натру їх цеглою, розпущу краї дірок, щоб кошлатими стали. Мої друзі заздритимуть.
Тепер вже дід Іван взагалі нічого не розумів. Увечері, коли онук пішов на дискотеку, схвильовано поділився новиною зі своєю дружиною.
– Треба нашого Вову відвести до лікаря...
– З якого це дива, - спитала баба Катя. – Він ніби ні на що не скаржиться.
Дід Іван почав мугикати: е-е-е-е, не скаржиться? Відсутність скарг ще не свідчить про хороше здоров’я. Ти знаєш, що він сьогодні утворив? Попрохав у мене мої старі штани...
– Оті замизгані, які я хочу подерти на ганчірки?
– Саме ті, та ще й хоче, чуєш, натерти червоною цеглою. Каже, вийде, модно і кльово. Хіба таке прийде в голову нормальній дитині? Ні, не до добра це. Ось я і думаю – доки не приїхала наша донька з італійських заробітків, треба звернутися до невропатолога, а, може, і до психіатра. І краще все зробити не у Щорсі, а відвезти онука в сусідню лікарню, бо хтозна, що наші знайомі можуть подумати.
Їхати з дідом у сусідній райцентр Вова відмовився однозначно. Але коли йому пообіцяли придбати новенькій мобільний телефон – погодився. Єдине лише, що вточнив: а там уколи будуть робити?
– Ні, - заспокоїв його дід Іван. – Лише, може, трохи постукають маленьким молоточком по колінах, голові і запропонують із заплющеними очима торкнутися пальцем свого носа.
На прийомі невропатолог був лікарем молодим, на його засмаглій шиї блищав товстий золотий ланцюжок з хрестиком, а на мізинці лівої руки зручно сидів масивний перстень. Перш, ніж завести онука до кабінету, дід Іван вирішив поговорити з „ескулапом” наодинці.
– Бачите, лікарю, у нас тут така справа, - почав він говорити, нахиляючись до співрозмовника. А в цей час невропатолог сів у крісло, поклавши ногу на ногу. Те, що побачив дід Іван, обірвало його на півслові. Ноги лікаря були обтягнуті джинсами з численними дірками й штопаними латками.
– Розповідайте, я вас слухаю, - заспокійливим голосом промовив невропатолог. – А що це ви дивитися на мої джинси? На них усе застібнуто.
Дід Іван ледве витиснув із себе: так-так, все застібнуто. Але чому, вибачте мені, ваші штани у дірках? Мало заробляєте?
– Ось ви про що, папашо! – щиро розсміявся лікар. – Дірки, як ви кажете, як би вам сказати – це... ну, така мода зараз у наш час. Класно, модно, кльово.
– Зрозуміло, - сказав дід Іван. – Тоді ми вас не турбуватимемо.
Вийшовши з кабінету, дід Іван сказав онуку: „Твоя правда. Ти абсолютно здоровий і сучасний хлопець. Пішли купувати обіцяну мобілку”.
Онук радісно вигукнув: „Клас!”
Дід жартома його підтримав: „Кльово!” А у відповідь почув: „Ти у мене наймодніший дід на світі!”
Георгій ЛЕПНЮК