Співробітниця музею партизанської слави В.В. Спасік уже записала близько двох сотень частівок із репертуару Н.А Півень.
З дитинства маю дуже хорошу пам’ять, - розповідає Надія Андріївна. – А от батька свого не пам’ятаю. Зовсім малою була, коли його забрали й дали десять років. Востаннє писав із будівництва Бєломорканалу, напевне, там і загинув. Дід був заможним селянином, тож і його згноїли в тюрмі – помер у чернігівській в’язниці. Нас у матері було четверо. З рідної хати нас вигнали, тож поневірялися по чужих людях, ходили в постолах. Перед війною мама спромоглася поставити хату, але німці під час окупації спалили наше житло.
На очах у вдови з її малолітніми дітьми запалили хату, а їх самих погнали спочатку до школи, а потім у сусідню Безуглівку. Найменша сестричка на руках у матусі плакала й просила їсти. Родич спитав у німців, чи можна йому рідних нагодувати. Ніхто й не сподівався, що їх відпустять. Відпустили… Певно, то ще не їх час був. Так сім’я репресованих випадково уникла лютої смерті. Після війни повернулися на попелище, кого із односельців зустріли – раділи до сліз. Мама ямку викопала, у ній і зимували: «Нас покладе, а сама сидячи спить – місця не вистачало». Було неймовірно тяжко, але радісно – живими залишилися. Не одну зиму зимували в землянці. Потім матуся курінь поставила, а вже з роками – хату, жити краще стали.
Надія Андріївна до певної міри повторила долю своєї матері: чоловік покинув її з чотирма дітьми й пішов до іншої.
- Заміж виходила з великого кохання. Куди потім те кохання поділося? – розмірковує літня жінка. – У молодості співала частівки. Знала їх дуже багато. Із ферми просто з роботи босоніж поприбігаємо на танці. Під гармошку витанцьовували. Дві мої сестри були голосистими. Тоді все село частівки співало.
- То, може й зараз згадаєте, - запитую.
Жінка спочатку розгубилася, а потім одна за одною видала:
Я надену бело платье
И пойду на тот конец,
Я никого не боюся –
Председатель мой отец!
Я надену рябу юбку –
Рябую-прерябую,
Кто заденет мого мила –
Глаза повышкрябую!
Я надену бело платье,
А спереди банты,
Никого я не люблю,
Только музыканта!
У 1952 році закінчила школу й вирушила до Гомеля вступати до медучилища. Але коли не пройшла за конкурсом, не дуже засумувала – матуся вдома залишилася сама, їй потрібна була підтримка і допомога. Вісім років працювала на фермі дояркою, а потім до пенсії і ще п’ять років по виходу на заслужений відпочинок – телятницею.
- Раніше життя було веселіше: до корів їдемо – співаємо, зібралися відпочити – знову частівки, пісні одна поперед одною. Оцю знаєте: «На нас напали злые фрицы, село родное подожгли…» Або «Про старика». І веселих заводили. А зараз – мертве село, - ділиться враженням Надія Андріївна. – Чи життя таке настало, чи люди інші? Непросто було всім, але співали, усі одне одному раді були. Звичайно, тривожимося за дітей і онуків – не хотілося б, аби вони бачили те, що ми: війну, розруху, голод. Тому цінувати треба кожен мирний день.
У сорок п’ять залишилася без чоловіка. Траплявся, розповідає, непоганий мужчина. Але подумала, а як діти? Побоялася – синів і дочок навчати потрібно, тож і вирішила, що самотужки їх «до ума доведе». Часто співали разом із дітьми, а згодом і онуками. Вони досі дивуються, як багато бабуся пам’ятає. Онукам казки віршовані розповідала, Дмитрик усе просив оту, що «цок, та в лобок, та в мішок». Діти давно розлетілися: сини у Чернігові та в Гомелі, доньки – у Києві та Щорсі. Онуки полюбляють до бабусі навідуватися. А вона їх завжди чекає, гостинчиків припасе.
Надія Андріївна досі з шкільних років напам’ять знає «Сон» Тараса Шевченка, вірш про юного партизана-героя, інші поетичні твори. Сміється:
- Те, що було сімдесят років тому, добре пам’ятаю, а вчорашні події випадають із пам’яті.
Проте і частівок – щирих, дотепних, народних, часом приправлених перчиком її - пам’ять береже силу-силенну. Як згадає – намагається записати, щоб передати фольклорну творчість до музею. Хто знає, може колись когось зацікавить історія і культура повоєнного села.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора
З дитинства маю дуже хорошу пам’ять, - розповідає Надія Андріївна. – А от батька свого не пам’ятаю. Зовсім малою була, коли його забрали й дали десять років. Востаннє писав із будівництва Бєломорканалу, напевне, там і загинув. Дід був заможним селянином, тож і його згноїли в тюрмі – помер у чернігівській в’язниці. Нас у матері було четверо. З рідної хати нас вигнали, тож поневірялися по чужих людях, ходили в постолах. Перед війною мама спромоглася поставити хату, але німці під час окупації спалили наше житло.
На очах у вдови з її малолітніми дітьми запалили хату, а їх самих погнали спочатку до школи, а потім у сусідню Безуглівку. Найменша сестричка на руках у матусі плакала й просила їсти. Родич спитав у німців, чи можна йому рідних нагодувати. Ніхто й не сподівався, що їх відпустять. Відпустили… Певно, то ще не їх час був. Так сім’я репресованих випадково уникла лютої смерті. Після війни повернулися на попелище, кого із односельців зустріли – раділи до сліз. Мама ямку викопала, у ній і зимували: «Нас покладе, а сама сидячи спить – місця не вистачало». Було неймовірно тяжко, але радісно – живими залишилися. Не одну зиму зимували в землянці. Потім матуся курінь поставила, а вже з роками – хату, жити краще стали.
Надія Андріївна до певної міри повторила долю своєї матері: чоловік покинув її з чотирма дітьми й пішов до іншої.
- Заміж виходила з великого кохання. Куди потім те кохання поділося? – розмірковує літня жінка. – У молодості співала частівки. Знала їх дуже багато. Із ферми просто з роботи босоніж поприбігаємо на танці. Під гармошку витанцьовували. Дві мої сестри були голосистими. Тоді все село частівки співало.
- То, може й зараз згадаєте, - запитую.
Жінка спочатку розгубилася, а потім одна за одною видала:
Я надену бело платье
И пойду на тот конец,
Я никого не боюся –
Председатель мой отец!
Я надену рябу юбку –
Рябую-прерябую,
Кто заденет мого мила –
Глаза повышкрябую!
Я надену бело платье,
А спереди банты,
Никого я не люблю,
Только музыканта!
У 1952 році закінчила школу й вирушила до Гомеля вступати до медучилища. Але коли не пройшла за конкурсом, не дуже засумувала – матуся вдома залишилася сама, їй потрібна була підтримка і допомога. Вісім років працювала на фермі дояркою, а потім до пенсії і ще п’ять років по виходу на заслужений відпочинок – телятницею.
- Раніше життя було веселіше: до корів їдемо – співаємо, зібралися відпочити – знову частівки, пісні одна поперед одною. Оцю знаєте: «На нас напали злые фрицы, село родное подожгли…» Або «Про старика». І веселих заводили. А зараз – мертве село, - ділиться враженням Надія Андріївна. – Чи життя таке настало, чи люди інші? Непросто було всім, але співали, усі одне одному раді були. Звичайно, тривожимося за дітей і онуків – не хотілося б, аби вони бачили те, що ми: війну, розруху, голод. Тому цінувати треба кожен мирний день.
У сорок п’ять залишилася без чоловіка. Траплявся, розповідає, непоганий мужчина. Але подумала, а як діти? Побоялася – синів і дочок навчати потрібно, тож і вирішила, що самотужки їх «до ума доведе». Часто співали разом із дітьми, а згодом і онуками. Вони досі дивуються, як багато бабуся пам’ятає. Онукам казки віршовані розповідала, Дмитрик усе просив оту, що «цок, та в лобок, та в мішок». Діти давно розлетілися: сини у Чернігові та в Гомелі, доньки – у Києві та Щорсі. Онуки полюбляють до бабусі навідуватися. А вона їх завжди чекає, гостинчиків припасе.
Надія Андріївна досі з шкільних років напам’ять знає «Сон» Тараса Шевченка, вірш про юного партизана-героя, інші поетичні твори. Сміється:
- Те, що було сімдесят років тому, добре пам’ятаю, а вчорашні події випадають із пам’яті.
Проте і частівок – щирих, дотепних, народних, часом приправлених перчиком її - пам’ять береже силу-силенну. Як згадає – намагається записати, щоб передати фольклорну творчість до музею. Хто знає, може колись когось зацікавить історія і культура повоєнного села.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий