Її розповідь про пережиті буремні сорокові роки, про високість вчинків і бездушність змушує задуматися і переосмислити багато речей. А головне – у будь-якій ситуації! – будь-який час залишатися людьми... У буквальному значенні цього слова.
„У нашій газеті „Промінь” (№39 за 26 вересня) є стаття про друга Щорсівщини Годдерта Ульмке і його однодумців з Німеччини. Про це всі читали, тому я не буду повторюватись.
Мені згадалося давнє минуле. Був і у мене друг німець, який в роки ІІ світової війни врятував нам життя. Було це так.
В нашому селі, як і всюди на окупованій території, хазяйнували німці та поліцаї. В сусідньому будинку поселилося німецьке військове начальство. До нас додому вранці і ввечері приходив німець по молоко. На той час я вже знала (мені було чотири роки), що німці погані, що вони роблять багато зла нашим людям: стріляють, палять будинки, вбивають людей, забирають людей на каторжні роботи до Німеччини. Тому я того німця дуже боялася і старалась сховатися. Ввечері це мені вдавалося, а вранці – ні, бо спала. Одного разу я, мабуть, прокинулась і почула: „Ку-ку, ку-ку”. Із-за грубки на мене дивився німець і усміхався. Я вискочила з-під рядна, підбігла до німця, легенько вдарила його по руці і побігла по хаті. Він мене наздогнав, теж вдарив по плечу і, як і я, побіг по хаті. Так ми бігали, поки мама з молоком зайшла до хати. Вона мене не сварила, тому я ще „похрабрішала”. Німець дістав з нагрудної кишені фотографію дівчинки, одягнену в дуже гарне платтячко. То було фото його донечки, яка його любила і чекала додому. З німцем ми подружилися. Він мені подарував губну гармошку, пригощав шоколадом. То були маленькі плиточки чорного шоколаду, але він був гіркий.
Через кілька днів до нас серед дня прийшов німець. В такий час він ніколи не приходив. Сказавши щось мамі, зразу пішов до своїх. Після цього мама направила бабусю до родичів і почала кудись збиратися: поскладала в мішечок одяг, їжу, сірники. Як тільки почало сутеніти, ми прийшли до річки. Там уже нас чекали наші родичі й сусіди. За кілька рейсів човном ми припливли на озеро „Осикове”. Там на річці Снов був острівець, де ми отаборилися. Було б цікаво, якби не стріляли. Снаряди летіли над нами, вони гули, свистіли і, здавалося, що впадуть на нас. Хотілося кудись сховатися. Багаття палити дорослі боялися. Ми їли всяку траву і молоко, бо одна родичка взяла з собою кізочку. Бабуся наша не схотіла з нами їхати, вона ніколи не ховалася. Була у неї німецька каска. Німці на нашому городі тренуються, а бабуся сидить на призьбі. Як солдати вдягають каски, вона теж вдягає, як знімають – і вона знімає.
Через три дні ми повернулися додому. Було дуже страшно. Диміли спалені хати, голосили жінки. Наша хата вціліла. Я зрозуміла, що маму німець попередив про небезпеку. Наступного дня ми з дівчатками побігли до бригади, де любили гратися. Там за бригадою я побачила вбитого свого німця. З плачем вдома про це розповіла мамі.
Пройшло багато років. Я стала дорослою, а мама – старенькою. В лютому 1984 року мама дуже захворіла. Коли я сиділа коло неї, вона мені розповіла про те, як вони з моєю тіткою Галею і бабусею Ганною поховали нашого друга – німця. Всі ці роки вона не зізнавалася, бо боялась, що репресують, як наших двох родичів і багатьох людей. На питання, де поховали, вона пошепки сказала: „Там”, і замовкла навіки.
Іноді добрив словом згадую свого друга. Хоча він і був німцем, але фашистом він не був. На жаль, ні я, ні донечка німця, не діждалися своїх батьків. Як тоді, так і тепер, війна нікому не потрібна. Війну треба зупинити. Вистачило б розуму”.
„У нашій газеті „Промінь” (№39 за 26 вересня) є стаття про друга Щорсівщини Годдерта Ульмке і його однодумців з Німеччини. Про це всі читали, тому я не буду повторюватись.
Мені згадалося давнє минуле. Був і у мене друг німець, який в роки ІІ світової війни врятував нам життя. Було це так.
В нашому селі, як і всюди на окупованій території, хазяйнували німці та поліцаї. В сусідньому будинку поселилося німецьке військове начальство. До нас додому вранці і ввечері приходив німець по молоко. На той час я вже знала (мені було чотири роки), що німці погані, що вони роблять багато зла нашим людям: стріляють, палять будинки, вбивають людей, забирають людей на каторжні роботи до Німеччини. Тому я того німця дуже боялася і старалась сховатися. Ввечері це мені вдавалося, а вранці – ні, бо спала. Одного разу я, мабуть, прокинулась і почула: „Ку-ку, ку-ку”. Із-за грубки на мене дивився німець і усміхався. Я вискочила з-під рядна, підбігла до німця, легенько вдарила його по руці і побігла по хаті. Він мене наздогнав, теж вдарив по плечу і, як і я, побіг по хаті. Так ми бігали, поки мама з молоком зайшла до хати. Вона мене не сварила, тому я ще „похрабрішала”. Німець дістав з нагрудної кишені фотографію дівчинки, одягнену в дуже гарне платтячко. То було фото його донечки, яка його любила і чекала додому. З німцем ми подружилися. Він мені подарував губну гармошку, пригощав шоколадом. То були маленькі плиточки чорного шоколаду, але він був гіркий.
Через кілька днів до нас серед дня прийшов німець. В такий час він ніколи не приходив. Сказавши щось мамі, зразу пішов до своїх. Після цього мама направила бабусю до родичів і почала кудись збиратися: поскладала в мішечок одяг, їжу, сірники. Як тільки почало сутеніти, ми прийшли до річки. Там уже нас чекали наші родичі й сусіди. За кілька рейсів човном ми припливли на озеро „Осикове”. Там на річці Снов був острівець, де ми отаборилися. Було б цікаво, якби не стріляли. Снаряди летіли над нами, вони гули, свистіли і, здавалося, що впадуть на нас. Хотілося кудись сховатися. Багаття палити дорослі боялися. Ми їли всяку траву і молоко, бо одна родичка взяла з собою кізочку. Бабуся наша не схотіла з нами їхати, вона ніколи не ховалася. Була у неї німецька каска. Німці на нашому городі тренуються, а бабуся сидить на призьбі. Як солдати вдягають каски, вона теж вдягає, як знімають – і вона знімає.
Через три дні ми повернулися додому. Було дуже страшно. Диміли спалені хати, голосили жінки. Наша хата вціліла. Я зрозуміла, що маму німець попередив про небезпеку. Наступного дня ми з дівчатками побігли до бригади, де любили гратися. Там за бригадою я побачила вбитого свого німця. З плачем вдома про це розповіла мамі.
Пройшло багато років. Я стала дорослою, а мама – старенькою. В лютому 1984 року мама дуже захворіла. Коли я сиділа коло неї, вона мені розповіла про те, як вони з моєю тіткою Галею і бабусею Ганною поховали нашого друга – німця. Всі ці роки вона не зізнавалася, бо боялась, що репресують, як наших двох родичів і багатьох людей. На питання, де поховали, вона пошепки сказала: „Там”, і замовкла навіки.
Іноді добрив словом згадую свого друга. Хоча він і був німцем, але фашистом він не був. На жаль, ні я, ні донечка німця, не діждалися своїх батьків. Як тоді, так і тепер, війна нікому не потрібна. Війну треба зупинити. Вистачило б розуму”.
Комментариев нет:
Отправить комментарий