Восени „Промінь” опублікував матеріал О.Є. Крумкача, присвячений пам’яті письменника О.О. Смоляка, уродженця нашої місцевості, який помер у жовтні цього року. Окрім літературної діяльності, наш земляк займався і краєзнавчими дослідженнями, цікавився історією рідного краю, зокрема – села Займище. Серед іншого він доволі непогано вивчив свій родовід. Сьогодні ми пропонуємо результати його роботи.
Село Займище має історію, яка нараховує вже близько чотирьохсот років. Знаходиться воно на березі річки Снов. Колись, за переказами старожилів, береги цієї притоки Десни були дуже зарослі лісом. Подекуди, де русло виглядало вузьким, гілки дерев на протилежних берегах аж ніби перепліталися між собою. Неподалік населеного пункту з часом відкрився Миронівський Богословський монастир. (У комуністичні часи на його місці колгосп облаштував курник і кошару для телят).
О.О. Смоляк народився в сім’ї Олексія Миколайовича та Анастасії Федорівни (з родини Павленків). Смоляки з’явилися у Займищі приблизно в середині ХІХ сторіччя. Місцевий поміщик був колишнім офіцером, і після служби в армії привіз із собою до села власного денщика – Кирила Тарасовича Смоляка. Родом той був з Поділля, його село знаходилося біля Кам’янця-Подільського. (Теперішня Хмельницька область). Народився приблизно у 1815 році. Відслужив, як тоді було прийнято, 25 років. Оселившись у Займищі й отримавши від землевласника посаду управителя, вирішив одружитися. На той час йому було 47 років. За дружину взяв Марію Король, з кролевецьких переселенців. Першою дитиною у цій сім’ї став мій дід Микола – 1863 року народження. Через 8 років Марія Смоляк померла, її син виховувався і навчався в поміщицькому будинку. А Кирило Тарасович у 56 років одружується вдруге – на Феклі з Рогізок. З цією жінкою у нього з’явилися діти Іван, Олександр (він повернувся без ноги з Першої світової війни), Марфа (стала дружиною Пилипа Литвиненка, по-вуличному – Байдака) і Григорій (загинув у 1917 році).
Добре вкоренившись у Займищі, Кирило Смоляк одного разу запряг воза парою коней, посадив туди сина Сашка і поїхав на Поділля, побачити рідню. Його поява вдома викликала переполох. Брати і сестри вже давно поділили між собою батьківський спадок і непокоїлися, що він заявить своє право на частку майна. Але гість усіх заспокоїв: „Нічого мені не треба, все у мене є. Я просто хотів побачити, як ви тут живі-дужі, провідати вас”.
Кирило Смоляк помер у віці 90 років. Біля його могили похована дочка Марфа. Що цікаво – до кінця своїх днів він був мисливцем.
Микола Смоляк (син Кирила) одружився у 19 років на Хиврі Минівні з родини Комісаренків. До 1919 року він був волосним суддею у Великому Щимелі. За розповідями рідні, Микола Смоляк мав довгу бороду, а за натурою був схожий на філософа. Наперед (ще до весілля) назвав чоловіків своїм донькам Дуні та Насті. Ще в нього були сини Іван та Олексій і донька Олександра. Коли у часи радянської влади почалася колективізація, Микола Смоляк потрапив до колгоспу і отримав посаду пасічника. Але одного разу, коли він качав перший мед, на пасіку голова колгоспу привів одного районного керівника і зажадав „частування медом”. Микола Смоляк виявив характер, зажадавши від посадовців спочатку виписати собі меду в колгоспній конторі, а вже потім прийти до нього з відповідним документом. Начальство обурилося, зателефонувало до райцентру „куди треба” і розповіло, що у Займищі, на колгоспній пасіці замаскувався небезпечний ворог колгоспного ладу і прихований куркуль. Микола Смоляк потрапив до в’язниці у Чернігові. Там він невдовзі і помер від голоду та холоду. Його донька Олександра приїхала до обласного центру, відшукала мертве тіло батька у штабелях померлих в’язнів і санчатами перевезла до Займища, де й поховала. Дружина Миколи Хивря з синами Олексієм та Іваном була депортована до Сибіру. Але через декілька років вони повернулися до рідного села. В їхній конфіскованій хаті жили інші люди. Довелося добряче постаратися, щоб відкупити собі те житло.
По жіночій лінії дід О.О. Смоляка Федір був учасником двох воєн – російсько-японської та Першої світової. Його дружина Уляна Никифорівна на час відсутності чоловіка орендувала сад місцевого землевласника. На схилі віку її спіткала тяжка хвороба: вона лежала розпухла, мов гора, їй відняло мову, хоча вона все розуміла. Федір же в колгоспі не працював жодного дня – з принципу. Займався тим, що різав худобу. Їхня донька (мати О.О. Смоляка) під час колективізації працювала сільрадівським виконавцем, надивилася на беззаконня і неподобства, які чинив уповноважений на прізвище Залізняк. Коли розпочався Голодомор, вона виїхала до Харкова і працювала на будівництві. Годували їх тоді супчиком „з глазками”, в якому плавала грудка картоплі і розварена зернина. Коли батько й мати О.О. Смоляка одружилися, то стали жити в малесенькій хатинці, яку облаштували в старій комірчині. Після початку Великої Вітчизняної війни лихоліття торкнулося долі кожного займищанина. Батька О.О. Смоляка мобілізували на фронт у 1943 році. У 1945-му, після поранення в ногу, він повернувся додому. Ходив за допомогою милиць.
Невдовзі вся родина Смоляків, як і всі їхні земляки, потрапила до нової епохи, про яку можуть розповісти вже чимало мешканців нашого краю. Часи змінювалися, реалії змушували людей під іншим кутом дивитися на ті чи інші події. Але попри все у багатьох усе ж таки зберігалося відчуття пошани до родинного минулого і бажання дізнатися щось нове та цікаве про своїх дідів та прадідів. Ось лише не кожен спромігся все з’ясувати і записати. Натомість О.О. Смоляк, як людина творча, довів до кінця свій невеличкий краєзнавчий задум.
Село Займище має історію, яка нараховує вже близько чотирьохсот років. Знаходиться воно на березі річки Снов. Колись, за переказами старожилів, береги цієї притоки Десни були дуже зарослі лісом. Подекуди, де русло виглядало вузьким, гілки дерев на протилежних берегах аж ніби перепліталися між собою. Неподалік населеного пункту з часом відкрився Миронівський Богословський монастир. (У комуністичні часи на його місці колгосп облаштував курник і кошару для телят).
О.О. Смоляк народився в сім’ї Олексія Миколайовича та Анастасії Федорівни (з родини Павленків). Смоляки з’явилися у Займищі приблизно в середині ХІХ сторіччя. Місцевий поміщик був колишнім офіцером, і після служби в армії привіз із собою до села власного денщика – Кирила Тарасовича Смоляка. Родом той був з Поділля, його село знаходилося біля Кам’янця-Подільського. (Теперішня Хмельницька область). Народився приблизно у 1815 році. Відслужив, як тоді було прийнято, 25 років. Оселившись у Займищі й отримавши від землевласника посаду управителя, вирішив одружитися. На той час йому було 47 років. За дружину взяв Марію Король, з кролевецьких переселенців. Першою дитиною у цій сім’ї став мій дід Микола – 1863 року народження. Через 8 років Марія Смоляк померла, її син виховувався і навчався в поміщицькому будинку. А Кирило Тарасович у 56 років одружується вдруге – на Феклі з Рогізок. З цією жінкою у нього з’явилися діти Іван, Олександр (він повернувся без ноги з Першої світової війни), Марфа (стала дружиною Пилипа Литвиненка, по-вуличному – Байдака) і Григорій (загинув у 1917 році).
Добре вкоренившись у Займищі, Кирило Смоляк одного разу запряг воза парою коней, посадив туди сина Сашка і поїхав на Поділля, побачити рідню. Його поява вдома викликала переполох. Брати і сестри вже давно поділили між собою батьківський спадок і непокоїлися, що він заявить своє право на частку майна. Але гість усіх заспокоїв: „Нічого мені не треба, все у мене є. Я просто хотів побачити, як ви тут живі-дужі, провідати вас”.
Кирило Смоляк помер у віці 90 років. Біля його могили похована дочка Марфа. Що цікаво – до кінця своїх днів він був мисливцем.
Микола Смоляк (син Кирила) одружився у 19 років на Хиврі Минівні з родини Комісаренків. До 1919 року він був волосним суддею у Великому Щимелі. За розповідями рідні, Микола Смоляк мав довгу бороду, а за натурою був схожий на філософа. Наперед (ще до весілля) назвав чоловіків своїм донькам Дуні та Насті. Ще в нього були сини Іван та Олексій і донька Олександра. Коли у часи радянської влади почалася колективізація, Микола Смоляк потрапив до колгоспу і отримав посаду пасічника. Але одного разу, коли він качав перший мед, на пасіку голова колгоспу привів одного районного керівника і зажадав „частування медом”. Микола Смоляк виявив характер, зажадавши від посадовців спочатку виписати собі меду в колгоспній конторі, а вже потім прийти до нього з відповідним документом. Начальство обурилося, зателефонувало до райцентру „куди треба” і розповіло, що у Займищі, на колгоспній пасіці замаскувався небезпечний ворог колгоспного ладу і прихований куркуль. Микола Смоляк потрапив до в’язниці у Чернігові. Там він невдовзі і помер від голоду та холоду. Його донька Олександра приїхала до обласного центру, відшукала мертве тіло батька у штабелях померлих в’язнів і санчатами перевезла до Займища, де й поховала. Дружина Миколи Хивря з синами Олексієм та Іваном була депортована до Сибіру. Але через декілька років вони повернулися до рідного села. В їхній конфіскованій хаті жили інші люди. Довелося добряче постаратися, щоб відкупити собі те житло.
По жіночій лінії дід О.О. Смоляка Федір був учасником двох воєн – російсько-японської та Першої світової. Його дружина Уляна Никифорівна на час відсутності чоловіка орендувала сад місцевого землевласника. На схилі віку її спіткала тяжка хвороба: вона лежала розпухла, мов гора, їй відняло мову, хоча вона все розуміла. Федір же в колгоспі не працював жодного дня – з принципу. Займався тим, що різав худобу. Їхня донька (мати О.О. Смоляка) під час колективізації працювала сільрадівським виконавцем, надивилася на беззаконня і неподобства, які чинив уповноважений на прізвище Залізняк. Коли розпочався Голодомор, вона виїхала до Харкова і працювала на будівництві. Годували їх тоді супчиком „з глазками”, в якому плавала грудка картоплі і розварена зернина. Коли батько й мати О.О. Смоляка одружилися, то стали жити в малесенькій хатинці, яку облаштували в старій комірчині. Після початку Великої Вітчизняної війни лихоліття торкнулося долі кожного займищанина. Батька О.О. Смоляка мобілізували на фронт у 1943 році. У 1945-му, після поранення в ногу, він повернувся додому. Ходив за допомогою милиць.
Невдовзі вся родина Смоляків, як і всі їхні земляки, потрапила до нової епохи, про яку можуть розповісти вже чимало мешканців нашого краю. Часи змінювалися, реалії змушували людей під іншим кутом дивитися на ті чи інші події. Але попри все у багатьох усе ж таки зберігалося відчуття пошани до родинного минулого і бажання дізнатися щось нове та цікаве про своїх дідів та прадідів. Ось лише не кожен спромігся все з’ясувати і записати. Натомість О.О. Смоляк, як людина творча, довів до кінця свій невеличкий краєзнавчий задум.
Комментариев нет:
Отправить комментарий