Зізнається: навіть гадки не мала, що такі бувають. Виросла в багатодітній сім’ї. Дитинство припало на голодні роки, молодість – на післявоєнні. Була бригадиром у колгоспі. Від темна до темна – на роботі. Заміж перший раз вийшла без любові: чоловіків тоді було мало, вибирати не доводилось. Народила дочку і сина. Ростити довелося самій, «бо він, поганець, наробив дітей і з’їхав».
Жила у безпросвітній селянський круговерті, поки доля не змилостивилась і не послала незабутню для неї зустріч. Обом було уже за 50. На плечах у кожного – важкий вантаж пережитого.
– З Федосом Миколайовичем розвіялись усі мої жалі. Видно, правду кажуть: не буває зовсім нещасливих людей. Тільки до одних щастя чомусь приходить ще замолоду і залишається до останку, а я свого ледве дочекалась, - зітхає. – І, що найприкріше, жили ми з Федосом зовсім поруч: до його Прибині в Корюківському районі від моїх Тихонович – рукою подати, нема й десяти кілометрів.
Шкода, що доля пізно звела нас. Стільки років втрачено. А з іншого боку: спасибі їй і за це. Встигла побути і хазяйкою, і поцінованою дружиною при хорошому чоловіку.
Тепер тільки згадую, як добре з ним було, бо залишилася сама, як палець. Нема ні Федоса, ні дітей – усі покійні. А я живу. Уже 90 років і 5 місяців. Так, мабуть, на роду було написано.
З найближчих людей у баби Ганни – внучка Наташа та двоє правнуків. Живуть по сусідству. Не залишають стареньку без підтримки та розради. Приходить і соціальний працівник Тетяна Іванова. Та й сама жінка, хоч і розміняла свою вікову сотню, ще нівроку. Сама готує, читає без окулярів.
Хвалиться: назапасала влітку і грибів, і ягід: добре, що ліс близько. В основному – насушила: так, - каже, - вітамінів більше зберігається.
Щавлю накришила не менше, ніж на дві зими. Так щороку. І щороку він залишається – доводиться весною викидати.
– Не можу наїстися ним з 33-го, - пояснює. – Тоді обривали липу, ходили за сниткою (трава, схожа на лободу – авт.) за 7 кілометрів під Гуту Студенецьку. А щавлю ніде не було. На жодному з лугів. Неврожай на нього видався…
Тепер їжі всякої повно. Не хочеш варити – в магазині є. І одежі в мене – ціла шафа. І телевізор великий. Живи та радій.
… На стіні помічаю велику фотографію в дерев’яній рамці.
– Це, мабуть, Федос Миколайович?
– Не вгадали, - хитає головою господиня. – Це – мій мучитель. Зійшлася з ним від безвиході – за кілька років після того, як не стало Федоса. Думала: буде легше вік вікувати. Разом же і старіти не так страшно.
А вийшло все навпаки. Бився, знущався до самої своєї смерті. Намучилася так, наче вічність з ним прожила, а насправді тільки рік і 9 місяців.
- Нащо ж тоді портрет його у світлиці повісили?
- Хіба ж то я? Дівчата хату побілили, кажуть: стіна гола. Знайшли десь цей портрет і приліпили. Я зразу хотіла зняти, щоб не нагадував про мої страждання, а потім передумала: хай висить – буде з ким сваритися.
Знімки дорогих серцю людей, яких вона по-справжньому любить, Ганна Максимівна зберігає окремо. З ними і зустрічатиме свято. Розставить на столі грановані чарки перед фотографіями, наллє в них на денця з припасеної пляшки. І сама вип’є - за Новий рік і за своє щасливе число 13.
Комментариев нет:
Отправить комментарий