- Нема нічого дивного, - сказав він, не відриваючись від роботи. – Може, для когось це – «бабське заняття», а для мене – зайвий привід довести собі: можу і це.
Звуть його Олександр Федосієнко. Живе в Нових Боровичах.
Зізнається: взяти в руки голку спонукала кохана.
- Для неї вишивання - і хобі, і відпочинок. Разом з матір’ю купують, виписують нитки, схеми, буклети. Юля майже всі їх мені показує: радиться, що вишивати. Оця картинка так сподобалась, що і сам вирішив спробувати.
Це було минулорічної весни. Точніше – першого березня. Думав – швидко впораюсь: розмір же невеликий. Звідки ж було мені тоді знати, що вишивання білим по чорному – така морока? Кожна помилка видна. І злився, і кидав, навіть у грубі хотів спалити. Та не в моєму характері зупинятись на півдорозі. Якби не затримка з нитками (довго шукав потрібні), уже б давно закінчив.
Юлію Михно (їй 23 роки) мама привчила до вишивання ще в дитинстві. Воно пройшло в Безуглівці. Вірніше – пролетіло. Після дев’ятого класу дівчина вийшла заміж. За свого вчителя. У 16 народила. Потім чоловік знайшов роботу в Чернігові і забрав їх із сином у місто. Там на вишивання часу не вистачало.
Коли шлюб розпався (Максимку не було й 5 років), повернулася до мами, яка на той час переїхала у Нові Боровичі.
Саша родом з Рогізок. Розказує: з дому вигнало безробіття. Працював у Києві, потім перебрався до Чернігова. Влаштувався водієм.
Влітку 2009-го приїхав у Нові Боровичі по роботі. І потрапив в аварію. Якраз біля Юлиного дому наїхав на чужу автівку.
- Трохи пом’яв її, - не приховує. - Але ніхто не постраждав. Машина була стара, і власник з радістю погодився продати її мені.
Заходжу у сусідній двір – просити дозволу поставити там розбиту машину, а хазяйка сміється: «Натурою будеш розплачуватись!». Як приговорила.
На вихідних приїхав до них розбирати свою покупку на запчастини. З першим - з Максимком познайомився. Він увесь час крутився поруч - йому все було цікаво. Потім Юля вийшла. Говорили з нею про щось несуттєве, а я відчував, що хочу бачити цю дівчину поруч кожного дня. Навіть не знав, що так може бути.
Обмінялися номерами телефонів, дзвонили одне одному...
У вересні Юля приїхала в Чернігів на навчання – у вище професійне училище побутового обслуговування. У неї було місце в гуртожитку, та Саша забрав її у свій - винаймав там цілу кімнату.
- Це було третього вересня три роки тому, - чоловік пам’ятає усі їхні дати. – Я працював, Юля вчилася. А шостого серпня 2010 -го у нас народилась донька. О шостій годині 55 хвилин ранку, - уточнює.
- Може, й вагу та зріст не забув?
- Не забув: три кілограми дев’ятсот тридцять грамів, зріст – 55 сантиметрів.
Рідко який чоловік відразу таке згадає.
… Ще рік вони прожили в Чернігові, а з першого серпня 2011-го – у Нових Боровичах. Кажуть: здійснили загальну мрію – жити в селі.
Купили будинок, зробили в ньому ремонт, завели господарство. Саша влаштувався водієм на місцевий спиртозавод. Зараз – на біржі, бо завод тимчасово закрили. Юля шиє усім обновки ( за спеціальністю вона закрійниця) і вишиває – є трохи часу, поки у декретній відпустці: Катрусі нещодавно виповнилося два роки. А Максимку на Спаса – вісім. Зве Сашу татком. Сам так захотів. Ходить у другий клас.
- Живуть дружно і красиво, - розказали про них у сільраді. – Люблять одне одного.
Але досі – цивільним шлюбом. І хоч обоє вважають, що штамп у паспорті аж ніяк не впливає на щастя, узаконити свої стосунки все ж збираються.
- У чому ж затримка? – запитую їх.
Вони посміхаються:
- Не повірите: у весільному одязі. Ми вирішили, що будемо розписуватись тільки у вишиванках (Юля – у сукні, Саша – у сорочці з калиною та дубом – авт.), а вони ще не готові. Залишилося почати та закінчити. Добре, що зима попереду, можна буде зайнятись.
- А вишиватимете як: кожне собі чи одне одному?
- Я хотів сам, - каже Саша. – Але Юля проти. Мовляв, споконвіку сорочку жениху вишивала наречена. Я не заперечую. Вона ж – моя кохана…
Марія Ісаченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий