… Він жартома називає себе Дідом Морозом. Хоч насправді так і є: розміняв уже восьмий десяток і прізвище у нього – Мороз. Колишній військовий, за паспортом – житель Саратова. А поки живе у Сновському на своїй малій батьківщині, куди приїздив впродовж багатьох років відпочити від міста.
Жив (зазвичай доти, поки було тепло) у місцевої жінки (Ганни Ріпакової) на самому кінці села.
Щоб не нудитися, завів кіз. І заняття було, і щоденний моціон: по кілька кілометрів «намотував», переганяючи тварин з одного пасовища на інше. Так тривало до минулого року, коли хазяйка померла. Леонід Мороз досі живе у її хаті – через кіз. Частину їх він продав, а найкращих захотів подарувати. Зовсім не знайомій родині. Вірніше, чотирьом дітям-сиротам – щоб у кожного з них була своя коза.
Розказує: дізнався про Машу, Аню, Діму і Дашу Сміловців з Кучинівки з «Променя». (Їхні батьки померли, усіх виховує рідна тітка – Н.Г. Заєць). Згадав своє сирітське дитинство і вирішив зробити сестрам та брату сюрприз.
– Хай би кожне доглядало свою козу, щоб усі росли хазяїнами, - говорить Леонід Васильович. – Вони ж не винні, що доля послала їм з малих років стільки нещасть.
…Їй – 58. А наймолодшим дітям, які ще ходять до школи, - по 14.
– Це – племінники, діти мого рідного брата Олександра, - каже Надія Заєць з Кучинівки. – Він був з 1962 року. А його дружина Наташа на чотири роки молодша.
Саша пішов на її трьох дітей. І спільних – п’ятеро. Жили не дуже добре. Коли сварилися, Наташа виганяла його, і брат приходив до мене.
У 2007-му він потрапив у лікарню із запаленням легенів. Ледве вичуняв. А потім – черговий скандал. І Сашко знову на вулиці. До мене чомусь не прийшов, переночував у сараї. Замерз. До хвороби додались ускладнення.
Але першим помер не він, а Наташа, у травні 2007-го. У неї був туберкульоз, і дітей (як контактних) забрали в лікарню.
Ніколи не забуду дня, коли брат привіз їх до мене – відразу після того, як виписали після лікування. Благав: «Забери, поки я живий!»
Подивилась я на них, і серце стиснулося. Туляться одне до одного. Найстаршій Маші – всього 12. Як відмовити, як зачинити перед ними двері?
… У неї з чоловіком – п’ятеро своїх. На той час всі уже були дорослі. Росли не в розкошах. Та й сімейне життя Надії та Івана Зайців теж безхмарним не назвеш. Розлучилися після 20 спільних років.
– Не могла зносити його пиятику та бійки, - не приховує жінка.
Вирішила: якось воно буде. Своїх на ноги підняла, і ці – не чужі. Тим більше: у них тоді ще був батько, думалось: без чоловічих рук не залишаться.
Але Олександр Сміловець пережив дружину всього на кілька місяців. У грудні 2007-го його не стало.
Як бути з дітьми? Чи зможе сама виростити, вивчити їх? А, раптом, біда яка чи хвороба – куди тоді вони підуть? З цими важкими питаннями засинала і прокидалась. Радилась з родичами, з дорослими дочками покійної Наташі.
Врешті-решт вирішили так: старша з дочок (тоді їй виповнився 21 рік) – Юлія бере опіку над одним зі спільних дітей Олександра та Наталії – Сашком, а над іншими чотирма – Надія Заєць. (Сашко Сміловець в 2012-му закінчив школу, тепер навчається в Куликівці на автослюсаря). Марія – цьогорічна випускниця. Поки остаточно не вибрала, ким бути: медиком чи вихователем у дитсадку. Аня закінчує 9-й. Молодшим - Дімі та Даші – ще по кілька років сидіти за шкільною партою. Зараз їм по 14 і вони тільки планують своє майбутнє.
– Передусім хочу, щоб усі виросли справжніми людьми, - говорить Надія Григорівна. – Щоб досягли своєї мети.
Жінка переконана: якщо не лінуватися, рано чи пізно підкориться, здавалось би, недосяжна вершина. Каже:
– Тут за прикладом далеко ходити не треба. Одна з Наташиних доньок (від попереднього шлюбу) Таня закінчила медичне училище, тепер навчається в медуніверситеті.
Жінка сподівається: старші сестри не відцураються від молодших. Дарма, що вони рідні тільки по матері. Згадує: найбільше любила малечу середульша – Віта. Вона ніколи не приїздила з Києва, де працювала, без гостинців, у неї завжди знаходилось для усіх і добре слово, і ласка.
Але нема більше нашої Віти, - плаче. – Уже цілих 4 роки. (Трагедія сталася, коли дівчина з колегами робила ремонт на замовлення в одній із столичних квартир. Як стався витік газу, тепер можна тільки здогадуватись: від отруєння ним загинули усі).
– Як зараз живемо? – повторює Надія Григорівна моє питання. – Та не скаржимось. Діти не голодують, і в обносках не ходять. До тих коштів, що держава виділяє, самі заробляємо…
Основний заробіток – молоко. У хазяйстві – три корови. І самим вистачає, і на продаж. Сало, м’ясо теж свої. А ще город у нас – овочів не купуємо.
– Як же ви справляєтесь з усім без чоловіка? Дімі ще тільки 14. Ще мало сил косити, дрова рубати…
– Цим у нас завідує зять. Чоловік моєї дочки Оксани. Хоч і нелегко йому на дві сім’ї, але допомагати не відмовляється.
Крім племінників, з Надією Заєць живе її 27-річна донька Лариса (зі своєю донькою). Так що діти завжди під наглядом: і поїдять вчасно, і уроки зроблять.
– Я з дитинства знала про життя, що воно важке, - говорить Надія Григорівна. – Батько – інвалід, а нас – восьмеро. Змалку привчені до роботи. Так що труднощами мене не злякаєш.
Живу зараз турботами дітей, і це мені в радість.
(Дітьми вона називає і власних, і братових. Діти для неї і восьмеро онуків).
– У нас завжди весело, гамірно. Я не уявляю іншого життя.
Комментариев нет:
Отправить комментарий