- Додайте ще, що була бідна. Без житла. Винаймала у Щорсі квартиру. І робота була непрестижна – санітарка у райлікарні, - сміється Ірина Масло.
Це саме про її майбутнє сімейне життя теревенили знайомі райцентрівські обивателі. А вони з чоловіком, всупереч песимістичним прогнозам, щасливо живуть уже цілих 13 років. У власному помешканні – купили невдовзі після одруження. У мирі і злагоді. Тому про вікову різницю давним давно забули.
- Це тому, що – любов? – питаю жінку.
- Це тому, що - любов, - каже вона.
Не приховує: перший раз виходила заміж теж по любові. Але шлюб розпався: для сімейного щастя треба, щоб любили обоє.
- З Миколою Кліщенком, - розказує, - ми були односельцями. Жили в Єньковій Рудні. Він на п’ять років старший. Повернувся зі служби в армії, коли я закінчувала восьмий клас. З того часу він мене і «ростив». Нікого й близько не підпускав. Та я й сама нікого, крім нього, не хотіла ні бачити, ні знати. Закохана була по вуха. А хто б не закохався? Красивий, дорослий. Після армії пішов працювати в міліцію. Не сидів на шиї у батьків. Я таких поважала.
У мене і моїх двох братів була тільки мама. Батько помер, коли мені не виповнилося й 12-ти. У 16 і я влаштувалася на роботу – на консервний завод у Тур’ї. Працювали важко. Через два місяці у мене на ногах понабрякали вени.
Мама забила тривогу. Вона тоді була санітаркою у хірургічному відділенні районної лікарні. Умовила завідуючого влаштувати туди і мене. Це було другого жовтня 30 років тому.
Мене там так добре прийняли. Тодішні провідні хірурги Василь Іванович Нагорний та Едуард Миколайович Мирось були мені за батьків. В один голос твердили: вступай в медінститут. Навіть обіцяли допомогти. Я їх дуже поважала, але не послухалась. Досі шкодую.
- Не хотілося вчитися?
- Хотілось. Але Микола покликав заміж. Я тоді ніяких недоліків у ньому не бачила. Як сліпа була. Чи просто – недосвідчена.
У 1985-му ми одружилися. Мені було 18, йому – 23. Невдовзі чоловік отримав квартиру. Ми були на сьомому небі. Я намріяла собі, що так буде завжди: ми любитимемо одне одного, роститимемо дітей…
Та з дітьми у нас не виходило. Я ходила до лікарів, молилася святим, щоб тільки завагітніти. Просила чоловіка теж обстежитися. Він не пішов. Мовляв, з цим треба просто змиритися: нема, то й нема.
Тепер я б пройшла цей шлях до самого кінця. Тепер це простіше – є різні допоміжні технології. У Щорсі уже не одна пара, дякуючи їм, має дітей. А тоді я опустила руки. І це стало початком нещасть.
Чоловік почав випивати. Через це у нього з’явилися проблеми на службі. Чого я тільки не робила, щоб зупинити його. Просила. Плакала. Переконувала. Усе даремно. Що не день – горілка далі і далі віддаляла нас. Кохання уже не було. На душі - пустка. І біль. За тим, чого вже не повернути. Ми прожили 14 років і розлучилися. Я знову була сама і без даху над головою. Знову довелося шукати квартиру. Усе ніби пішло по другому колу. Тільки мені було уже не 18, а 32. Але ж це - ще не старість.
Хтось тільки заміж уперше у такому віці виходить, а я вже нажилася по саму зав’язку. Тож на те, що пощастить вдруге, не сподівалась. Не шукала зустрічей з чоловіками. Жила та й годі. Від сумних думок рятувала робота і друзі. Практично всі вони були одруженими. Запрошували до себе. Я заходила - погрітися біля їхніх сімейних вогнищ.
Саме у друзів ми і зустрілися. На хрестинах. Я була кумою. А Саша привіз на інвалідній колясці кума. Я дивилась, як він дбає про того чоловіка, і навіть трохи заздрила каліці. Захотілося, щоб і мене хтось так пожалів. Аж серце защеміло…
Ця зустріч у гостях і стала початком стосунків. З’ясувалося, що їхні шляхи перетиналися і раніше: Ірина працювала у службі крові, Олександр був постійним донором. Це означало: вони могли бачитися через кожні два з половиною місяці (згідно з правилами – з метою безпеки донорства – чоловіки можуть здавати кров максимум 5 разів на рік). Але чомусь розминалися чи не помічали одне одного.
Після хрестин, не знайшовши іншого способу ближче познайомитись з дівчиною, Саша прийшов здавати кров.
- Через мене він став Почесним донором, - посміхається Ірина. (Це означає, що здав у сумі близько 20 літрів крові – авт.).
Через кілька місяців вони одружилися. Спочатку винаймали житло, згодом купили своє.
- З Сашею я ніби наново народилася, - не приховує жінка. - Відтанула. А найголовніше – завагітніла. Та у цьому найбільшому нашому щасті таїлось горе. Народити мені не судилося, бо коли перший мій чоловік не захотів обстежуватися, я теж не поїхала до хороших спеціалістів. А ті, до яких зверталась, нічого не порадили. З роками проблема, яку тоді можна було нескладно вирішити, загострилася. До строку дитину я не доносила.
Це був страшний удар для нас обох. Саша, хоч і сам дуже переживав, з усіх сил втішав і підтримував мене. Коли любиш, зближує навіть печаль.
…Тепер уже ніхто не пліткує про їхній шлюб. Живуть Іра та Саша добре. Обоє працюють. Він – на пилорамі у приватника, вона – сестра-хазяйка у райлікарні.
У них багато друзів, які приходять тепер уже до їхнього сімейного вогнища, і багато свят. Найкращі вони влаштовують одне для одного. Особливо це добре виходить у Саші. Буває: надворі - холод, замети, а він зайде з морозу в дім, розстебне куртку, а під нею – квіти. Просто так. Без приводу. Вирішив подарувати дружині весну…
- Так повелося з наших перших зустрічей, - каже Ірина. – Саша приходив здавати кров, отримував за це невелику грошову винагороду і завжди купував якийсь подарунок. Вони досі безмежно дорогі мені.
(Законом передбачено надання донору після здачі крові двох оплачуваних днів відпустки і талона на харчування вартістю 18 гривень. Постійний донор спершу здає 200 мл, а в подальшому – при нормальному фізичному стані - 490 мл. За цю дозу Законом встановлена плата у сумі 87 грн. – Авт.).
- Я жодного разу не пошкодувала, що вийшла за Сашу. Він досі - мій герой, - продовжує жінка. – Дітей, звичайно, не вистачає, але поки ми ще нікого до себе не взяли. Може тому, що є хрещеники. Їх у мене четверо. І усі, як рідні…
До теми
Згідно з даними Міністерства охорони здоров’я нині більше мільйона українських пар не можуть мати потомства. Це практично кожна шоста сім’я.
Сучасними методами подолання безпліддя є допоміжні репродуктивні технології. Найбільш ефективною серед них вважається екстракорпоральне запліднення. В Україні, дякуючи ЕКЗ, з’явилося на світ більше трьох тисяч дітей. (Завдяки цій репродуктивній технології змогла народити й 65-річна Валентина Підвербна з Чернігова). Але процедура не з дешевих – коштує більше 30 тисяч гривень.
Віруючі жінки в надії зцілитися від безпліддя годинами моляться перед чудотворними іконами. (Однією з них вважається Тихвинська ікона Божої Матері).
За переказами, є немало святих місць, енергетика яких позитивно впливає на якнайшвидшу появу двох очікуваних смужок у тесті на вагітність. Серед них – джерело Святої Праведної Анни в селі Онишківці Рівненської області.
У Києві – це Свято-Успенська Києво-Печерська лавра. Зокрема, ближні печери, де зберігаються мощі преподобного Іоанна - немовляти, першомученика київського.
У Чернігові – Антонієві печери.
Існує ще один спосіб вирішення головної проблеми бездітних сімей – усиновлення. До речі, тільки в Щорському районі його чекають близько 40 дітей – від одного до вісімнадцяти років.
Марія ІСАЧЕНКО
Фото з сімейного архіву
Згідно з даними Міністерства охорони здоров’я нині більше мільйона українських пар не можуть мати потомства. Це практично кожна шоста сім’я.
Сучасними методами подолання безпліддя є допоміжні репродуктивні технології. Найбільш ефективною серед них вважається екстракорпоральне запліднення. В Україні, дякуючи ЕКЗ, з’явилося на світ більше трьох тисяч дітей. (Завдяки цій репродуктивній технології змогла народити й 65-річна Валентина Підвербна з Чернігова). Але процедура не з дешевих – коштує більше 30 тисяч гривень.
Віруючі жінки в надії зцілитися від безпліддя годинами моляться перед чудотворними іконами. (Однією з них вважається Тихвинська ікона Божої Матері).
За переказами, є немало святих місць, енергетика яких позитивно впливає на якнайшвидшу появу двох очікуваних смужок у тесті на вагітність. Серед них – джерело Святої Праведної Анни в селі Онишківці Рівненської області.
У Києві – це Свято-Успенська Києво-Печерська лавра. Зокрема, ближні печери, де зберігаються мощі преподобного Іоанна - немовляти, першомученика київського.
У Чернігові – Антонієві печери.
Існує ще один спосіб вирішення головної проблеми бездітних сімей – усиновлення. До речі, тільки в Щорському районі його чекають близько 40 дітей – від одного до вісімнадцяти років.
Марія ІСАЧЕНКО
Фото з сімейного архіву
Комментариев нет:
Отправить комментарий