Про внучатого племінника М.Щорса Олександра Дроздова, його моральну та матеріальну підтримку музею ми з вдячністю згадували не один раз. Ця людина стала членом нашої музейної сім’ї, вона дійсно «щорська» душею –як по спорідненості, так і по любові до, як вважає О.Дроздов, малої батьківщини, де народилась його бабуся Катерина – рідна сестра Миколи Щорса.
У Щорсі побували практично всі Дроздови: дружина Наталія, дочка Катерина, син Олександр – окрім малих онуків Микити та Марії і зятя Семена, які теж мріють сюди приїхати.
У кінці 2012-го Олександру Олексійовичу Дроздову виповнилось 60 років. Як казав поет О.Кушнер, «времена не выбирают, в них живут…» Різні епохи, різні часи у М.Щорса та О.Дроздова, але їх, окрім пращурів, об’єднує яскравість доль.
Закінчивши в 1974 році Московський державний інститут міжнародних відносин за спеціальністю «юрист-міжнародник», він до 1990 року був офіцером зовнішньої розвідки КДБ СРСР.
З 1981 по 1987 роки під журналістським прикриттям кореспондента «Комсомольської правди» працював у резидентурі КДБ в Японії (Токіо). Досконало володіє японською та англійською мовами.
З листопада 1990 року – у відставці в званні підполковника КДБ СРСР запасу. Працює в «КП». Потім – помічник 1-го заступника голови Верховної Ради РСФСР Р.Хасбулатова, головний редактор щотижневика «Росія».
З 2000-го року – виконавчий директор Фонду 1-го Президента Росії Б.М. Єльцина. (Це комерційна організація, яка займається благодійно-просвітницькою діяльністю, підтримує освітні, соціальні, культурні, спортивні, молодіжні програми, сприяє розвитку дружніх відносин з іншими країнами, розвитку російської мови та російської культури за кордоном, в т.ч. й в Україні, за що О.О. Дроздов у 2012 році Указом Президента Росії був нагороджений медаллю Пушкіна як керівник організації).
Зазвичай на ювілей збирають близьких друзів. Я була запрошена до Москви, і як директор музею (це заслуга роботи колективу нашого закладу), і як людина з рідної йому землі, міста, яке носить ім’я М.Щорса.
Завдяки О.О. Дроздову було зроблено все, щоб я відчувала там себе «своєю»: від теплого неформального запрошення до від’їзду додому. У моєму розпорядженні була машина, заброньований номер в готелі «Ренессанс Москва», створені умови для відвідування Третьяковської галереї, Державного історичного музею, виставки «Золото – метал богів і цар металів», нового музею Вітчизняної війни 1812 року, цікавих екскурсій по Москві – від Воробйових гір до Красної площі, огляду найбільш відомих пам’яток культури та архітектури, просто дивилася на місто, в якому не була з радянських часів. Вперше за багато-багато років я відпочивала душею.
Два дні, які провела в Москві, починалися в Єльцин-Центрі із зустрічі з Олександром Олексійовичем (незважаючи на його велику зайнятість) та його прекрасною командою співробітників, частина з яких, як виявилось, мала родичів в Україні, навіть у Чернігівській області.
У сам день народження, окрім багатьох посадових осіб, просто тих, хто з глибокою повагою вітає його з 60-річчям у Фонді, увечері на урочистостях були присутні його сім’я та співробітники, друзі, яких знав ще 40 років тому по інституту, та 20 років тому – по роботі в «Комсомольській правді», Державній Думі Росії, газеті «Росія», серед яких і ті, хто стали відомими політиками: Валентин Юмашев, колишній керівник адміністрації Президента, зять Б.М. Єльцина, Г.Бурбуліс, перший і останній Держсекретар РСФСР тощо.
Приїхали керівники практично всіх всеросійських фондів: відомий письменник Даниїл М.Гранін – голова Правління Фонду Д.Лихачова (Санкт-Петербург), директор Уральського Центру Б.Єльцина професор О.Кирилов, незмінний директор Фонду «Александр Пушкин» в Іспанії О.Черносвітов, керівники Всеросійського товариства «Знання» (у привітанні повідомив про рішення президії щодо нагородження О.Дроздова започаткованою медаллю М.Ломоносова), центральних російських архівів, відомі письменники, скульптори, театральні, наукові діячі.
Збираючись, спілкувались між собою – це не було «світське життя», яке показують по нашому телебаченню (в Росії теж є подібне), де йде демонстрація мод одного перед іншим. Це була дружня зустріч інтелектуалів, а по відношенню до ювіляра тут панувала атмосфера загального обожнювання його – такий він, наш Дроздов!
Після мого поздоровлення від нашого музею до мене підійшов редактор популярної в Росії «Нової газети» Дмитро Муратов і сказав: «15 дитячих років я їздив відпочивати у Щорс за адресою: вул.Профсоюзна,11, прізвище родичів Пінські». (Можливо, хто знає?). Сподівається завітати до нас весною.
На ювілеї товаришами по «Комсомольській правді» був відмічений талант О.Дроздова як журналіста: ні по яких блатах, було сказано, на той час неможливо було двічі стати лауреатом премії «Золотое перо», керівником міжнародного відділу та відповідальним секретарем газети; талант керівника підбирати собі команду і ефективно працювати; талант спілкування з людьми. Один з друзів казав, що 40 років тому вирішив «підловити» Дроздова, викрити, що він «прикидається»: здавалось, не можна бути завжди таким ввічливим, спокійним, добрим, коли поруч є злі, невиховані люди. Колись та зірветься. Чекав рік, десять, уже й сорок років минуло – так і «не підловив».
Даючи інтерв’ю після свого ювілею відомому журналу «Иностранная литература», О.О. Дроздов згадував епізод з дитинства, коли йому було сім років: «Мы тогда жили на даче в Малаховке, в поселке Совнаркома, и одним из самых интересных мест был набитый старыми книгами и журналами сарай – общая собственность 4-х соседей… Я держал в руках издание довоенной поры: и время, и бумага пахли особенно…»
Тому Фонд фінансує видавництво книжок, дарує їх бібліотекам, проводить міжнародні конкурси «Читай Россию», «Русская Премия» на кращий переклад російських творів на іноземні мови.
Дуже люблячи Японію, у 80-ті роки підписав договір з видавництвом «Молодая гвардія» на книгу про цю країну, але потім побачив, що в той момент значно важливіше займатися своєю власною країною. Та Японія залишається завжди з ним.
В щільному графіку робочого часу у Олександра Олексійовича поруч з роботою в Москві, Єкатеринбурзі (Свердловську), закордонних відрядженнях завжди знаходиться час побувати в Щорсі.
Він не вважає себе іноземцем на українській землі: «Я особисто зацікавлений у процвітаючій Україні», - сказав він на одному з «круглих столів» «Громадський діалог» у Києві.
Так, у нас спільні плани щодо благоустрою музею, перезахоронення нашого легендарного земляка М.Щорса з Самари (Куйбишев), на територію музею (його батьківської садиби). Левову частину правової, організаційної роботи, фінансові витрати О.О. Дроздов бере на себе.
«Вірним другом, надійною опорою» назвали його колеги по «Комсомолці» у своєму поздоровленні на сайті «Клуб журналистов всех поколений КП». Ось цитата з нього:
«Как известно, он в родстве с легендарным комдивом Щорсом, поэтому привык к шуткам по этому поводу. Но сейчас хочется сказать без всяких шуток вот что: Александр - человек идейный в самом лучшем смысле этого слова, что называется «со знаменем в душе». Его идеи – это правила жизни порядочного человека, остающегося честным в любой ситуации. Даже в ущерб собственным интересам. И это достойно уважения. …Мы гордимся тобой!»
Він і нам надійна опора, ми теж пишаємося ним!
«Хто творить добро, тому платять визнанням», - каже японська мудрість.
О.Дроздов робить добро без зайвого галасу, не заради визнання, а за покликом власної душі, совісті, сумління, порядності. За покликом крові.
Т.КЛІЩЕНКО,
директор музею
У Щорсі побували практично всі Дроздови: дружина Наталія, дочка Катерина, син Олександр – окрім малих онуків Микити та Марії і зятя Семена, які теж мріють сюди приїхати.
У кінці 2012-го Олександру Олексійовичу Дроздову виповнилось 60 років. Як казав поет О.Кушнер, «времена не выбирают, в них живут…» Різні епохи, різні часи у М.Щорса та О.Дроздова, але їх, окрім пращурів, об’єднує яскравість доль.
Закінчивши в 1974 році Московський державний інститут міжнародних відносин за спеціальністю «юрист-міжнародник», він до 1990 року був офіцером зовнішньої розвідки КДБ СРСР.
З 1981 по 1987 роки під журналістським прикриттям кореспондента «Комсомольської правди» працював у резидентурі КДБ в Японії (Токіо). Досконало володіє японською та англійською мовами.
З листопада 1990 року – у відставці в званні підполковника КДБ СРСР запасу. Працює в «КП». Потім – помічник 1-го заступника голови Верховної Ради РСФСР Р.Хасбулатова, головний редактор щотижневика «Росія».
З 2000-го року – виконавчий директор Фонду 1-го Президента Росії Б.М. Єльцина. (Це комерційна організація, яка займається благодійно-просвітницькою діяльністю, підтримує освітні, соціальні, культурні, спортивні, молодіжні програми, сприяє розвитку дружніх відносин з іншими країнами, розвитку російської мови та російської культури за кордоном, в т.ч. й в Україні, за що О.О. Дроздов у 2012 році Указом Президента Росії був нагороджений медаллю Пушкіна як керівник організації).
Зазвичай на ювілей збирають близьких друзів. Я була запрошена до Москви, і як директор музею (це заслуга роботи колективу нашого закладу), і як людина з рідної йому землі, міста, яке носить ім’я М.Щорса.
Завдяки О.О. Дроздову було зроблено все, щоб я відчувала там себе «своєю»: від теплого неформального запрошення до від’їзду додому. У моєму розпорядженні була машина, заброньований номер в готелі «Ренессанс Москва», створені умови для відвідування Третьяковської галереї, Державного історичного музею, виставки «Золото – метал богів і цар металів», нового музею Вітчизняної війни 1812 року, цікавих екскурсій по Москві – від Воробйових гір до Красної площі, огляду найбільш відомих пам’яток культури та архітектури, просто дивилася на місто, в якому не була з радянських часів. Вперше за багато-багато років я відпочивала душею.
Два дні, які провела в Москві, починалися в Єльцин-Центрі із зустрічі з Олександром Олексійовичем (незважаючи на його велику зайнятість) та його прекрасною командою співробітників, частина з яких, як виявилось, мала родичів в Україні, навіть у Чернігівській області.
У сам день народження, окрім багатьох посадових осіб, просто тих, хто з глибокою повагою вітає його з 60-річчям у Фонді, увечері на урочистостях були присутні його сім’я та співробітники, друзі, яких знав ще 40 років тому по інституту, та 20 років тому – по роботі в «Комсомольській правді», Державній Думі Росії, газеті «Росія», серед яких і ті, хто стали відомими політиками: Валентин Юмашев, колишній керівник адміністрації Президента, зять Б.М. Єльцина, Г.Бурбуліс, перший і останній Держсекретар РСФСР тощо.
Приїхали керівники практично всіх всеросійських фондів: відомий письменник Даниїл М.Гранін – голова Правління Фонду Д.Лихачова (Санкт-Петербург), директор Уральського Центру Б.Єльцина професор О.Кирилов, незмінний директор Фонду «Александр Пушкин» в Іспанії О.Черносвітов, керівники Всеросійського товариства «Знання» (у привітанні повідомив про рішення президії щодо нагородження О.Дроздова започаткованою медаллю М.Ломоносова), центральних російських архівів, відомі письменники, скульптори, театральні, наукові діячі.
Збираючись, спілкувались між собою – це не було «світське життя», яке показують по нашому телебаченню (в Росії теж є подібне), де йде демонстрація мод одного перед іншим. Це була дружня зустріч інтелектуалів, а по відношенню до ювіляра тут панувала атмосфера загального обожнювання його – такий він, наш Дроздов!
Після мого поздоровлення від нашого музею до мене підійшов редактор популярної в Росії «Нової газети» Дмитро Муратов і сказав: «15 дитячих років я їздив відпочивати у Щорс за адресою: вул.Профсоюзна,11, прізвище родичів Пінські». (Можливо, хто знає?). Сподівається завітати до нас весною.
На ювілеї товаришами по «Комсомольській правді» був відмічений талант О.Дроздова як журналіста: ні по яких блатах, було сказано, на той час неможливо було двічі стати лауреатом премії «Золотое перо», керівником міжнародного відділу та відповідальним секретарем газети; талант керівника підбирати собі команду і ефективно працювати; талант спілкування з людьми. Один з друзів казав, що 40 років тому вирішив «підловити» Дроздова, викрити, що він «прикидається»: здавалось, не можна бути завжди таким ввічливим, спокійним, добрим, коли поруч є злі, невиховані люди. Колись та зірветься. Чекав рік, десять, уже й сорок років минуло – так і «не підловив».
Даючи інтерв’ю після свого ювілею відомому журналу «Иностранная литература», О.О. Дроздов згадував епізод з дитинства, коли йому було сім років: «Мы тогда жили на даче в Малаховке, в поселке Совнаркома, и одним из самых интересных мест был набитый старыми книгами и журналами сарай – общая собственность 4-х соседей… Я держал в руках издание довоенной поры: и время, и бумага пахли особенно…»
Тому Фонд фінансує видавництво книжок, дарує їх бібліотекам, проводить міжнародні конкурси «Читай Россию», «Русская Премия» на кращий переклад російських творів на іноземні мови.
Дуже люблячи Японію, у 80-ті роки підписав договір з видавництвом «Молодая гвардія» на книгу про цю країну, але потім побачив, що в той момент значно важливіше займатися своєю власною країною. Та Японія залишається завжди з ним.
В щільному графіку робочого часу у Олександра Олексійовича поруч з роботою в Москві, Єкатеринбурзі (Свердловську), закордонних відрядженнях завжди знаходиться час побувати в Щорсі.
Він не вважає себе іноземцем на українській землі: «Я особисто зацікавлений у процвітаючій Україні», - сказав він на одному з «круглих столів» «Громадський діалог» у Києві.
Так, у нас спільні плани щодо благоустрою музею, перезахоронення нашого легендарного земляка М.Щорса з Самари (Куйбишев), на територію музею (його батьківської садиби). Левову частину правової, організаційної роботи, фінансові витрати О.О. Дроздов бере на себе.
«Вірним другом, надійною опорою» назвали його колеги по «Комсомолці» у своєму поздоровленні на сайті «Клуб журналистов всех поколений КП». Ось цитата з нього:
«Как известно, он в родстве с легендарным комдивом Щорсом, поэтому привык к шуткам по этому поводу. Но сейчас хочется сказать без всяких шуток вот что: Александр - человек идейный в самом лучшем смысле этого слова, что называется «со знаменем в душе». Его идеи – это правила жизни порядочного человека, остающегося честным в любой ситуации. Даже в ущерб собственным интересам. И это достойно уважения. …Мы гордимся тобой!»
Він і нам надійна опора, ми теж пишаємося ним!
«Хто творить добро, тому платять визнанням», - каже японська мудрість.
О.Дроздов робить добро без зайвого галасу, не заради визнання, а за покликом власної душі, совісті, сумління, порядності. За покликом крові.
Т.КЛІЩЕНКО,
директор музею
Комментариев нет:
Отправить комментарий