- Бо вони таки здійснюються, - переконана Світлана.
Вона ще зі школи мріяла про три речі: стати медиком, не розминутися з судженим і щоб усе життя дарували квіти. Таким їй уявлялося щастя. В останні хвилини кожного року, що минав, подумки проказувала всі бажання відразу. І вірила, що колись чарівні сили допоможуть їм здійснитися.
(Справді, в житті далеко не все залежить від нас самих. Хіба рідко трапляється так, що обставини раптом змінюють логічний хід подій, і невідомо з яких причин все стає з ніг на голову? Або на кожному кроці починають виникати перепони - ніби доля випробовує людину на міцність).
… Світлана родом з Рогізок. Після школи подала документи в Полтавський медінститут. Усі шанси вступити у неї були: закінчила при вузі підготовчі курси, мала похвальні грамоти з хімії та біології, високий середній бал атестату. Та коли в деканаті вивісили довжелезний список пільговиків, що мали право стати студентами поза конкурсом, запанікувала.
- Могла набрати однакову з ними кількість балів і не пройти. Подумала: згаю час і не встигну подати документи в медучилище, - пояснює жінка. - Тому вирішила взагалі не здавати іспитів у Полтаві. Приїхала в Чернігів.
Тут у медичне училище (на акушерське відділення) її прийняли за результатами співбесіди. Закінчила його з відзнакою.
Зізнається: спочатку шкодувала, що не зважилась поборотися за інститут. А потім заспокоїла себе: хтозна, може, це була плата за те, щоб здійснилося друге бажання. Бо, як виявилось, хлопець, з яким зустрічалась близько двох років, був зовсім не її судженим.
- Першою про це мені сказала ворожка, - зітхає. – Але я не повірила. У нас із ним уже все було вирішене: я закінчую училище, ми одружуємось і живемо у нього в Щорсі. Його мама – теж, як і я, медпрацівник – знайшла для мене вакансію в центральній районній лікарні, хоч за розподілом я мала працювати в Тихоновицькій дільничній.
Та всі наші плани несподівано обвалилися 4 квітня 1990 року. Через тодішнього тихоновицького лікаря Інну Борисівну Солодовник. Дізнавшись, що «її» випускницю працевлаштовують у райцентрі, вона тут же з’явилась до головного лікаря (цю посаду займав І.І.Євтушенко – авт.). Її можна було зрозуміти: тоді протягом року у селі народжувалось 10-13 немовлят (за 2012-й – шість – авт.), а акушерку, яку чекали, як манну небесну, лишають у Щорсі, де і без неї достатньо спеціалістів. Інна Борисівна була не з боязкого десятка і відступати не збиралась. Сказала: «Або акушерка їде зі мною, або з кабінету не вийду».
Я – в сльози. Але правда була на її боці, і мені довелось змиритися. Втішало тільки одне: довго я там не затримаюсь. Головний лікар пообіцяв: «Через рік закінчить медучилище Олена Самусенко. Вона місцева, хоче працювати вдома. Перерозподілимо її в Тихоновичі, а ти перейдеш у Щорс». Я не мала жодного сумніву, що саме так і буде. Жила на квартирі у дуже хорошої жінки – Олександри Семенівни Середи. Іноді ходила в клуб – у кіно.
- Я вже знав: тільки-но на екрані перед закінченням фільму з’являться титри, Світлана зірветься з місця і побіжить додому. Стільки разів хотів провести її і стримував себе. Тікає – значить не хоче. Значить, у неї хтось є. А нав’язуватися я не звик, - згадує Микола.
Він закінчив будівельне училище в Чернігові, встиг трохи попрацювати до армії. Коли відслужив, залишився в Тихоновичах.
Розказує: один старший брат – моряк, інший – далекобійник, а батькам треба допомагати. Та й перспективи тоді, в кінці 80-х, у села були: і газифікація, і будівництво. З осель, що колгосп споруджував для молодих сімей, виросла ціла вулиця. Він теж, одружившись, міг отримати там житло (працював у колгоспі водієм). Це було тільки справою часу: красивих і хороших дівчат у селі було багато, і вони з Світланою могли залишитися просто знайомими. Якби не втрутилися друзі.
- Мабуть, їм збоку було видніше, - посміхаються Дедусі. - Обдурили так красиво, що ми нічого не запідозрили.
Поки, доїхавши разом до Щорса, не з’ясували, що Світлану насправді ніхто нікуди не викликав, а Миколу ніхто не зобов’язував її підвозити. Посміялися і поїхали назад у село. За розіграш не образились, бо за дорогу встигли зрозуміти, наскільки цікаві одне одному і як багато мають спільного. (Згодом один з організаторів поїздки – Віктор Білоус – став їхнім кумом).
Далі, - розказують, - все склалося саме собою. Сплелося, як мереживо в умілих руках. Може – тому, що майстринею-рукодільницею у їхньому випадку була сама доля? Принаймні, дівчина в своїх роздумах все частіше приходила до такого висновку. Тому чесно розказала своєму недавньому жениху, чому вона залишається в Тихоновичах. Пояснювати довелось і головному лікарю.
- Заходжу до нього в кабінет уся в сльозах. А Іван Іванович ніяк не може зрозуміти, в чому річ, - сміється Світлана. – Адже рік минув, Лєна Самусенко закінчила училище. Я можу переходити на роботу в Щорс, як і хотіла. А я ридаю: «Уже не хочу! Я там закохалась…».
Врешті-решт усе владналося. Олена пішла працювати у Гутостуденецький ФАП , а вона залишилася в Тихоновичах. 27 липня 1991 року відгуляли весілля.
- А квіти?- запитую Світлану про її третє бажання.
- Коля привозив звідусіль, де тільки бував, мої улюблені червоні троянди. Навіть шипи на них обламував, щоб я не поранилась.
Тепер наша хата з ранньої весни у квітах, як у вінку. Це вже я насадила.
А чоловік все одно дарує. І сини.
Старший Максим - на четвертому курсі Національного університету державної податкової служби України .
- Якось зустрічав його у Чернігові машиною, - розказує Микола. – На годиннику – десята вечора, треба їхати, дорога додому неблизька. А він називає адресу, просить підвезти і зачекати. За кілька хвилин виходить з орхідеєю. Посміхається: це - для мами. У мене аж на серці потепліло: мій син!
Молодший Сергій тільки в цьому році вступив до Чернігівського кооперативного технікуму. Але уже знає у місті всі квіткові магазини.
Питаю чоловіка, чи збувались його новорічні бажання і що «замовив» долі у 2013-му.
- Я раніше завжди задумував щось несуттєве - у головному розраховував тільки на самого себе. Коли народилися діти, став більш сентиментальним. Але я завжди вчив синів, щоб вони за будь-яких обставин залишались мужчинами. Щоб уміли все робити, могли постояти за себе.
Максим захоплюється гирьовим спортом. Він – лідер і призер багатьох змагань. Цього літа був на чемпіонаті світу в Гамбурзі. Повернувся з нагородою.
У Сергія все ще попереду.
-Діти – найкраще, що маємо. Тому усі наші новорічні бажання тепер -тільки для них.
У самих, - кажуть, - є все. Дім - один з кращих у Тихоновичах: сільська батьківська хата перероблена умілими Миколиними руками на сучасну оселю, і в райцентрі таку не так часто знайдеш. У дворі – баня.
Світлана працює акушеркою, Микола з бригадою за договором заготовляє ліс для Корюківського лісгоспу.
У 2011-му відсвяткували порцелянове весілля. Зізнаються: 20 спільних років пролетіли, як одна мить. (Так кажуть усі пари, що живуть щасливо). Хоч - не приховують - без суперечок не обходиться. Тим паче, що обидва за гороскопом - Півні. Не приховують і того, що саме суперечки «додають у життя перчику і не дають стосункам іржавіти». Та й миритися після них – те іще задоволення…
Марія ІСАЧЕНКО
Фото автора та з сімейного архіву Дедусів
Комментариев нет:
Отправить комментарий