Про жіночу дружбу зазвичай говорять іронічно. Мовляв, вона триває, поки у котроїсь з подруг не з’явиться мужчина. Інша справа – в чоловіків. Тут усе – на роки. Хоча насправді все завжди залежить від конкретних людей.
От і у випадку, про який піде мова, оспівана чоловіча дружба знеславилась через двокімнатну квартиру – 32,4 житлових квадратних метрa у п’ятиповерхівці, що по вулиці Слобідській,79-а у Чернігові.
Згідно з ордером від 23 січня 1974 року ця квартира, що відносилася до державного житлового фонду, була надана Миколі Петровичу Сільченку (1939 року народження) – для нього, дружини Ольги ( 1950 р. н.) та їхньої неповнолітньої доньки.
Микола з Ольгою родом з Кучинівки Щорського району. Після школи вона працювала на комбінаті технічного волокна в Чернігові. Він приїхав у місто після закінчення московської школи міліції – отримав направлення в експертно-криміналістичний відділ УМВС у Чернігівській області. У 1971-му вони одружилися. Через рік народилася Ліля. Ще через два отримали житло.
Правда, прожили на Слобідській недовго – у 1976 році Миколу перевели у Петропавловськ-Камчатський. Згодом там їм надали однокімнатну квартиру. Чернігівську Сільченки бронювали - згідно з діючим законодавством. Щоб хтось слідкував у ній за порядком, тимчасово пускали жити родичів, знайомих.
- Після розпаду Союзу закони змінилися, у подальшому бронюванні житла нам відмовили, - згадує Ольга. – Щоб не втратити його, в 1994 році ми прописали в квартирі дочку. Лілі було тоді 22. У той час ми на батьківщину навідувались часто – траплялося, й двічі на рік. Бували в батьків у Кучинівці, зустрічалися з друзями. Чоловік мав давнього товариша - Григорія Василенка. Вони разом працювали експертами-криміналістами. Якось - слово за слово – той розповів про свою біду: у дочки із зятем – маленька дитина, а жити нема де. Шкода молодих. А у нас квартира порожня. Як тут не допомогти ? Дозволив Микола їм у нас пожити. Аби тільки квартплату вносили та за комунальні платили. Василенко зрадів, не надякується. Каже мені: не бійся, все буде добре. Не відберем ми твоєї квартири.
Якби ж тоді знаття…
Квартиранти – Віталій та Лариса Коробки разом з донькою – заселилися на Слобідську,79-а в серпні 1995-го.
- Попервах дійсно все було добре, - продовжує Ольга Сільченко. – Ми ніби породичалися. Григорій, коли бував у відрядженні в Щорському районі, заїжджав погостювати до моїх батьків. Кликав до себе, коли ми з’являлися в Чернігові. Ми не хотіли здаватися невдячним. Щоб не турбувати молодих, приїжджаючи, нерідко зупинялися у моїх сестер. На квартиру тільки навідувались.
А в 1998-му та дев’яносто дев’ятому взагалі не приїжджали в Чернігів: мій Коля – один за одним – переніс два інсульти. Став інвалідом першої групи. Його буквально витягли з того світу. Ми з донькою по черзі чергували біля його ліжка.
Тоді і вирішили повернутися додому. До теплішого клімату, в просторішу квартиру. Дома, кажуть, і стіни допомагають. Але лікарі на той час транспортувати хворого не рекомендували – як-не-як, 9 годин одного тільки перельоту. Поки батька (без перебільшення) ставили на ноги, Ліля займалася оформленням документів. Як громадянка Росії отримала тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні, звернулася з клопотанням про надання їй громадянства України. Його надали у вересні 2006-го.
За довідкою про громадянство дочка поїхала ще в серпні. Хотіла заодно домовитись з нашими постояльцями про звільнення квартири. Зійшлися на тому, що ми трохи почекаємо, поки вони знайдуть собі нове житло.
Але, як свідчать матеріали судових справ, Коробків цілком влаштовувало і старе – квартира Сільченків. Вони звертаються до Новозаводського суду Чернігова з позовною заявою, де просять визнати Л.М.Сільченко такою, що втратила право на користування квартирою №53 в будинку № 79-а по вул. Слобідській у зв’язку з її відсутністю там понад 6 місяців без поважних причин (стаття 71 Житлового кодексу України). Крім того, у позовній заяві вони просять скасувати реєстрацію Лілії за даною адресою і визнати їх та їхню неповнолітню доньку (1995 року народження) такими, що набули права користування зазначеною квартирою, та зареєструвати їх за даною адресою. Суд відбувся 9 листопада 2006 року. Лілії на ньому не було.
- Дочка просто не знала, коли відбудеться суд, - каже Ольга. – В Росії її ніхто не шукав. Хоч квартиранти її адресу знали. Пізніше з’ясувалося, що суд направляв одне повідомлення на Слобідську, але там хтось на конверті написав, що адресат вибув. Було також повідомлення в «Деснянській правді». Але Ліля тоді була в Петропавловську-Камчатському. Чекала, коли Коробки повідомлять, що знайшли собі житло.
9 листопада позов Коробків задоволений не був. Виявляється, вони навіть не мали права вимагати визнати Лілію Сільченко такою, що втратила право користування квартирою, бо самі мешкали на Слобідській,79-а без належних правових підстав. Але в кінцевому рахунку вони досягли, чого хотіли: на цьому ж судовому засіданні було задоволено аналогічний їхньому (зустрічний) позов комунального підприємства житлово-комунального господарства Новозаводського району м.Чернігова. (Він був поданий пізніше, але обидва позови розглядалися разом).
Після того, як Л.М. Сільченко втратила право користування квартирою, події розвивалися так: за клопотанням тодішнього керівництва УМВС у Чернігівській області (лист від 16 листопада 2006 року) виконавчий комітет Чернігівської міської ради своїм рішенням (№ 321 від 18 грудня 2006 року) надає двокімнатній квартирі №53, що по вулиці Слобідській,79-а, статусу службової і виділяє її управлінню МВС. Згідно з наказом УМВС №29 від 12 січня 2007 року «Про розподіл службової квартири» вона виділяється В.А. Коробку на його сім’ю з трьох людей. 31 січня вони отримали ордер (№ 190), а третього лютого – прописалися.
- Ми про це нічого не знали, - продовжує розповідь Ольга Сільченко. – Лікували чоловіка. На щастя, здоров’я його трохи покращилось, і ми вирішили не зриватися в холоди, а переїхати в Чернігів весною. Так і зробили.
Грім вдарив, коли Ліля на початку березня 2007-го пішла оформляти український паспорт. Їй сказали, що для цього уже немає підстав: право на користування житлом втратила, з квартири виписана…
Віталій нас з дочкою в квартиру не пускав. Грозився викликати міліцію. У нас залишалася тільки одна надія – на порядність чоловікового друга Григорія Василенка. Але він тільки розвів руками: все законно, є рішення суду.
Дякувати Богові, Коля був у Кучинівці, бо тоді ми навряд чи змогли б приховати від нього наше потрясіння.
Але врешті - решт він все-таки дізнався про те, що сталося. Згодом змушена була розказати, бо збирала документи, щоб подати позов про повернення квартири, їздила на суди. Поки – безрезультатно. Компетентні люди кажуть, що треба було зайнятися квартирою раніше. Я згодна. Могли б взагалі не пустити чи згодом виселити Коробків. Та хотіли, щоб усе було по-людськи. Вірили їм, і уявити не могли, що все так закінчиться.
… Для чоловіка це було шоком. Він все поривався поїхати до Василенка. Ми не пускали. І все ж кілька разів Коля спромагався дійти самостійно до автобусної зупинки. Для нього це були надто великі навантаження. Закінчилося третім інсультом. Паралізувало всю праву сторону. Він не міг говорити, рухатись. Годували через зонд. Цілий рік (починаючи з 10 серпня 2009 р.) лікували Миколу в Чернігові. Житло винаймали. Наше квартирне питання відійшло на другий план.
Паралізованого чоловіка Ольга привезла з лікарні в Кучинівку до своїх батьків (його – уже померли). Живуть у невеличкому будиночку на дві кімнати. Ні ванни, ні туалету в хаті нема. Опалення пічне. З привілеїв – грубка (по обидва її боки і розмістили чоловіків, щоб не мерзли). Старший – Ольжин батько Іван Акуленко (йому - 87), хоч і важко, але встає, хоч і поволі, але ходить. 72-річний Микола Сільченко здатен тільки підвестися зі сторонньою допомогою, сісти. Розмовляти не може.
- Підлюки, мать їх! Ні за що, ні про що відібрали в каліки квартиру. Я війну пройшов, життя прожив, а такого не бачив, - матюкається Іван Якович. Шкодує, що нема сили навіть по пиці надавати зятевим кривдникам. Не боїться, що вони – «з органів» (за словами Ольги, Віталій Коробко – теж експерт-криміналіст, йому близько 40 років). Каже: що вони зроблять? Хіба два ціпки відберуть. Без них він і кроку не ступить.
- Кучинівці щиро співчувають Сільченкам, - говорить голова села Валентина Карась. Думаємо записатися на прийом до чернігівського мера Олександра Соколова.
- Подали ще один позов до суду, - додає Ольга.
Розмовляємо біля ліжка хворого. Він не сприймає суті. А очима посміхається – радий, що прийшли провідати…
Марія ІСАЧЕНКО
От і у випадку, про який піде мова, оспівана чоловіча дружба знеславилась через двокімнатну квартиру – 32,4 житлових квадратних метрa у п’ятиповерхівці, що по вулиці Слобідській,79-а у Чернігові.
Згідно з ордером від 23 січня 1974 року ця квартира, що відносилася до державного житлового фонду, була надана Миколі Петровичу Сільченку (1939 року народження) – для нього, дружини Ольги ( 1950 р. н.) та їхньої неповнолітньої доньки.
Микола з Ольгою родом з Кучинівки Щорського району. Після школи вона працювала на комбінаті технічного волокна в Чернігові. Він приїхав у місто після закінчення московської школи міліції – отримав направлення в експертно-криміналістичний відділ УМВС у Чернігівській області. У 1971-му вони одружилися. Через рік народилася Ліля. Ще через два отримали житло.
Правда, прожили на Слобідській недовго – у 1976 році Миколу перевели у Петропавловськ-Камчатський. Згодом там їм надали однокімнатну квартиру. Чернігівську Сільченки бронювали - згідно з діючим законодавством. Щоб хтось слідкував у ній за порядком, тимчасово пускали жити родичів, знайомих.
- Після розпаду Союзу закони змінилися, у подальшому бронюванні житла нам відмовили, - згадує Ольга. – Щоб не втратити його, в 1994 році ми прописали в квартирі дочку. Лілі було тоді 22. У той час ми на батьківщину навідувались часто – траплялося, й двічі на рік. Бували в батьків у Кучинівці, зустрічалися з друзями. Чоловік мав давнього товариша - Григорія Василенка. Вони разом працювали експертами-криміналістами. Якось - слово за слово – той розповів про свою біду: у дочки із зятем – маленька дитина, а жити нема де. Шкода молодих. А у нас квартира порожня. Як тут не допомогти ? Дозволив Микола їм у нас пожити. Аби тільки квартплату вносили та за комунальні платили. Василенко зрадів, не надякується. Каже мені: не бійся, все буде добре. Не відберем ми твоєї квартири.
Якби ж тоді знаття…
Квартиранти – Віталій та Лариса Коробки разом з донькою – заселилися на Слобідську,79-а в серпні 1995-го.
- Попервах дійсно все було добре, - продовжує Ольга Сільченко. – Ми ніби породичалися. Григорій, коли бував у відрядженні в Щорському районі, заїжджав погостювати до моїх батьків. Кликав до себе, коли ми з’являлися в Чернігові. Ми не хотіли здаватися невдячним. Щоб не турбувати молодих, приїжджаючи, нерідко зупинялися у моїх сестер. На квартиру тільки навідувались.
А в 1998-му та дев’яносто дев’ятому взагалі не приїжджали в Чернігів: мій Коля – один за одним – переніс два інсульти. Став інвалідом першої групи. Його буквально витягли з того світу. Ми з донькою по черзі чергували біля його ліжка.
Тоді і вирішили повернутися додому. До теплішого клімату, в просторішу квартиру. Дома, кажуть, і стіни допомагають. Але лікарі на той час транспортувати хворого не рекомендували – як-не-як, 9 годин одного тільки перельоту. Поки батька (без перебільшення) ставили на ноги, Ліля займалася оформленням документів. Як громадянка Росії отримала тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні, звернулася з клопотанням про надання їй громадянства України. Його надали у вересні 2006-го.
За довідкою про громадянство дочка поїхала ще в серпні. Хотіла заодно домовитись з нашими постояльцями про звільнення квартири. Зійшлися на тому, що ми трохи почекаємо, поки вони знайдуть собі нове житло.
Але, як свідчать матеріали судових справ, Коробків цілком влаштовувало і старе – квартира Сільченків. Вони звертаються до Новозаводського суду Чернігова з позовною заявою, де просять визнати Л.М.Сільченко такою, що втратила право на користування квартирою №53 в будинку № 79-а по вул. Слобідській у зв’язку з її відсутністю там понад 6 місяців без поважних причин (стаття 71 Житлового кодексу України). Крім того, у позовній заяві вони просять скасувати реєстрацію Лілії за даною адресою і визнати їх та їхню неповнолітню доньку (1995 року народження) такими, що набули права користування зазначеною квартирою, та зареєструвати їх за даною адресою. Суд відбувся 9 листопада 2006 року. Лілії на ньому не було.
- Дочка просто не знала, коли відбудеться суд, - каже Ольга. – В Росії її ніхто не шукав. Хоч квартиранти її адресу знали. Пізніше з’ясувалося, що суд направляв одне повідомлення на Слобідську, але там хтось на конверті написав, що адресат вибув. Було також повідомлення в «Деснянській правді». Але Ліля тоді була в Петропавловську-Камчатському. Чекала, коли Коробки повідомлять, що знайшли собі житло.
9 листопада позов Коробків задоволений не був. Виявляється, вони навіть не мали права вимагати визнати Лілію Сільченко такою, що втратила право користування квартирою, бо самі мешкали на Слобідській,79-а без належних правових підстав. Але в кінцевому рахунку вони досягли, чого хотіли: на цьому ж судовому засіданні було задоволено аналогічний їхньому (зустрічний) позов комунального підприємства житлово-комунального господарства Новозаводського району м.Чернігова. (Він був поданий пізніше, але обидва позови розглядалися разом).
Після того, як Л.М. Сільченко втратила право користування квартирою, події розвивалися так: за клопотанням тодішнього керівництва УМВС у Чернігівській області (лист від 16 листопада 2006 року) виконавчий комітет Чернігівської міської ради своїм рішенням (№ 321 від 18 грудня 2006 року) надає двокімнатній квартирі №53, що по вулиці Слобідській,79-а, статусу службової і виділяє її управлінню МВС. Згідно з наказом УМВС №29 від 12 січня 2007 року «Про розподіл службової квартири» вона виділяється В.А. Коробку на його сім’ю з трьох людей. 31 січня вони отримали ордер (№ 190), а третього лютого – прописалися.
- Ми про це нічого не знали, - продовжує розповідь Ольга Сільченко. – Лікували чоловіка. На щастя, здоров’я його трохи покращилось, і ми вирішили не зриватися в холоди, а переїхати в Чернігів весною. Так і зробили.
Грім вдарив, коли Ліля на початку березня 2007-го пішла оформляти український паспорт. Їй сказали, що для цього уже немає підстав: право на користування житлом втратила, з квартири виписана…
Віталій нас з дочкою в квартиру не пускав. Грозився викликати міліцію. У нас залишалася тільки одна надія – на порядність чоловікового друга Григорія Василенка. Але він тільки розвів руками: все законно, є рішення суду.
Дякувати Богові, Коля був у Кучинівці, бо тоді ми навряд чи змогли б приховати від нього наше потрясіння.
Але врешті - решт він все-таки дізнався про те, що сталося. Згодом змушена була розказати, бо збирала документи, щоб подати позов про повернення квартири, їздила на суди. Поки – безрезультатно. Компетентні люди кажуть, що треба було зайнятися квартирою раніше. Я згодна. Могли б взагалі не пустити чи згодом виселити Коробків. Та хотіли, щоб усе було по-людськи. Вірили їм, і уявити не могли, що все так закінчиться.
… Для чоловіка це було шоком. Він все поривався поїхати до Василенка. Ми не пускали. І все ж кілька разів Коля спромагався дійти самостійно до автобусної зупинки. Для нього це були надто великі навантаження. Закінчилося третім інсультом. Паралізувало всю праву сторону. Він не міг говорити, рухатись. Годували через зонд. Цілий рік (починаючи з 10 серпня 2009 р.) лікували Миколу в Чернігові. Житло винаймали. Наше квартирне питання відійшло на другий план.
Паралізованого чоловіка Ольга привезла з лікарні в Кучинівку до своїх батьків (його – уже померли). Живуть у невеличкому будиночку на дві кімнати. Ні ванни, ні туалету в хаті нема. Опалення пічне. З привілеїв – грубка (по обидва її боки і розмістили чоловіків, щоб не мерзли). Старший – Ольжин батько Іван Акуленко (йому - 87), хоч і важко, але встає, хоч і поволі, але ходить. 72-річний Микола Сільченко здатен тільки підвестися зі сторонньою допомогою, сісти. Розмовляти не може.
- Підлюки, мать їх! Ні за що, ні про що відібрали в каліки квартиру. Я війну пройшов, життя прожив, а такого не бачив, - матюкається Іван Якович. Шкодує, що нема сили навіть по пиці надавати зятевим кривдникам. Не боїться, що вони – «з органів» (за словами Ольги, Віталій Коробко – теж експерт-криміналіст, йому близько 40 років). Каже: що вони зроблять? Хіба два ціпки відберуть. Без них він і кроку не ступить.
- Кучинівці щиро співчувають Сільченкам, - говорить голова села Валентина Карась. Думаємо записатися на прийом до чернігівського мера Олександра Соколова.
- Подали ще один позов до суду, - додає Ольга.
Розмовляємо біля ліжка хворого. Він не сприймає суті. А очима посміхається – радий, що прийшли провідати…
Марія ІСАЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий