Тепер з усієї великої родини, де було 7 дітей, залишилася тільки старша з дівчат – Поліна Максимівна. Їй 87. Прізвище (по чоловіку) - Зенченко. Живе сама. У дворі, зарослому споришем, тягнуться до сонця флокси. Біля порожнього сарайчика притулилася грядка помідорів. Колись було і господарство, і великий город – як в усіх у селі. Тепер їй працювати уже несила. Слава Богу, у селі живе син з сім’єю. Турбуються про матір. Дочка - на Луганщині. Рідня – покійна.
- У війну, - розказує, - загинув на фронті ще один мій брат – Микола. Іншого – Семена закатували в поліції. Зіна, Саша і Михайло уже померли.
У з’єднанні Федорова Мишко був мінером. Про наше партизанське життя він написав книгу «Лісові солдати». Я знаю її до останньої коми. А все одно – залізу на піч погрітися, відкриваю навмання і знову читаю. Там дорогі мені люди ще живі. І картини, ним намальовані, бережу.
Вони розвішані на стінах у хаті. Портрет матері. Вічні сільські сюжети. Просто і зворушливо.
Так само просто, без пафосу, жінка розказує про партизанське життя.
- Після школи в 1941-му я подала заяву у Городнянську школу медсестер. Повчитися там не вийшло, зате в лісах я пройшла свої медичні університети. За повною програмою: були із сестрою Зіною санітарками.
У партизани першим пішов Іван. Він був кадровим військовим. Перед війною закінчив у Ташкенті піхотне училище. Воював у діючій армії. Потрапив в оточення. Опинився у таборі для військовополонених під Бахмачем. Про те, що він там, нам розказав односелець Миша Битков. Мама зібрала для Івана продукти, одежу. Віднести відправили Мишка.
В дорозі хлопці зустрілися. Іван утік з табору і йшов у село. Худий, неголений, одягнутий у казна що з чужого плеча. Мишко пройшов би мимо, якби брат до нього не озвався.
У Клюсах Івана вербували в поліцію, а він щоразу знаходив якусь відмовку. Куди ходив ночами, не казав.
Якось до нас додому приїхали незнайомі люди. Схопили Івана, кинули на сани, повезли. Виявилось: партизани спеціально розіграли такий спектакль, щоб поліцаї після зникнення брата з села не займали нашу сім’ю. Але нічого з тієї затії не вийшло. На нас почалися гоніння. Староста забрав корову. Ми із Зіною були першими у списку на відправлення в Німеччину… Ховалися, де прийдеться: у родичів, у лісі. Ночували в стогах. Потім Іван забрав нас до себе. Батько був у Федорова їздовим. Про інших я уже казала – хто ким.
У бій, на завдання я ходила разом з бійцями. Ідеш цілий день, упадеш на сніг і спиш. За щастя – присісти біля багаття. Забула, як воно: жити в хаті. Рани, кров, смерті… Було страшно. Не завжди вистачало медикаментів. Доводилось прати бинти. А медицину вивчати - не з теорії, а з практики.
Наш хірург Гнєдаш брав мене асистенткою на операції. Він часто повторював: війни закінчуються, а життя продовжується. Треба думати про майбутнє. Радив нам з подругою після визволення вчитися на офтальмологів. Мовляв, робота чиста і пацієнтів завжди не так багато.
З подругою він жив, а мене просто жалів. Але, видно, мені не судилося побути студенткою. Хоч я уже бачила себе у столичному медінституті. Та ще більше після дальнього партизанського рейду в 1943-му мені хотілося додому. В Клюси.
- Якщо поїдеш, у Київ уже не повернешся, - сказав тоді Гнєдаш. – Як у воду дивився.
Розказала матері про свої плани, а вона – в голос: «Куди ти поїдеш? Ще не настраждалась по всіх усюдах?».
Подивилась я: дома поміч треба. Плуга собою тягали. Житло таке-сяке зводили. Стало не до навчання. А потім я заміж вийшла.
- Може, це була ще партизанська любов? – запитую.
- У партизанах у мене любові не було, - зізнається баба Поля. – Хлопці були, але ніхто в душу не запав. Дарма, що вибирати було з кого: чоловіків багато, жінок мало. І хоч війна - війною, а молодість – молодістю, у з’єднанні Федорова розпусти не було. Хочеш жити з чоловіком – живи, але тільки з одним. Деякі так і робили.
Федоров був добрий, жалів усіх нас. Але і строгий, коли треба.
А заміж я пішла за фронтовика. Михайла Зенченка. Був на фінській, потім – на Вітчизняній. Теж натерпівся.
На баяні гарно грав. Був парторгом, головою сільради. Я вивчилася на завмага. Не те, про що мріяла, та нічого, працювала.
Ми з чоловіком були – як усі. Трудилися, дітей ростили. Злукавлю, якщо скажу, що у нас з Михайлом було все гладко. Та що там лукавити – хіба в селі забули, як він завів іншу? Досі не можу простити. Хоча він давно покійний. Перед смертю дуже хворів. Я його по-людськи жаліла.
Головне – у нас чудові діти. І п’ятеро онуків та два правнуки. Уже тільки заради цього варто було жити.
Крім давньої образи на чоловіка за його подружню невірність, ще одне не дає спокою душі Поліни Зенченко – теж давня (ще радянських часів) публікація в газеті «Гудок». Вирізану звідти статтю журналіста А. Воробйова «Тече річка Жеведа» жінка бережно зберігає серед документів. Там чорним по білому написано, що похований у російському містечку Климове її брат Іван Максимович Глазок – Герой Радянського Союзу.
Поліна Максимівна звикла вірити друкованому слову. Крім того, на її думку, брат дійсно гідний такого високого звання. Та підтвердження цього, на жаль, досі отримати не вдалося. Звідусіль, куди вона зверталась із запитами, приходили однакові відповіді, подібні до надісланої Державним архівом Російської Федерації: в картотеці персонального обліку осіб, нагороджених державними нагородами СРСР та РРФСР, відомостей про присвоєння звання Героя Радянського Союзу І.М.Глазку не виявлено. Не отримано позитивної відповіді і на відповідний запит редакції.
Як би не хотілося цього робити, але доводиться констатувати: журналіст, готуючи статтю до Дня перемоги, скоріш за все, додав у неї фактів «від себе». Неправдивість одного з них щойно розкрила колишній науковий співробітник єлінського музею Партизанської слави Галина Голубцова:
- Про єлінський музей і про мене Воробйов написав таке: відтоді, як партизанський самовар став експонатом, в музей прийшла зворушлива традиція. Кожного року 9 Травня молодший науковий співробітник музею Партизанської слави Галина Голубцова з ранку розпалює його, і самовар кипить цілий день… Хто б не прийшов цього дня в музей, усім вистачить місця за столом. Сидять і довго, під спогади про минуле, п’ють чай, обов’язково вприкуску – як у війну.
Красиво, нічого не скажеш. Але нічого такого на було. Окрім того, що самовар (дірявий) таки існував і значився музейним експонатом. Але про чай з нього не могло бути й мови. Та і не пив чаю той кореспондент. А горілку пробував.
От як буває в житті: всього кілька газетних рядків - і роки сподівань та надій. Втім,Поліна Максимівна не вважає їх такими, що пройшли даремно. Вона досі вірить, що отримає все - таки довгоочікувану звістку про те, що її брат Іван – Герой.
Марія Ісаченко
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий