Найбільший скарб

Із сином у Сіми Ізраїлівни особливо теплі стосунки.

1941-й для їх великої і дружньої сім‘ї готував багато радісних і печальних подій. Сіма Ізраїлівна й зараз пам‘ятає усе до дрібниць. Пам‘ять, яка з віком підводить усе частіше, міцно тримає подробиці й деталі минувшини. Але в той час ніхто навіть не міг уявити собі, що над сім‘єю розпростерла свої чорні крила смерть…

У травні минуло сімдесят років з дня смерті батька – пригадує С.І.Шолкіна, - а я досі сумую за ним. Він був великим трудівником. На Корюківському цукровому заводі, де він працював, його дуже поважали. Раптова втрата годувальника стала для нашої родини великим ударом. А вже в червні звістка про початок війни. Я тільки-но закінчила Чернігівський учительський інститут і отримала направлення на роботу до Ворошиловградської області.
Рідні Сіми Ізраїлівни залишилися в рідній Корюківці, а молода спеціалістка поїхала за місцем призначення. Ворог швидко просувався Україною. Ось уже окупована Чернігівщина. Довелось разом із іншими вчителями евакуюватися в Сталінградську область і Сімі Ізраїлівні. А вже в 1942 році дівчина була в армії – телефоністкою в батальйоні аеродромного обслуговування. Службу несла відповідально. Про це свідчать нагороди: медалі «За оборону Сталінграда» та «За перемогу над Німеччиною». Потім, у повоєнні роки до них приєдналися численні ювілейні, серед яких ордени Вітчизняної війни та «За мужність».
Доля була прихильною до молодої телефоністки, яка повернулася цілою і неушкодженою. Хоча були різні ситуації. Пригадує, як одного разу під час бомбардування аеродрому ворожою авіацією чергувала біля комутатора. Коли загроза минула, до неї підійшов командир частини й показав чималу дірку в наметі поряд із Сімою Ізраїлівною: «Це осколок пролетів поруч із вами. Добре, що не зачепив…»
С.І.Шолкіній випало воювати на п‘яти фронтах Великої Вітчизняної: Сталінградському, Калінінському, Ленінградському, Першому й Другому Прибалтійських. Звістка про довгождану Перемогу її застала в Латвії. Звідти вона й демобілізувалася. Але їхала вже не в Корюківку, а в Щорс, до тітки. Ніколи не забуде того листа, що їй на фронт написав зять Яша.
…З початком окупації їх сусід пішов у поліцаї. Саме він у 1943-му, бажаючи віслужитися, доніс фашистським нелюдам, що поруч із ним мешкає єврейська сім‘я. До того ж чоловік старшої сестри Жені – Яків Павловський (партійний працівник) на той час був у партизанському загоні. Розстріляли всіх: маму, сестер Женю і Марію, брата Давида, не пожаліли й шестирічного Володю – синочка Жені та Яші.
Згодом, тамуючи біль, Сіма Ізраїлівна поїхала в Корюківку, зустрілася з колишніми сусідами. Довго розмовляли. Розпитувала, як жили її рідні люди в окупації, як сприйняли зраду німецького посіпаки, як зустріли наглу смерть. 68 років минуло відтоді, а у неї досі болить серце, тужить за невинно убієнними матусею, сестрами, братом, племінником. Із зятем підтримувала теплі стосунки до останніх днів його життя. Горе назавжди об‘єднало їх.
У повоєнні роки Сіма Ізраїлівна повернулась до улюбленої справи – викладання історії. Залізнична школа, потім школа №3, а тепер районна гімназія пам‘ятає скромну вчительку, бережуть у серці вдячність і її колишні учні. Особливий для неї день – 9 Травня. Зазвичай вона зранку одягає жакет із численними нагородами (виймає його з шафи раз на рік). З самого ранку двері квартири не зачиняються. До ветерана останньої війни, учасниці бойових дій, приходять школярі – з квітами та вітаннями, ветерани залізничної станції – з подарунками, телефонують колеги й учні, друзі й знайомі.
Та найбільше Сіма Ізраїлівна чекає дзвінків із Казахстану від старшої доньки Ніни та з Уренгою, де мешкає з родиною молодша донька Зінаїда. Так склалося, що старість матусі розділяє син Леонід. У їх затишній квартирі чисто й акуратно. У свої 91 рік Сіма Ізраїлівна має ясний розум, гарну пам‘ять. Із сином у неї особливо теплі стосунки: він допомагає, підтримує, розважає матусю. Зараз вони вдвох із нетерпінням чекають на приїзд Ніни.
У Сіми Ізраїлівни троє онуків і четверо правнуків, якими вона пишається і завжди чекає на них. Слід віддати належне, вони поспішають до бабусі й прабабусі у відпустку. «Це – найбільший скарб мого життя, - каже С.І.Шолкіна, - моя гордість і радість.»
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та з сімейного архіву С.І.Шолкіної