Проблема, піднята в статті «Спасіння потопаючого – справа рук самого потопаючого» («Промінь» від 10 вересня 2011 р.), зачепила, гадаю, кожного читача райгазети. Принаймні, я, прочитавши її, сказав: «Це мої думки про договір оренди із сирзаводом». У нюансах можна не погодитися з підрахунком собівартості утримання корови, але автор і не претендує на його досконалість. Але як ні рахуй, у кінцевому результаті вийде фіфті-фіфті, тобто так на так. Селяни всієї країни займаються справою, яка не приносить прибутку, адже збувати молоко й продукти його переробки на ринку можуть здебільшого жителі райцентрів і прилеглих до великих міст сіл.
У моєму рідному селищі в Донецькій області (за кількістю населення це практично наш Щорс) корів тримають лічені родини. Таких там називають хазяями. І це при тому, що до міста всього 7 кілометрів і дістатися можна цілодобово.
Отож, як кажуть, візьмемо бика, чи то пак корову, за роги. Відомо, що молоко біле, але справи довкола нього темні. Це торкається стосунків доярки й лаборантки на фермі, здавальника й приймальника молока, господарств і переробних підприємств.
Почнемо з того, що кожен із нас повинен укладати договір на продаж молока. Раніше так і було, хоча й недовго. Далі. Щоразу при зміні ціни, інформація про яку вивішена на пункті приймання молока, має бути посилання: «… згідно з протоколом узгодження цін №…» Щоправда, протоколу ніхто ніколи не бачив, та й мало хто знає, що то таке і з чим його їдять. Я, маючи певний досвід роботи на керівних посадах, можу сказати, що в перекладі з юридичної мови це означає: кожен із нас дає згоду на зниження чи підвищення цін. Можливо, десь на заводі у юриста й лежить отой протокол із вашими підписами. До речі, договір заводу з сільрадою із ціноутворенням нічого спільного не має. Не знаю, як зараз, але раніше він був просто підставою для сплати сільраді невеликої суми за те, що на її території закуповують молоко.
Таке господарювання призвело до того, що населення збуває корів. Переробники самі рубають гілку, на якій сидять. Звісно, людина з елементарними економічними знаннями може підрахувати, що закупівельні ціни не підвищують через низьку купівельну спроможність населення. Але повірте, що це від лукавого і є окремою темою.
Отож, спочатку з’явилася, за влучним висловом нашого приймальника молока, така собі «завлєкачка», назва якої викликає сумнів. Якщо ми вступаємо до кооперативу з основним засобом виробництва – коровами, то маємо право на отримання частини прибутків від переробки, тобто від експлуатації основних засобів виробництва заводу. Що, до речі, відповідає задекларованій меті діяльності кооперативу – «розвитку кооперації між членами кооперативу». Але це, по-друге. А ось, по-перше, це збереження «заготівельної зони», тобто нас і корів за «Менським сиром». Тобто це інтерес виключно заводу.
Але, думаю, власникам корів глибоко байдуже, який «Сир» - «Менський» чи будь-який інший – аби платив більше. Та це вже зась. Ну, а далі обіцяють дотацію від держави (що від переробників зовсім не залежить) і сприяти в придбанні корів шляхом видачі позики. Наостаннє, як-то кажуть, - три «ха». Корів стає менше в череді не лише внаслідок природних причин: нічого не вдієш, село старіє. А ще люди збувають корів, бо тримати їх просто не вигідно. За останній рік з першої причини корову збув один мій сусід, а от із другої причини із череди вибуло три корови. І тут не допоможе жодна заводська позичка. Хоча це, безумовно, може сприяти придбанню, наприклад, першої корови для молодої сім’ї.
Тож ось воно, зачароване коло: щоб стати членом кооперативу, треба мати корову. Як справедливо зазначено у вже згадуваній публікації, корову потрібно ростити два роки. І не факт, що з неї вийде добра корова. Маю особистий сумний досвід.
Розібравшись, так би мовити, з преамбулою договору, де один пункт вигідний виключно переробнику, а інші – бабуся на двоє ділила, рухаємося далі. І за віщо ця «халява». До речі, у нас нею скористався лише один чоловік із декількох десятків здавачів молока. Бо подітись нікуди, тож здогадайтеся, хто це. А представниця заводу, яка агітувала за вступ до кооперативу, казала, що за два місяці вступило вже 400 чоловік. Хотілося б дізнатися, скільки заготівельників у «заготівельній зоні».
А тепер по пунктах. 1. Платити за молоко на 5 відсотків більше. Це означає, що «кооперативне» молоко стає дорожчим за ціну, яка є в Низківці. А там, де платять більше (у Менському районі, наприклад), там і отримуватимуть більше. Пригадуєте, як у старому анекдоті: хто їв курку, той і їстиме, а хто лапу смоктав… 2. 150 грн. на рік на запліднення корови. Отож, якщо бичок у нас коштує 100 грн., будьте певні, тепер буде 150 грн. (для членів кооперативу – точно). 3. 70 грн. на щеплення корів, а хотілося б ще й на лікування, хоча ліпше – за чеками. 4. Останнє: 200 грн. на утримання корови. Оце дякую вам, пани благодійники (взяв калькулятор): аж 55 коп. у день за подоїти, нагодувати, напоїти! А, ледь не забув про зовсім копійчану справу – заготовити сіно. Якби запитали особисто мене, то я б відмовився від усіх виплат (п.п. 1- 4) за те, щоб мені скосили траву по 7 грн. за сотку і т. д.
Ось переді мною так званий проект договору. Цифра в ньому лише одна – 200 грн., і це вже не виплата на утримання, а орендна плата. А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Та не це головне. Головний тут п.1.4 «Мета використання майна (корови) – в господарській діяльності Орендаря». Тобто, як казав кіт Матроскін (мультиплікаційний піонер оренди): «А все, что она производит – молоко или теленок – наше». І це підтверджують п.п.2.3.3 та 4.3. Тож якщо в першому випадку вирощену вами нетель ви в оренду можете не віддати, то в другому «Орендар у першу чергу може викупити приплід». І все. Ось так: народилося теля, і «Мена-сир» говорить вам – заберемо по 1 грн. за 1 кг. Іншими словами, не відмовляється викупити приплід, і ви не маєте права продати його третій особі. А слід би, як і молоко, по ціні, яка є в населеному пункті. Але про це ні слова.
Далі аналізувати немає ніякого сенсу. Усі ризики покладені на селянина. Разом із коровою ви повинні передати паспорт на неї і ветеринарну картку в оригіналі. Кому цікаво, що буде далі, запитуйте у юристів. Коли я писав цю статтю, стало відомо, що вже бачили справжній договір не на одному аркуші, а на цілих трьох. Що там – ще не знаю, але вищесказаного досить. Навіть поверхневого погляду неспеціаліста з права досить. Мені не відомий жоден випадок, коли людина, надаючи майно в оренду (землю, корову тощо), вартість якого тисячі гривень, проконсультувалась у юриста.
Не нова думка була в попередній публікації про необхідність самоорганізації. Довгі роздуми на цю тему навели мене на думку, що розмірів однієї сільради, навіть великої, обсягів закупівлі молока на території однієї громади замало. Мені здається, що це має бути рівень району. Тоді обсяги будуть вимірюватися десятками й сотнями тонн. Шкода, звичайно, що ми втратили свою переробну базу – Щорський маслозавод.
При такій кількості молока можливий тиск на переробника. А те, що молоко як сировина не з кожним роком, а з кожним місяцем і днем стає дефіцитом, не підлягає сумніву. Й підтвердження тому – надіслані до редакції документи з «Мена-сир» та моя спроба більш детального аналізу. Зрештою, ці кооперативи – то хід, так би мовити, тактичний, це дія на випередження. Переробники, як більш організована сила, розуміють - організація самих селян неминуча. З цим боротися марно, тому необхідно очолити цей процес, бути його ініціаторами.
Більше двох третин молока виробляється приватним сектором, тому самоорганізація повинна починатися звідси. Кооперативи селян мають рухатися в напрямку поставки молока як сировини. Ось тут без допомоги переробника, як зацікавленої сторони, не обійтися. Початкову організаційну допомогу повинні надати сільські та районна рада, депутати, райдержадміністрація. Вони й так займають небайдужу позицію, стурбовані ситуацією на ринку молока. Але, на мою думку, позиція має бути більш наступальною, я б сказав, адекватною позиції переробників. Врешті, мова йде про добробут ваших виборців.
М.КУЗЬМІН, с.Низківка
У моєму рідному селищі в Донецькій області (за кількістю населення це практично наш Щорс) корів тримають лічені родини. Таких там називають хазяями. І це при тому, що до міста всього 7 кілометрів і дістатися можна цілодобово.
Отож, як кажуть, візьмемо бика, чи то пак корову, за роги. Відомо, що молоко біле, але справи довкола нього темні. Це торкається стосунків доярки й лаборантки на фермі, здавальника й приймальника молока, господарств і переробних підприємств.
Почнемо з того, що кожен із нас повинен укладати договір на продаж молока. Раніше так і було, хоча й недовго. Далі. Щоразу при зміні ціни, інформація про яку вивішена на пункті приймання молока, має бути посилання: «… згідно з протоколом узгодження цін №…» Щоправда, протоколу ніхто ніколи не бачив, та й мало хто знає, що то таке і з чим його їдять. Я, маючи певний досвід роботи на керівних посадах, можу сказати, що в перекладі з юридичної мови це означає: кожен із нас дає згоду на зниження чи підвищення цін. Можливо, десь на заводі у юриста й лежить отой протокол із вашими підписами. До речі, договір заводу з сільрадою із ціноутворенням нічого спільного не має. Не знаю, як зараз, але раніше він був просто підставою для сплати сільраді невеликої суми за те, що на її території закуповують молоко.
Таке господарювання призвело до того, що населення збуває корів. Переробники самі рубають гілку, на якій сидять. Звісно, людина з елементарними економічними знаннями може підрахувати, що закупівельні ціни не підвищують через низьку купівельну спроможність населення. Але повірте, що це від лукавого і є окремою темою.
Отож, спочатку з’явилася, за влучним висловом нашого приймальника молока, така собі «завлєкачка», назва якої викликає сумнів. Якщо ми вступаємо до кооперативу з основним засобом виробництва – коровами, то маємо право на отримання частини прибутків від переробки, тобто від експлуатації основних засобів виробництва заводу. Що, до речі, відповідає задекларованій меті діяльності кооперативу – «розвитку кооперації між членами кооперативу». Але це, по-друге. А ось, по-перше, це збереження «заготівельної зони», тобто нас і корів за «Менським сиром». Тобто це інтерес виключно заводу.
Але, думаю, власникам корів глибоко байдуже, який «Сир» - «Менський» чи будь-який інший – аби платив більше. Та це вже зась. Ну, а далі обіцяють дотацію від держави (що від переробників зовсім не залежить) і сприяти в придбанні корів шляхом видачі позики. Наостаннє, як-то кажуть, - три «ха». Корів стає менше в череді не лише внаслідок природних причин: нічого не вдієш, село старіє. А ще люди збувають корів, бо тримати їх просто не вигідно. За останній рік з першої причини корову збув один мій сусід, а от із другої причини із череди вибуло три корови. І тут не допоможе жодна заводська позичка. Хоча це, безумовно, може сприяти придбанню, наприклад, першої корови для молодої сім’ї.
Тож ось воно, зачароване коло: щоб стати членом кооперативу, треба мати корову. Як справедливо зазначено у вже згадуваній публікації, корову потрібно ростити два роки. І не факт, що з неї вийде добра корова. Маю особистий сумний досвід.
Розібравшись, так би мовити, з преамбулою договору, де один пункт вигідний виключно переробнику, а інші – бабуся на двоє ділила, рухаємося далі. І за віщо ця «халява». До речі, у нас нею скористався лише один чоловік із декількох десятків здавачів молока. Бо подітись нікуди, тож здогадайтеся, хто це. А представниця заводу, яка агітувала за вступ до кооперативу, казала, що за два місяці вступило вже 400 чоловік. Хотілося б дізнатися, скільки заготівельників у «заготівельній зоні».
А тепер по пунктах. 1. Платити за молоко на 5 відсотків більше. Це означає, що «кооперативне» молоко стає дорожчим за ціну, яка є в Низківці. А там, де платять більше (у Менському районі, наприклад), там і отримуватимуть більше. Пригадуєте, як у старому анекдоті: хто їв курку, той і їстиме, а хто лапу смоктав… 2. 150 грн. на рік на запліднення корови. Отож, якщо бичок у нас коштує 100 грн., будьте певні, тепер буде 150 грн. (для членів кооперативу – точно). 3. 70 грн. на щеплення корів, а хотілося б ще й на лікування, хоча ліпше – за чеками. 4. Останнє: 200 грн. на утримання корови. Оце дякую вам, пани благодійники (взяв калькулятор): аж 55 коп. у день за подоїти, нагодувати, напоїти! А, ледь не забув про зовсім копійчану справу – заготовити сіно. Якби запитали особисто мене, то я б відмовився від усіх виплат (п.п. 1- 4) за те, щоб мені скосили траву по 7 грн. за сотку і т. д.
Ось переді мною так званий проект договору. Цифра в ньому лише одна – 200 грн., і це вже не виплата на утримання, а орендна плата. А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Та не це головне. Головний тут п.1.4 «Мета використання майна (корови) – в господарській діяльності Орендаря». Тобто, як казав кіт Матроскін (мультиплікаційний піонер оренди): «А все, что она производит – молоко или теленок – наше». І це підтверджують п.п.2.3.3 та 4.3. Тож якщо в першому випадку вирощену вами нетель ви в оренду можете не віддати, то в другому «Орендар у першу чергу може викупити приплід». І все. Ось так: народилося теля, і «Мена-сир» говорить вам – заберемо по 1 грн. за 1 кг. Іншими словами, не відмовляється викупити приплід, і ви не маєте права продати його третій особі. А слід би, як і молоко, по ціні, яка є в населеному пункті. Але про це ні слова.
Далі аналізувати немає ніякого сенсу. Усі ризики покладені на селянина. Разом із коровою ви повинні передати паспорт на неї і ветеринарну картку в оригіналі. Кому цікаво, що буде далі, запитуйте у юристів. Коли я писав цю статтю, стало відомо, що вже бачили справжній договір не на одному аркуші, а на цілих трьох. Що там – ще не знаю, але вищесказаного досить. Навіть поверхневого погляду неспеціаліста з права досить. Мені не відомий жоден випадок, коли людина, надаючи майно в оренду (землю, корову тощо), вартість якого тисячі гривень, проконсультувалась у юриста.
Не нова думка була в попередній публікації про необхідність самоорганізації. Довгі роздуми на цю тему навели мене на думку, що розмірів однієї сільради, навіть великої, обсягів закупівлі молока на території однієї громади замало. Мені здається, що це має бути рівень району. Тоді обсяги будуть вимірюватися десятками й сотнями тонн. Шкода, звичайно, що ми втратили свою переробну базу – Щорський маслозавод.
При такій кількості молока можливий тиск на переробника. А те, що молоко як сировина не з кожним роком, а з кожним місяцем і днем стає дефіцитом, не підлягає сумніву. Й підтвердження тому – надіслані до редакції документи з «Мена-сир» та моя спроба більш детального аналізу. Зрештою, ці кооперативи – то хід, так би мовити, тактичний, це дія на випередження. Переробники, як більш організована сила, розуміють - організація самих селян неминуча. З цим боротися марно, тому необхідно очолити цей процес, бути його ініціаторами.
Більше двох третин молока виробляється приватним сектором, тому самоорганізація повинна починатися звідси. Кооперативи селян мають рухатися в напрямку поставки молока як сировини. Ось тут без допомоги переробника, як зацікавленої сторони, не обійтися. Початкову організаційну допомогу повинні надати сільські та районна рада, депутати, райдержадміністрація. Вони й так займають небайдужу позицію, стурбовані ситуацією на ринку молока. Але, на мою думку, позиція має бути більш наступальною, я б сказав, адекватною позиції переробників. Врешті, мова йде про добробут ваших виборців.
М.КУЗЬМІН, с.Низківка
Комментариев нет:
Отправить комментарий