На усіх фотографіях Уляна Коваль з Тихонович – тільки в чорному. «З дитинства, - каже, - любила монашеську одежу». Ще малою ходила на місце зруйнованого сільського храму – збирати друзки скинутого і розбитого хреста, що вінчав церкву. Ховала їх, берегла. В одвічні дівчачі ігри (в дочок-матерів чи наречених) не гралася. Хлопців «на дух» не терпіла.
- Чого – не знаю, - знизує плечима. – Може, вдалася такою, що усі мої думки були про монастир.
- Батьки знали?- запитую.
- Знали всі. Спочатку не звертали уваги. Може, думали: примха така. Адже дві мої сестри і два брати – як усі діти. Тож батько з матір’ю вважали, що і у мене все минеться. А воно чим далі, тим більше тягнуло в монастир.
Батько хотів був продавати корову, щоб учити мене на інженера. А я – своє: вчитися не буду, заміж не піду, служитиму Господу.
Врешті – решт він поступився: не хочеш – як хочеш. Робити все вмієш. Не пропадеш і сама.
- А хлопці женихалися?
- На те вони й хлопці. Та всі отримували відкоша.
- І що? Мабуть, деяких це тільки дражнило.
- Може. Були й такі, що хотіли насміятися, щоб потім хвастати: от я – герой.
Один просто землі під ногами не чув. Петром звали. Приїде до матері з Києва – кум королю. Мабуть, йому про мене (що – недоторка) розказали. Приходив з кавунами. Пригощав. Обманом хотів мене взяти. Потім люди розказували: убили його в Києві.
- А самій не хотілося чоловічої ласки, обіймів? – продовжую розпитувати 85-річну бабу Улю про те, що не забувається.
- У мене був один жених – Христос, - стоїть на своєму. – Йому я мріяла віддати свою молодість і йти за ним до самого останнього дня.
Але цим її мріям не судилося здійснитися. У війну загинув батько. Брати та сестри з часом покинули рідну хату. Уляна залишилася в Тихоновичах з матір’ю. Доглядала її старість. Усе життя працювала на фермі.
Душу, - розказує, - втішала в церквах. Коли їздила до сестер ( в Ленінград та на Кубань), ходила в монастирі – подивитись на свою нездійснену мрію. Мати померла в 1982-му, Уляні тоді було 56. Йти у монастир було вже пізно.
- Тож усе життя – без жодного чоловіка? – уточнюю, ризикуючи нарватись на баби Улянине роздратування. Але вона несподівано каже:
- Уже коли вийшла на пенсію, помагав мені один вдівець. А я – йому. Просто допомагали.
Так вона казала і односельцям. Молодим - байдуже. А ровесниці Уляні не вірять. Бо не можуть зрозуміти, навіщо тоді вона з ним розписалася. (Уляна Коваль та Василь Пономар зареєстрували шлюб 3 квітня 1984 року. Їй було 58, йому – 84. Прожили чоловіком і дружиною три роки - до самої його смерті).
Успадковувати у Василя було нічого. Прийшов до Уляни, в чому ходив. І на його пенсію вона не переходила, отримує свою. Лукавить Улька, - пліткують сільські кумасі.
Хто зна, може, вона просто не хоче зізнаватись: тільки під старість відкрила, що саме для більшості жінок є головним у житті…
- Чого – не знаю, - знизує плечима. – Може, вдалася такою, що усі мої думки були про монастир.
- Батьки знали?- запитую.
- Знали всі. Спочатку не звертали уваги. Може, думали: примха така. Адже дві мої сестри і два брати – як усі діти. Тож батько з матір’ю вважали, що і у мене все минеться. А воно чим далі, тим більше тягнуло в монастир.
Батько хотів був продавати корову, щоб учити мене на інженера. А я – своє: вчитися не буду, заміж не піду, служитиму Господу.
Врешті – решт він поступився: не хочеш – як хочеш. Робити все вмієш. Не пропадеш і сама.
- А хлопці женихалися?
- На те вони й хлопці. Та всі отримували відкоша.
- І що? Мабуть, деяких це тільки дражнило.
- Може. Були й такі, що хотіли насміятися, щоб потім хвастати: от я – герой.
Один просто землі під ногами не чув. Петром звали. Приїде до матері з Києва – кум королю. Мабуть, йому про мене (що – недоторка) розказали. Приходив з кавунами. Пригощав. Обманом хотів мене взяти. Потім люди розказували: убили його в Києві.
- А самій не хотілося чоловічої ласки, обіймів? – продовжую розпитувати 85-річну бабу Улю про те, що не забувається.
- У мене був один жених – Христос, - стоїть на своєму. – Йому я мріяла віддати свою молодість і йти за ним до самого останнього дня.
Але цим її мріям не судилося здійснитися. У війну загинув батько. Брати та сестри з часом покинули рідну хату. Уляна залишилася в Тихоновичах з матір’ю. Доглядала її старість. Усе життя працювала на фермі.
Душу, - розказує, - втішала в церквах. Коли їздила до сестер ( в Ленінград та на Кубань), ходила в монастирі – подивитись на свою нездійснену мрію. Мати померла в 1982-му, Уляні тоді було 56. Йти у монастир було вже пізно.
- Тож усе життя – без жодного чоловіка? – уточнюю, ризикуючи нарватись на баби Улянине роздратування. Але вона несподівано каже:
- Уже коли вийшла на пенсію, помагав мені один вдівець. А я – йому. Просто допомагали.
Так вона казала і односельцям. Молодим - байдуже. А ровесниці Уляні не вірять. Бо не можуть зрозуміти, навіщо тоді вона з ним розписалася. (Уляна Коваль та Василь Пономар зареєстрували шлюб 3 квітня 1984 року. Їй було 58, йому – 84. Прожили чоловіком і дружиною три роки - до самої його смерті).
Успадковувати у Василя було нічого. Прийшов до Уляни, в чому ходив. І на його пенсію вона не переходила, отримує свою. Лукавить Улька, - пліткують сільські кумасі.
Хто зна, може, вона просто не хоче зізнаватись: тільки під старість відкрила, що саме для більшості жінок є головним у житті…
Марія ІСАЧЕНКО
- Чого – не знаю, - знизує плечима. – Може, вдалася такою, що усі мої думки були про монастир.
- Батьки знали?- запитую.
- Знали всі. Спочатку не звертали уваги. Може, думали: примха така. Адже дві мої сестри і два брати – як усі діти. Тож батько з матір’ю вважали, що і у мене все минеться. А воно чим далі, тим більше тягнуло в монастир.
Батько хотів був продавати корову, щоб учити мене на інженера. А я – своє: вчитися не буду, заміж не піду, служитиму Господу.
Врешті – решт він поступився: не хочеш – як хочеш. Робити все вмієш. Не пропадеш і сама.
- А хлопці женихалися?
- На те вони й хлопці. Та всі отримували відкоша.
- І що? Мабуть, деяких це тільки дражнило.
- Може. Були й такі, що хотіли насміятися, щоб потім хвастати: от я – герой.
Один просто землі під ногами не чув. Петром звали. Приїде до матері з Києва – кум королю. Мабуть, йому про мене (що – недоторка) розказали. Приходив з кавунами. Пригощав. Обманом хотів мене взяти. Потім люди розказували: убили його в Києві.
- А самій не хотілося чоловічої ласки, обіймів? – продовжую розпитувати 85-річну бабу Улю про те, що не забувається.
- У мене був один жених – Христос, - стоїть на своєму. – Йому я мріяла віддати свою молодість і йти за ним до самого останнього дня.
Але цим її мріям не судилося здійснитися. У війну загинув батько. Брати та сестри з часом покинули рідну хату. Уляна залишилася в Тихоновичах з матір’ю. Доглядала її старість. Усе життя працювала на фермі.
Душу, - розказує, - втішала в церквах. Коли їздила до сестер ( в Ленінград та на Кубань), ходила в монастирі – подивитись на свою нездійснену мрію. Мати померла в 1982-му, Уляні тоді було 56. Йти у монастир було вже пізно.
- Тож усе життя – без жодного чоловіка? – уточнюю, ризикуючи нарватись на баби Улянине роздратування. Але вона несподівано каже:
- Уже коли вийшла на пенсію, помагав мені один вдівець. А я – йому. Просто допомагали.
Так вона казала і односельцям. Молодим - байдуже. А ровесниці Уляні не вірять. Бо не можуть зрозуміти, навіщо тоді вона з ним розписалася. (Уляна Коваль та Василь Пономар зареєстрували шлюб 3 квітня 1984 року. Їй було 58, йому – 84. Прожили чоловіком і дружиною три роки - до самої його смерті).
Успадковувати у Василя було нічого. Прийшов до Уляни, в чому ходив. І на його пенсію вона не переходила, отримує свою. Лукавить Улька, - пліткують сільські кумасі.
Хто зна, може, вона просто не хоче зізнаватись: тільки під старість відкрила, що саме для більшості жінок є головним у житті…
- Чого – не знаю, - знизує плечима. – Може, вдалася такою, що усі мої думки були про монастир.
- Батьки знали?- запитую.
- Знали всі. Спочатку не звертали уваги. Може, думали: примха така. Адже дві мої сестри і два брати – як усі діти. Тож батько з матір’ю вважали, що і у мене все минеться. А воно чим далі, тим більше тягнуло в монастир.
Батько хотів був продавати корову, щоб учити мене на інженера. А я – своє: вчитися не буду, заміж не піду, служитиму Господу.
Врешті – решт він поступився: не хочеш – як хочеш. Робити все вмієш. Не пропадеш і сама.
- А хлопці женихалися?
- На те вони й хлопці. Та всі отримували відкоша.
- І що? Мабуть, деяких це тільки дражнило.
- Може. Були й такі, що хотіли насміятися, щоб потім хвастати: от я – герой.
Один просто землі під ногами не чув. Петром звали. Приїде до матері з Києва – кум королю. Мабуть, йому про мене (що – недоторка) розказали. Приходив з кавунами. Пригощав. Обманом хотів мене взяти. Потім люди розказували: убили його в Києві.
- А самій не хотілося чоловічої ласки, обіймів? – продовжую розпитувати 85-річну бабу Улю про те, що не забувається.
- У мене був один жених – Христос, - стоїть на своєму. – Йому я мріяла віддати свою молодість і йти за ним до самого останнього дня.
Але цим її мріям не судилося здійснитися. У війну загинув батько. Брати та сестри з часом покинули рідну хату. Уляна залишилася в Тихоновичах з матір’ю. Доглядала її старість. Усе життя працювала на фермі.
Душу, - розказує, - втішала в церквах. Коли їздила до сестер ( в Ленінград та на Кубань), ходила в монастирі – подивитись на свою нездійснену мрію. Мати померла в 1982-му, Уляні тоді було 56. Йти у монастир було вже пізно.
- Тож усе життя – без жодного чоловіка? – уточнюю, ризикуючи нарватись на баби Улянине роздратування. Але вона несподівано каже:
- Уже коли вийшла на пенсію, помагав мені один вдівець. А я – йому. Просто допомагали.
Так вона казала і односельцям. Молодим - байдуже. А ровесниці Уляні не вірять. Бо не можуть зрозуміти, навіщо тоді вона з ним розписалася. (Уляна Коваль та Василь Пономар зареєстрували шлюб 3 квітня 1984 року. Їй було 58, йому – 84. Прожили чоловіком і дружиною три роки - до самої його смерті).
Успадковувати у Василя було нічого. Прийшов до Уляни, в чому ходив. І на його пенсію вона не переходила, отримує свою. Лукавить Улька, - пліткують сільські кумасі.
Хто зна, може, вона просто не хоче зізнаватись: тільки під старість відкрила, що саме для більшості жінок є головним у житті…
Марія ІСАЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий