Маминих вареників вистачило до Лаосу

- Мабуть, так мені на роду написано: бути мандрівником, - каже 31-річний Михайло Павлюк з Низківки. Він подорожує з 2006 року. Начитавшись про далекі країни, він зібрав речі і вирушив з Низківки пішки. На дорогу мати дала 200 гривень. Так починалася його перша мандрівка.


Йшов пішки. Їхав автостопом через країни СНД і далеке зарубіжжя. Тоді вершиною його мрій була Туреччина. Далі (після невеликої перерви) – більше. Загалом провів у мандрах близько 4 років.
У березні минулого року Михайло повернувся з Індонезії і намітив новий маршрут – в Африку. Але за весну і літо передумав. Каже: в Індонезії залишилось багато друзів, тут він відчуває себе, як удома, знає мову, до того ж ще не дослідженою залишилася Океанія. Отож – знову в Індонезію. Уже зібрав речі. Планує вирушити з Низківки – традиційно пішки. Далі – на потяг, і через Харків, Ростов, Астрахань – в Дагестан, Азербайджан, Грузію, Туреччину, Іран. Потім – в Індію, Бангладеш, Таїланд, і так до Соломонових островів. Закордонний паспорт і трохи грошей (на перший випадок) є.
- При потребі, - посміхається, - зароблятиму. – Доведеться брати і теплі речі, щоб на шляху не замерзнути.
- А з харчів?
- Минулого разу брав мамині вареники. Їх вистачило до самого Лаосу. І тепер щось придумаю.
- Скільки триватиме нинішня подорож?
- Не хочу нічого планувати. Я – вільний мандрівник. Скільки душа забажає, на стільки й затримаюсь.
Марія ІСАЧЕНКО