Присвячується тим, хто свій нелегкий заробіток намагається здобути за
кородном нашої Батьківщини.
Ранок, 5-30. 2005 рік. Біля білетної каси залізничного вокзалу Щорс вже
стоять майбутні пасажири потягу «Щорс-Гомель».
-
Мені у 2-й вагон! Один квиток.
-
А нам тільки у третій! Два.
Ми з дитиною беремо квитки теж (яка різниця, у
якому вагоні їхати ці 3,5 години?). На пероні чимало народу. Всі з величезними
сумками, лише ми їдемо з невеликим пакетом. Ми їдемо просто у гості, а ці люди -
на заробітки. Якщо б не вони, то поїзд. Мабуть, був би напівпорожнім.
У вагоні чисто, прибрано. Симпатичний провідник. О
6-ій потяг рушив. Що з це робиться з пасажирами?! За мить вагон перетворюється
на щось неймовірне: всі метушаться, сумки розпаковують, коробки розкривають,
навіть роздягаються. А потім починається конкурс, хто більше речей на себе
одягне… Чоловіки вдягають нові жіночі светри, щось ховать під підкладкою куртки…
На все це провідник ніяк не реагує. Мабуть, звик. Таким чином везуть у Білорусь
все те, що хоч трохи дорожче ніж у нас там можна продати і мати з цього зиск.
Горілчані вироби теж не виключення.
- Наталю, ти з чим сьогодні? Цукерок візьми 5 кг моїх.
- А ти мій сир провези!
- Вадиме, а ти сьогодні з медом чи з горіхами? Хутчій
давай мінятися, ти худий, то я тобі 3 светри жіночі дам.
- Давайте і мені щось, я без товару. А назад
везтиму іграшки, то виручите! – говорить жіночка у синій кофтині.
- Дівчино, а ви з дитиною до Гомеля? То чого
мовчите? Ось і вам пакет з олією.
- Але ж я… А скільки хоч провозити можна?
- Можна 5 кг цукерок, ще 1 літр горілки… Та. Господи,
ви ж «біла людина», це ми…
- Ой, а у мене зайвий товар. Микола не поїхав.
Може, хтось у Городні підсяде чи якось минеться?
Городня. Всі, хто заходить у вагон, вітаються,
наче давні знайомі. Так от чому «тільки у третій вагон» квитки купували! Знову
метушня серед нових пасажирів. А от уже й українська митниця. Прикордонники
первіряють паспорти, та, видно, вони і так уже всіх тут знають. Ідуть митники,
перевіряють багаж, під сидінням, у тамбурах. Пасажири посміхаються, але ті
посмішки якісь напружені, нервові.
Ніби пронесло! Хух! Через три зупинки білоруська
митниця. Знову все повторються. Але більш прискіпливо, бо підтримують власного
виробника. Ввозити дозволено в країну зовсім мало продуктів. Ось уже
митник-білрус кричить на Вадима: «Скільки можна тебе попереджати – не заходть у
поїзд! Я тебе і твій мед добре знаю! Де ти його сховав?» Вадим намагається
втягнути голову в плечі, хоч сумка його сьогодні заповнена за законом митниці –
нічого зайвого. Розлючений службовець іде далі.
-
Мамо, а чого дядя у формі кричав? – не збагне малолітня донька,
що таке життя нині.
-
Он дивіться, Ніну на перон висадили з товаром, заберуть
усе, бідолашна…
Поїзд рушає далі. Знову пожвавлення у вагоні, але
з точністю до навпаки. Все, розподілене між пасажирами повертається до
господарів: мед до меду, цукерки до цукерок, пляшки до пляшок, сир до сиру і
т.д. Знову все спаковано і складене на «кравчучки» і «кучмовози» так, як у
Щорсі на вокзалі. На годиннику восьма ранку. Попереду ще 1,5 години дороги.
Тепер можна трошки перепочити, а провідник і чай пропонує. Як доречно зранку
попити гарячого.
- Боже, нещасні люди! Скільки ж тут здоров`я вашого витрачається?! -
вирвалось у мене.
- Та це лише половина, – говорить сусідка по купе.
– Найстрашніше попереду!
Невже ще гіроще може бути? Але мовчу, їдемо далі.
Дійсно. Ще ж треба якось усе це продати у чужій країні, та ще й обміняти гроші
чи купити там щось на них.
Гомель. 9-30. Готуємося до виходу. Донька вже
помітила бабусь на пероні, що нас зустрічають, і махає їм ручкою у вікно. Але
чому зупинились всі наші попутники? Чому у них перелякані обличчя? І хтось
шепоче: «Ні, більше не поїду, це востаннє…» А справа в тому, що по перону
ходять хлопці широкоплечі з силових структур Білорусі й вираховують тих, хто
приїхав сюди торгувати. Такі люди зразу помітні на фоні поодиноких звичайних
пасажирів через свій габаритний багаж і сумки «в клітинку». Їх зразу ж беруть
по обидва боки під руки і ведуть складати протокол. Особливо непереливки тим
українцям, які привезли спиртне в скляних пляшках. Один з чоловіків віжмовився
показувати, що у нього в сумці (спіймали його у підземному переході на виході в
місто), то службовці підняли його ношу і відпустили. Хрясь об бетонну доріжку,
і майже всі пляшки побились, а з сумки тече струмок оковитої. А далі – протокл.
Штраф. От і приїхав заробити.
…Поверталися з гостей додому ми з дитиною знову ж
поїздом. Дивно. Але ті ж самі люди сідають у ті ж самі вагони що й декілька
днів тому. Втомлені, розміщуються на сидіннях, сумки у більшості порожні (це
ті, хто їхав щось продавати), а решта везуть на Батьківщину м`які іграшки,
велосипеди, одяг, взуття і навіть сало. Сало! Чим з давніх-давен славилася наша
Україна. Дожилися…
Пасажири перераховують «навар» за сьогоднішній
день. У кого як виходить – у середньому від 10 до 30 доларів за поїздку, а може
бути й «мінус»
Знову розподіл майна між сусідами по вагону і
традиційний чай, що зігріває і заспокоює після важкого дня.
Тепер вже білоруська митниця не така прискіплива (бо все, що не заборонене законом Білорусі
можна везти у будь-якій кількості з країни). І
українська, де первірять ретельніше, ніж по дорозі в Гомель, щоб дехто
сплатив мито.
Нарешті через годину – рідний Щорс! Цього разу поїздка
була вдалою. Заробили трохи. Забуваються потроху ранкові тривоги і нервування.
І, здається, що не так все й погано у цьому житті. А може, ще раз поїхати?
Треба ж. Ну ще раз завтра – і все…
Лариса МАРТИНЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий