Слід згадати лише с.Єліне, яке не дало німцям жодного кілограма зерна, не один житель цього села не вступив в поліцаї, в партизани пішло 84 людей, а коли спалили село, прийшла й решта. Такі прізвища як Федоров, Попудренко знають і дорослі, і малі. Їхні біографії нерозривно зв‘язані з нашим краєм. Саме ці мужні люди та ще тисячі тих, імена яких (не так відомі), поставили остаточну крапку в перемозі нашого народу над фашистською чумою. А перемога далась ой як нелегко. Це не тільки людські і матеріальні втрати. А ще й мільйони понівечиних доль, біль яких відлунням докотився і до сучасників. Вдячні сини, онуки та правнуки не забудуть про подвиги своїх батьків, дідів, прадідів. Святкують на державному рівні не тільки День Перемоги, а й багато інших. Як і сьогоднішні дні визволення міст та сіл від німецько-фашистських загарбників, День партизанської слави. Створюють музеї та історико-меморіальні комплекси. Приклад цьому: відбудова Єлінських землянок та створення сучасного музею історії і партизанського руху на Чернігівщині в с.Єліне. Тепер підростаюче покоління зможе не тільки з книжок та розмов дізнатися про ті героїчні часи, а зможе проникнутися тією атмосферою, в якій жили, працювали, воювали наші невтомні герої. Адже партизани були саме тими людьми, для яких Батьківщина була на першому місці. Звернімось до фактів. За різними оцінками істориків, у радянському Русі Опору в Україні взяли участь від 100 до 500 тисяч партизанів. Не повернулись до своїх родин, до мирної праці понад 100 тис. партизанів. Вражають цифри завданих ворогу втрат народними месниками за час окупації України, підтверджені архівними документами: було вбито понад 465 тис. ворожих солдатів і офіцерів. Тобто, за кожного вбитого партизана окупанти поплатились майже п‘ятьма своїми воїнами. Але історія – прозаїчна наука. Про це слід пам‘ятати, підраховуючи тих, хто загинув, допомагаючи партизанам. Розстріляно, повішено, спалено і закопано в землю заживо сотні тисяч жителів України, які допомагали партизанам. 250 населених пунктів було спалено повністю або частково разом з жителями за участь у партизанському русі або надання допомоги партизанам.
Вже восени 1941 року в наказах гітлерівського командування і виступах з‘являється все більше зізнань у тому, що партизанський рух є народною війною. Начальник штабу верховного командування Кейтель у наказі від 16 вересня 1941р. змушений був констатувати, що партизанський рух створює небезпеку для німецького військового командування, яка проявляється передусім в обстановці загального занепокоєння окупаційних військ, а також веде до відтягування сил… Він категорично вимагав «за найкоротший строк придушити цей рух».
І це в той час, коли партизанський рух переживав перший етап – етап зародження і становлення. Коли не мав зв‘язку з Великою землею, яка допомагала б матеріально (прилітали поодинокі літаки, як-то в єлінські ліси на початку лютого 1941), не мав свого штабу, який би керував його діями. Крім того з 3,5тис. партизанських формацій, які залишилися в тилу ворога на окупованих територіях, улітку 1942 року Центр мав зв‘язок тільки з 22 загонами (на кінець червня 1942р. створюється УШПР (Український штаб партизанського руху), інші групи розпалися чи були знищені. Але у наших людей вистачило сили духу зібрати волю в один кулак і вдарити по ворогу. Вже до кінця 1943 р. партизанський рух переживає етап стабілізації. А потім - етап активних наступальних дій, який триває до цілковитого розгрому фашистів. А як могло бути б інакше? Адже в наших жилах тече кров переможців, і ми, як ніхто інший, повинні розуміти: «Ми - не той народ, який програє». Можливо, з цією фразою на устах перемагали наші пращури? Можливо, з цією фразою на устах повинні жити і ми? Жити і перемагати кожного дня.
Юрій ДОНЧЕНКО,
науковий співробітник Щорського
історичного музею
Фото з архіву музею
Комментариев нет:
Отправить комментарий