- Мені випало зустріти війну в своїх рідних Тихоновичах, - розповідає 87-річний Д.С. Коленченко. – Досі пам’ятаю, як відступали наші. Втомлені, голодні, вони йшли пішки, їхали на підводах, рідко на вантажівках.
Ніколи не забуду дня (23 червня 1941 р.), коли мого батька, старшого брата Івана та інших односельців усім селом проводжали на війну. Мене та молодшого брата Миколу не взяли – не підходили за віком.
Моя служба почалася у вересні 1943-го. Відразу ж після визволення в Тихоновичах почала працювати сільрада. Одночасно йшов призов в армію. Пам’ятаю материні сльози, обійми, коротке прощання – і я в колоні призовників. Спочатку ми прийшли на призовний пункт у Корюківку, але вона була спалена, і нас повели в Олександрівку. Тут нас погодували, розподілили по ротах, взводах, а вранці повели в Мену.
До місця призначення (ніхто з нас не знав, куди їдемо) діставались у товарних вагонах. Тільки проїхавши Москву, зрозуміли, що наш шлях – на схід.
… У кожному вагоні з нарами з дощок – по 40 людей і своє життя. Солдатська кухня – попереду ешелону. Годували двічі на добу. Їжу розносили в термосах, «зручності» були під вагонами, коли потяг зупинявся.
Залишивши позаду Урал, Байкал, Хабаровськ, зупинились на кордоні з Кореєю та Китаєм – у селищі Барабаш. Тут нас помили, постригли, переодягли у військову форму, видали зброю. Тільки після прийняття присяги я дізнався, що служитиму в другому батальйоні 172-го мотострілецького полку, 40-ї дивізії 24 армії під командуванням маршала К.П. Мерецкова.
Обстановка на кордоні з кожним днем ставала все тривожнішою. Повідомлення про початок війни з Японією стали просочуватися в штаб нашої дивізії. Чужі літаки все частіше, начебто помилково, залітали в повітряний простір над нашою територією.
У серпні 1945-го наші війська вступили у війну з Японією і разом з військами Монголії розгромили Японсько-Квантунську армію. Друга світова війна скінчилася.
У 1948-му нашу частину передислокували на станцію Океанська. В армії я прослужив 7 років. У 1950-му демобілізувався.
Мій батько прийшов з війни інвалідом першої групи. Старший брат Іван загинув під Гомелем, молодший Микола став офіцером. Після війни служив у вертольотному загоні в Брандербурзі, нині, на жаль, покійний.
… Говорили ми з Дмитром Степановичем і про найголовніше. Свою долю – Ганну Федосіївну – він зустрів у рідних Тихоновичах. Прожили разом 56 років (у 2011-му чоловік овдовів). Доньки виросли і роз’їхались (Надія живе в Бердянську, Тетяна – в Києві, Наталія – в Славутичі).
- Коли я залишився сам, - продовжує ветеран, - до мене приїхав жити син Микола. Приїжджають і діти, і онуки. Не забувають.
Моє життя склалося так, як складається у кожного, хто навчився переборювати труднощі.
Шкода, дуже швидко пролетіли роки. Їх уже не повернеш.
Єдине, чого хотілося б, зустрітися з бойовими побратимами, з якими воювали в 172 мотострілецькому полку. У нашому 2-му батальйоні усі були з Чернігівщини. З кожним роком вони мені усе рідніші…
Г.ЛЕПНЮК
Ніколи не забуду дня (23 червня 1941 р.), коли мого батька, старшого брата Івана та інших односельців усім селом проводжали на війну. Мене та молодшого брата Миколу не взяли – не підходили за віком.
Моя служба почалася у вересні 1943-го. Відразу ж після визволення в Тихоновичах почала працювати сільрада. Одночасно йшов призов в армію. Пам’ятаю материні сльози, обійми, коротке прощання – і я в колоні призовників. Спочатку ми прийшли на призовний пункт у Корюківку, але вона була спалена, і нас повели в Олександрівку. Тут нас погодували, розподілили по ротах, взводах, а вранці повели в Мену.
До місця призначення (ніхто з нас не знав, куди їдемо) діставались у товарних вагонах. Тільки проїхавши Москву, зрозуміли, що наш шлях – на схід.
… У кожному вагоні з нарами з дощок – по 40 людей і своє життя. Солдатська кухня – попереду ешелону. Годували двічі на добу. Їжу розносили в термосах, «зручності» були під вагонами, коли потяг зупинявся.
Залишивши позаду Урал, Байкал, Хабаровськ, зупинились на кордоні з Кореєю та Китаєм – у селищі Барабаш. Тут нас помили, постригли, переодягли у військову форму, видали зброю. Тільки після прийняття присяги я дізнався, що служитиму в другому батальйоні 172-го мотострілецького полку, 40-ї дивізії 24 армії під командуванням маршала К.П. Мерецкова.
Обстановка на кордоні з кожним днем ставала все тривожнішою. Повідомлення про початок війни з Японією стали просочуватися в штаб нашої дивізії. Чужі літаки все частіше, начебто помилково, залітали в повітряний простір над нашою територією.
У серпні 1945-го наші війська вступили у війну з Японією і разом з військами Монголії розгромили Японсько-Квантунську армію. Друга світова війна скінчилася.
У 1948-му нашу частину передислокували на станцію Океанська. В армії я прослужив 7 років. У 1950-му демобілізувався.
Мій батько прийшов з війни інвалідом першої групи. Старший брат Іван загинув під Гомелем, молодший Микола став офіцером. Після війни служив у вертольотному загоні в Брандербурзі, нині, на жаль, покійний.
… Говорили ми з Дмитром Степановичем і про найголовніше. Свою долю – Ганну Федосіївну – він зустрів у рідних Тихоновичах. Прожили разом 56 років (у 2011-му чоловік овдовів). Доньки виросли і роз’їхались (Надія живе в Бердянську, Тетяна – в Києві, Наталія – в Славутичі).
- Коли я залишився сам, - продовжує ветеран, - до мене приїхав жити син Микола. Приїжджають і діти, і онуки. Не забувають.
Моє життя склалося так, як складається у кожного, хто навчився переборювати труднощі.
Шкода, дуже швидко пролетіли роки. Їх уже не повернеш.
Єдине, чого хотілося б, зустрітися з бойовими побратимами, з якими воювали в 172 мотострілецькому полку. У нашому 2-му батальйоні усі були з Чернігівщини. З кожним роком вони мені усе рідніші…
Г.ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий