Слабкодухі чоловіки стараються перекласти на їхні плечі відповідальність, а самовпевнені добиваються від них, передусім, не любові – покірності. А потім, коли мета досягнута, втрачають до підкореної гордячки всякий інтерес.
Майже через усе це довелось пройти Лідії Павленко з Михайлівки.
– Стати сильною мене змусило саме життя, - каже жінка. – Батько – інвалід дитинства. Через хворі ноги його ні в армію не взяли, ні на фронт. А у матері, крім мене, - троє менших. Ще з малих років усюди давала лад. Мені було однаково: іти за матір в колгосп на роботу чи замість батька – рубати лозу в леваді.
Нічого не боялась і за словом у кишеню не лізла. Добре вчилася. Хотіла стати агрономом. Через це після десяти класів, щоб заробити стаж, пішла у городню ланку. Була ще одна причина залишитися дома – хлопець, з яким у нас була любов. Він був не з нашого села. Нікого, крім нього, для мене не існувало. Тому місцеві залицяльники отримували відкоша. Деякі злились і пліткували. Думаю, саме вони сказали моєму сусіду Станіславу, коли він приїхав додому у відпустку: «Є тут у нас одна недоторка».
Станіслава я майже не знала: він був старший на сім років, і коли я ще бігала навпрошки через калинник у школу в сусідню Бреч (у нашому селі була тільки початкова), він уже ловив рибу на Далекому Сході.
Він почав виявляти до мене інтерес скоріш за все, щоб довести хлопцям: перед ним ніхто не встоїть. Я б встояла. Якби батько так сильно не наполягав.
Звісно, він хотів, як краще. Станіслав був завидний жених: самодостатній, дорослий. Умів заробляти гроші.
Тільки не любив мене. І я його не любила. Прийшли від нього старости, а мені байдуже. Наче це відбувається з кимось іншим, а я тільки з боку спостерігаю.
Тепер я б нізащо не погодилась на шлюб. Тепер молодь уміє відстоювати свою любов. А тоді був 1961-й рік. Мені виповнилося всього 18. Ніде не була, життя не знала. Батько сказав, значить, так треба.
Весілля у нас не було. А невдовзі після того, як розписалися, Станіслав поїхав на свою роботу на Далекий Схід. Я залишилась, як у нас кажуть, і вдома, і замужем.
Чоловік писав рідко. В основному про роботу. І грошима не балував. Тільки один раз прислав 180 карбоваців – коли я вступила до Прилуцького педучилища.
Ми так і не стали з ним близькими людьми. Нас не тягло одне до одного. Навіть звикнути (недарма говорять: стерпиться-злюбиться) у нас не було можливості. Я підрахувала: за чотири роки нашого (на папері) подружнього життя ми були разом всього 38 днів.
Не знаю, як би усе склалося, якби я вийшла за свого коханого хлопця, але в глибині душі завжди була переконана: з ним я була б набагато щасливіша.
А так і у нього зламалася доля. Одружився, розлучився. Пішов до іншої. Тепер його вже давно нема на світі. Чула, що вбили сини тієї жінки, з якою жив.
Навіть сердитись за те, що все так вийшло, не було на кого: батько помер у 1963-му, на другому році мого заміжжя.
У 1964-му я закінчила училище і вступила на заочне відділення Чернігівського педінституту. Працювала у своїй Михайлівці директором початкової школи, яку сама колись закінчила.
Жила вдома: молодші брати були ще неповнолітні, а мама після операції ледве ходила. Обставини знову вимагали бути сильною.
Ходила допомагати і до свекрів. Вони – прості трудящі люди. У тому, що у нас зі Станіславом не склалося, жодної їхньої провини нема.
А скластися не могло ніяк, бо виявилось, що на Далекому Сході він завів коханку, на десять років старшу від себе.
Вона сама мені про це написала: «Стасик – мій останній шанс бути щасливою. А ти – ще молода, знайдеш собі пару». У якості компенсації пропонувала одружитись з її сином.
Подаючи на розлучення, я полегшено зітхнула: добре, що у нас немає дітей.
А невдовзі вийшла заміж. За чоловіка, якого вибрала сама – цілинника Олександра Павленка. Він знав, почім фунт лиха. Не кидав слів на вітер. Був справжнім мужчиною. Надійним. Не принижував моїх достоїнств і не хизувався своїми. Ми з ним були на рівних.
Але доля не дала мені пожити за ним, як за кам’яною стіною. Наш первісток помер від грипу у п’ять з половиною місяців. Як від цього сховаєшся за чиєюсь, хоч і рідною, спиною?
Та й були ми разом всього 19 років. Це була моя найкраща пора. І на роботі все до ладу (я – в школі, Олександр – тракторист у колгоспі, між іншим, орденоносець), і вдома. З ним я все встигала – залишався час і на репетиції та концерти. Досі зберігаю 6 зошитів з піснями, з якими наша агітбригада виступала в своєму клубі, їздила в сусідні села. Це при тому, що у нас з чоловіком тоді вже було троє дітей.
Знаєте, сильна жінка, якщо щаслива, гори може звернути. Коли закрили нашу школу, перейшла працювати в сусіднє Сновське. Бувало, замете по самі дахи, дістатися нічим – стаю на лижі і вперед.
Новий будинок почали зводити…
І раптом – в один момент - усе обірвалося. У 1984-му мого Олександра Трохимовича не стало.
Прийшов після роботи – хитається. Каже: цілий день протруював поля. Надихався, аж у нирках стукає. Його відразу ж відправили у відпустку. А через півмісяця він помер у лікарні. У 43 роки.
Мені - 41. Старшому сину – 17, не сьогодні - завтра в армію, молодшому – 9, доньці – 13. У новій хаті – тільки печі і дах. Допомогли і в колгоспі, і чоловікові друзі не залишили в біді. Ми з дітьми, щоб вижити і добудуватися, працювали, як прокляті. Тримали двох корів, трьох свиноматок, кнура.
Тепер я часто думаю: якби звикла жити на всьому готовому, нізащо не витримала б такого навантаження. Опустила б руки або зійшлася б з першим-ліпшим, аби мати хоч якусь поміч. Охочі були. Та ніхто з них не зміг би замінити моїм дітям батька. Тому уже 28 років сама.
… Живе Лідія Олександрівна майже на самому краю Михайлівки. Старший Ігор та дочка Наталя – в Сновському. Молодший Микола – в Чорнобилі. В усіх – свої сім’ї і діти (у бабусі Ліди – п’ятеро онуків).
По сусідству з її будинком, як і по всьому селу, де лише сотня людей, повно порожніх хат. У сутінках вони – без світла всередині і диму над дахами – схожі на примари.
– Не вигадуйте, - сміється жінка. – Хати – як хати. А від лихих людей у мене два сторожі (собаки). Чужого у двір не пустять. Щоб не нудитися від безділля, тримаю корову і двох свиней. Справляюся. Я ж - сильна жінка.
– З тих, котрих не щадить доля і не люблять чоловіки…
– Доля дійсно не поблажлива. А чоловіки все-таки люблять. Тільки бояться.
Марія Ісаченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий