Але державна політика в цьому питанні вже зазнала змін. На законодавчому рівні сільгоспвиробників зобов’язано дотримуватися сівозмін, все більше наголошується на необхідності використовувати технологію сидерації та новітні засоби підвищення продуктивності рослин. Серед іншого результатом дотримання такого напрямку руху має стати зменшення норми внесення мінеральних добрив мінімум на 50%. А це означає: до підземних вод потраплятиме менше хімії, тож ризик завдання шкоди здоров’ю людей зменшиться.
Якщо згадати 2012 рік, то у Щорському районі під урожай було внесено мінеральних добрив у середньому по 53 кг на гектар – у діючій речовині. (2011 року такий показник складав 26 кг/га). З 16 сільгосппідприємств Щорсівщини «хімію» використовували 12. На 67% посівної площі «лягло» 776 тонн тієї таки «діючої речовини». Застосовувалися вапняково-аміачна селітра, аміачна селітра, карбомід, а під кукурудзу на 1200 га «пішов» безводний аміак. Коли згадати про органіку, то торік такого добрива вивезли на поля 8820 т, тобто в середньому 600 кг на гектар. (Хоча колись вносили понад 12 тонн (!) на гектар).
Прихильники застосування азотних добрив зазвичай посилаються на висновки фахівців, згідно з якими ранньовесняне підживлення озимої пшениці сприяє підвищенню якості зерна, збільшенню вмісту в ньому білку та клейковини. А рентабельність від такого кроку коливається в межах 111-130%. Але є в цього процесу й інший бік – азотні сполуки – ті ж таки нітрати – не лише потрапляють до підземних вод, а й підкислюють грунт. (До речі, в Щорському районі 83% земель мають підвищену кислотність. А враховуючи, що вже понад двадцять років фактично не проводилися в належному обсязі роботи з вапнування, ця проблема набуває все більшої гостроти. Кислі грунти передовсім «б’ють» по врожайності капусти та буряка, ще – ячменю, пшениці, кукурудзи). З кожним роком стає зрозумілим, що потрібно братися за пошук виходу з цієї ситуації.
За таких умов державні органи та науково-дослідні установи надають рекомендації сільгоспвиробникам стосовно раціональних методів господарювання. Яким чином можна знайти певну альтернативу «хімізації» в рільництві, «Промінь» поцікавився у начальника відділу організації виробництва, переробки та маркетингу сільгосппродукції управління агропромрозвитку райдержадміністрації Н.О. Дятел.
За її словами, сучасний стан вирощування продукції рослинництва потребує більш виваженого підходу в питаннях удобрення та сівозміни. Звісна річ, можна вести мову і про використання сучасного високопродуктивного насіннєвого матеріалу, але це – окрема тема. Так само, як і застосування перед посівом мікробних препаратів (вони сприяють збільшенню врожайності до 15%).
Отже, цьогоріч місцеві сільгосппідприємства постали перед необхідністю замовити складання проектів сівозміни, тобто створення документально підтвердженої спеціалістами системи господарювання на землі. Серед іншого вони мають у рамках еколого-агрохімічного обгрунтування дотримуватися рекомендацій з внесення хімічних добрив.
Тобто держава планує припинити вже подекуди устійнену практику вирощування з року в рік на одних і тих же площах однакових культур, а разом з тим – сприяти збереженню родючості грунтів та запобігати інколи дійсно бездумній «хімізації».
Науково обґрунтоване чергування культур є найважливішим і, водночас, найдешевшим підходом з числа тих, які формують рівень виробництва продукції рослинництва. Сівозміна позбавляє посіви сільгоспкультур від зайвого застосування хімічних засобів захисту врожаю (ураженість рослин хворобами та шкідниками зменшується у 2-4 рази), дозволяє заощаджувати ресурси, поліпшує структуру грунту тощо. Оптимальною тривалістю ротації сівозмін вважається 4-пільна, період повернення культур на попереднє місце вирощування складає 3-4 роки. А соняшник – не раніше за 5-8 років. Короткоротаційна сівозміна за своєю агротехнічною ефективністю не поступається, а за економічною – навіть перевищує такі заходи, як оновлення сортів та зміна технології обробітку грунту. За умови засіву першого поля зернобобовими в грунті накопичується азот, його структура стає кращою. На другому полі найліпше росте озима пшениця. Її солома продисковується в полях, на сидерат вирощують гірчицю. Таким чином у землю повертається органіка. Третє поле відходить під картоплю чи кукурудзу, стебла яких повертаються в грунт і допомагають вирішити питання бездефіцитного балансу гумусу. І четверте поле можна використати для вирощування ярих ячменю чи пшениці або однорічних трав. Подібна універсальна динамічна сівозміна має чимало переваг: навіть без внесення гною підтримується баланс гумусу, протидія шкідникам ведеться без пестицидів і приблизно удвічі зменшується норма внесення мінеральних добив.
Потужним фактором у розвитку рослинництва, зокрема, у відродженні грунтів, є сидерація. На жаль, сільгоспвиробники користуються цією технологією явно недостатньо. Хоча її переваги очевидні. Але для початку варто навести деякі статистичні дані. Результати досліджень центру «Облдержродючість» свідчать, що лише 9% орних земель Чернігівщини високої якості, 54% - середньої, а 37% - малопродуктивні. Причому на півночі області, де розташований і Щорський район, площа малородючої ріллі сягає 75%. Для того, щоб досягнути бездефіцитного балансу гумусу, доза внесення органічних добрив має бути не менше 15 тонн на гектар протягом року. (Актуальність поновлення кількості органіки у верхньому шарі грунту постійно зростає – внаслідок застосування необгрунтованих з наукової та природоохоронної точок зору доз хімічних добрив). Усі розуміють, що при наявному поголів’ї худоби в сільгосппідприємствах вгноїти землю належним чином – просто нереально. Однак доволі ефективним замінником можуть стати сидеральні культури.
Відомо, що провідний фактор родючості грунту – наявність гумусу. Щоб надбати 1% цієї речовини, потрібно не менше 100 років. А втрата лише 0,1% знижує врожайність зернових до 1 центнера на гектар. Саме тому такого великого значення набуває прийом сидерації, тобто застосування зеленого добрива. Переваги такого методу вже давно відомі. Висіяні сидератні культури (люпин вузьколистий і багаторічний, буркун, жито, гірчиця) згодом у вигляді зеленої маси потрапляють у грунт (через заорювання або придисковування). Там вони стають джерелом енергії та вуглецю. За ступенем впливу на врожайність сидерати наближаються до підстилкового гною, з кожної тонни зеленої маси утворюється 30 кілограмів гумусу. З огляду на технологію застосування сидератів їх треба розглядати як важливу ланку енерго- та ресурсозберігаючих технологій у сільському господарстві. А також – як елемент альтернативної практики удобрення посівів зернових культур. Це, в свою чергу, дозволить зменшити той негативний вплив на довкілля (на ті ж таки підземні води) з боку продукції неорганічної хімії.
Олег
МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий