Яблука з маминого саду

Баба Маруся чекала гостей. Цілісінький місяць за домашніми клопотами світу білого не помічала. Зате все встигла переставити, перемити. Меншу кімнату, яка спорожніла після смерті чоловіка, відвела Юрку і невістці Аллі, найбільшу – з трьома вікнами – любимим онукам Вадику й Русланчику.


До блиску натерла усі меблі, вбрала подумки у вишиті хрестиком наволочки. На вікна не пожаліла нових штор, помережених золотистими нитками. Купила ці штори на свято та й сховала у шафу. Але хіба ж є щось більше за те свято, яке ось-ось прийде в її хату? Це ж вперше від дня одруження Юрко буде гостювати у матері не день, не два, як раніше, - кілька тижнів! Та ще й з усім сімейством, з онуками!
Відпочинуть, наговоряться досхочу з нею і яблука допоможуть на зиму зірвати. Як-не-як, а зібрати урожай із семи яблунь (дерева садив покійний батько) сімдесятирічній жінці самотужки складно.
Продавати яблука баба Маруся не звикла. У хліві рохкає кабанчик, корова і коза полюбляють ними ласувати. Будуть гостинці для її городян. Кілька мішків яблук їм не завадять – з домашнього саду менш заправлені нітратами, ніякою «хімією» не оброблені.
Словом, коли колеса легковика під’їхали до подвір’я баби Марусі, там стояли такі пахощі, що навіть рудий пес Тузік через них скавчати перестав. Облизував морду довгим рожевим язиком, ніби бачив у печі засмажені курочку і голубці, накриту рушником миску з маковими варениками, коропа у сметані, налисники з сиром.
– Рідненькі мої! – обціловувала кожного з гостей бабця Маруся. – А хлоп’ята ж – справжні солдати! – не могла не щебетати з онуками-школяриками.
Першого дня гості відпочивали – присіли до столу, заставленого наїдками перед обідом. Другого дня син з невісткою рибалили на зарослому березі невеличкої річечки. Вадик з Русланчиком обзавелися новими знайомими, слухали музику в садку. Аж не вірилося, що це в неї, Марії Пилипенко, такі дорослі онуки!
Третього дня усім сімейством, крім самої баби Марусі (хто ж буде поратися в хлівчику, їсти варити?), подалися до лісу за грибами, четвертого – лікарські трави збирали…
Тиждень пролетів шалено швидко. «З понеділка почнемо яблука готувати», - вирішила подумки баба Маруся. А сама, поки гості відпочивали у лісі та на річці, назбирала для проби два мішки антонівки.
– Заздрю я тобі, Марусю, - сказала сусідка, теж сама у хаті. – Діти з внуками допоможуть яблук наготувати, мо’ й картоплю викопати. За кілька днів впораєтеся. А мені одній потіти у городі до білих мух. Ні рук додаткових, ні поради… - витерла хусткою очі.
Маруся усміхнулася, тільки й сказала: «Обов’язково допоможуть. Чого й приїхали з Харкова».
У понеділок, відразу як сонце зійшло, розбудив бабу Марусю стук вхідних дверей. Виглянула у вікно. Біля автівки порався Юрко. «Ніби в дорогу збирається?» - здивувалася. Швидко вдягнувшись, вона вибігла до сина.
- Кудись їдеш? – спитала.
- Ага. Аллин брат запросив на риболовлю і гриби під Чернігів. Там білі й маслюки мішками возять. Як тільки хлопці прокинуться, відразу й вирушимо.
- Й надовго?
- До кінця відпустки. Поки Вадик і Руслан не підуть до школи.
- А яблука? – хотілося крикнути. – Хто ж допоможе їх наготувати? Проте, від несподіванки, жалю до самої себе мовчки дивилася на сина.
- Мамо, заберу я оті два мішечки з антонівкою, що стоять у погребі, - обняв Марусю Юрко.
Вона низенько опустила голову, щоб не побачив граду сліз, ствердно закивала.
… Коли машина зникла за перехрестям, бабця Маруся відірвалася від хвіртки, на якій майже висіла, судомно проковтнула клубок у горлі, що заважав дихати.
Важко ступаючи, пішла збирати яблука. Для своїх городян…