Продовжуючи обговорення такої проблеми як наявність нітратів у питній воді, не можна обминути тему причин, що потягли за собою виникнення цього лиха. Бо, дійсно, не могла ж ота хімія взятися нізвідки? Співставляючи деякі статистичні дані та висновки фахівців, можна дійти висновку: одним з основних факторів забруднення верхнього водоносного горизонту стало масове застосування у сільському господарстві протягом кількох десятиріч хімічних добрив.
Для початку варто згадати трохи історії. Ще років п’ятдесят тому місцева сільгоспгалузь працювала за старими традиціями, тобто використовувала в якості добрив переважно органіку. (Благо, поголів’я великої рогатої худоби тоді в районі сягало майже 25 тисяч). Але грунти у нас, що не кажіть, біднуваті, тож і врожайність озимої пшениці не перевищувала 17 центнерів з гектара, а озимого жита – 12. Станом на 1965 рік кукурудзу в Щорському районі взагалі не висівали (до речі, як і в Ріпкинському, Семенівському, Корюківському, Городнянському і навіть Менському). Причина дуже проста: ця зернова культура потужно висмоктує із землі все корисне, передовсім, азот, тож на нашій місцевості її вирощування вважалося нераціональним. Але прогрес і наука згодом зробили своєрідний прорив: винайдені мінеральні добрива дозволили відчутно збільшити врожайність. І – почалося. В сільгосп-угіддях «вбухували» просто таки неймовірні обсяги усілякої «хімії», аргументуючи все необхідністю підтримувати необхідний баланс «азоту, фосфору та калію». Ось лише про наслідки такої практики «нагорі» чомусь мало хто думав. Навіть тоді, коли застосування звичайної аміачної селітри вже не вдовольняло потреб «поточного моменту» і колгоспи почали переходити на використання безводного аміаку та аміачної води. (Це взагалі, кажучи сучасною мовою – «бомба»). Для відома: безводний аміак (NH3) – газ із задушливим запахом під тиском скраплюється в рідину з вмістом азоту 82,2%. Фактично це концентроване азотне добриво. Внесений при низьких температурах добре поглинається землею, а навесні окислюється до нітратів. Потім підкислює грунт. У свою чергу аміачна вода (NH4OH) – це рідина із різким запахом нашатирного спирту, належить до потенційно кислих добрив. Позитивом від внесення вищезгаданої «хімії» є збільшення врожайності, зокрема – зернових (тієї ж таки кукурудзи), але при цьому є і негатив – підвищується кислотність грунтів. А такого роду проблема для місцевої агропромислової галузі є дуже актуальною, бо спричиняє зворотній ефект – певне падіння врожайності. (Скажімо, за даними Чернігівського центру «Облдержродючість», під Кучинівкою 91% окремих ділянок мають кислотність понад норму, під Рогізками – 82%, під Петрівкою – 95%, під Жовіддю – 90%. Порівняно нормальна ситуація під Сновським – «лише» 54%). Щоб наочно продемонструвати обсяг застосування мінеральних добрив у радянський період, достатньо навести дані за 1987 рік. Тоді сільгосппідприємства Щорсівщини внесли 7 тисяч 627 тонн такого «добра» - в середньому по 104 кг на гектар сільгоспугідь. Лідерами в цьому процесі були Тур’я, Кучинівка, Гірськ та Рогізки. А стосовно безводного аміаку чи аміачної води, то чимало хто по селах пам’ятає, скільки було в колгоспах металевих цистерн для їхнього зберігання.
Проте головне – нітрати частково потрапляють до грунтових вод і фактично їх отруюють, причому з плином часу вони майже не зникають. (Про шкоду від цього для здоров’я мешканців сільської місцевості «Промінь» вже писав у попередньому номері). І як тепер вийти з ситуації? Таким чином ми маємо конкретний приклад того, як тривале і бездумне використання хімічних добрив призвело до серйозних і довгострокових негативних наслідків.
Чверть століття наші поля засівалися не лише зерном, а й аміачною селітрою, обприскувалися аміаком. На догоду «показникам врожайності» завдано відчутної шкоди місцевій екосистемі. Вода вже не та, що була раніше. Чи не занадто дорога ціна за «агропромислові досягнення»?
Олег МІРОШНИЧЕНКО
(Продовження теми - у наступному номері «Променя»).
Для початку варто згадати трохи історії. Ще років п’ятдесят тому місцева сільгоспгалузь працювала за старими традиціями, тобто використовувала в якості добрив переважно органіку. (Благо, поголів’я великої рогатої худоби тоді в районі сягало майже 25 тисяч). Але грунти у нас, що не кажіть, біднуваті, тож і врожайність озимої пшениці не перевищувала 17 центнерів з гектара, а озимого жита – 12. Станом на 1965 рік кукурудзу в Щорському районі взагалі не висівали (до речі, як і в Ріпкинському, Семенівському, Корюківському, Городнянському і навіть Менському). Причина дуже проста: ця зернова культура потужно висмоктує із землі все корисне, передовсім, азот, тож на нашій місцевості її вирощування вважалося нераціональним. Але прогрес і наука згодом зробили своєрідний прорив: винайдені мінеральні добрива дозволили відчутно збільшити врожайність. І – почалося. В сільгосп-угіддях «вбухували» просто таки неймовірні обсяги усілякої «хімії», аргументуючи все необхідністю підтримувати необхідний баланс «азоту, фосфору та калію». Ось лише про наслідки такої практики «нагорі» чомусь мало хто думав. Навіть тоді, коли застосування звичайної аміачної селітри вже не вдовольняло потреб «поточного моменту» і колгоспи почали переходити на використання безводного аміаку та аміачної води. (Це взагалі, кажучи сучасною мовою – «бомба»). Для відома: безводний аміак (NH3) – газ із задушливим запахом під тиском скраплюється в рідину з вмістом азоту 82,2%. Фактично це концентроване азотне добриво. Внесений при низьких температурах добре поглинається землею, а навесні окислюється до нітратів. Потім підкислює грунт. У свою чергу аміачна вода (NH4OH) – це рідина із різким запахом нашатирного спирту, належить до потенційно кислих добрив. Позитивом від внесення вищезгаданої «хімії» є збільшення врожайності, зокрема – зернових (тієї ж таки кукурудзи), але при цьому є і негатив – підвищується кислотність грунтів. А такого роду проблема для місцевої агропромислової галузі є дуже актуальною, бо спричиняє зворотній ефект – певне падіння врожайності. (Скажімо, за даними Чернігівського центру «Облдержродючість», під Кучинівкою 91% окремих ділянок мають кислотність понад норму, під Рогізками – 82%, під Петрівкою – 95%, під Жовіддю – 90%. Порівняно нормальна ситуація під Сновським – «лише» 54%). Щоб наочно продемонструвати обсяг застосування мінеральних добрив у радянський період, достатньо навести дані за 1987 рік. Тоді сільгосппідприємства Щорсівщини внесли 7 тисяч 627 тонн такого «добра» - в середньому по 104 кг на гектар сільгоспугідь. Лідерами в цьому процесі були Тур’я, Кучинівка, Гірськ та Рогізки. А стосовно безводного аміаку чи аміачної води, то чимало хто по селах пам’ятає, скільки було в колгоспах металевих цистерн для їхнього зберігання.
Проте головне – нітрати частково потрапляють до грунтових вод і фактично їх отруюють, причому з плином часу вони майже не зникають. (Про шкоду від цього для здоров’я мешканців сільської місцевості «Промінь» вже писав у попередньому номері). І як тепер вийти з ситуації? Таким чином ми маємо конкретний приклад того, як тривале і бездумне використання хімічних добрив призвело до серйозних і довгострокових негативних наслідків.
Чверть століття наші поля засівалися не лише зерном, а й аміачною селітрою, обприскувалися аміаком. На догоду «показникам врожайності» завдано відчутної шкоди місцевій екосистемі. Вода вже не та, що була раніше. Чи не занадто дорога ціна за «агропромислові досягнення»?
Олег МІРОШНИЧЕНКО
(Продовження теми - у наступному номері «Променя»).
Комментариев нет:
Отправить комментарий