Не ховалися за спинами товаришів

Був спекотний день, разом із друзями вони якраз ловили рибу. Тим часом Володю Лащенка розшукувала сестра: із військкомату повідомили про терміновий виклик. Стояв серпень 1986-го. На подвір’ї військового комісаріату вишикували таких же як і він здебільшого молодих воїнів запасу, не пояснили, куди їх пошлють.
Усе зрозуміли, коли в Білій Церкві переодяглися і пройшли комісію. Здоровими визнали всіх. Втім, були й хитруни, які, збагнувши перспективи, тікали додому. Щоправда, серед вихідців із Щорського району таких не було.
Служба в армії у Володимира була цікава: у складі обмеженого контингенту в Німецькій Демократичній Республіці. І мирна праця була пов’язана із технікою – возив голову колгоспу в Іванівці. Тож у Чорнобилі звично сів за кермо КамАЗу. Возили із залізничної станції Вільча до ЧАЕС бетон. Маршрут був прокладений в об’їзд так званого «жовтого» лісу, ураженого радіацією. Одначе, скорочуючи шлях до реактора, прямували навпростець попри те, що знали про загрозу забрудненого місця. За день виконували по дві ходки, часом простоюючи під розвантаженням по 3-4 години.
Чорнобиль запам’ятався тим, що Володю постійно переслідували головні болі. Респіратори майже не застосовували. Та й толку від них, якщо видавали один на тиждень. Одяг також не міняли, щоправда, періодично влаштовували банні дні (але не щодня, як належало). Вода була настільки хлорована, що неможливо було пити, а спрага дошкуляла постійно. Тож купували мінералку ящиками, бо горло, за рекомендаціями медиків, потрібно було постійно змочувати.
Часто виникала необхідність ремонтувати автомобілі, при чому в найнесподіваніших місцях - де сталася поломка. І знову головний біль був каталізатором рівня радіації. Щодня доводилося бортувати колеса: то цвяха «впіймав», то гума лопнула… У такому разі водій опинявся просто неба під пекучим сонцем наодинці з невидимою загрозою. Бо ніхто не міг сказати, де більший рівень радіації, а де менший. Але всі ліквідатори дружно працювали, долаючи страх перед атомом і невідомими наслідками.
- Разом зі мною, в один час ліквідували наслідки техногенної катастрофи мої земляки зі Щорсівщини Володимир Желєзняк, Юрій Середа, нині вже покійні Володимир Єрмак, Геннадій Шокало, мій однокласник Анатолій Федоренко,- згадує Володимир Григорович.- Не пригадую, щоб хтось ховався за спини товаришів, уникав якоїсь роботи. До речі, ще під час служби в армії я стриг товаришів. Радий був запропонувати свої послуги й ліквідаторам.
Три місяці промайнули, й В.Г. Лащенко, повернувшись із Чорнобиля, продовжив мирну працю. Під час чергової поїздки в гості до сестри в Чепелів познайомився з меткою симпатичною дівчиною Валею, яка тоді працювала у місцевому магазині. З тих пір вони вже відсвяткували й срібне весілля, виростили чудових синів. Сергій у Чернігові працює помічником машиніста, заочно навчається на останньому курсі Харківської залізничної академії. Віталій пішов батьковою стежкою – нині трудиться водієм у Києві.
Сам же Володимир Григорович – ліквідатор першої категорії, інвалід – нині мужньо бореться із численними хворобами. Втім, разом із Валентиною Володимирівною, як і більшість сільських жителів, ведуть велике господарство, мають багато друзів. Він – серед активістів районної організації Українського фонду допомоги інвалідам Чорнобиля. Їх згуртувало спільне минуле і спільні проблеми сьогодні. І головне, що всі вони – люди з активною громадянською позицією. Бо тим, хто відстояв Вітчизну 27 років тому, небайдуже і її сьогодення.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора