Багато хто не вірить, що понеділок –невезучий день. А 63-річний мешканець Рогізок Андрій Іллєнко каже: так і є. Переконався на власному досвіді. Причому двічі. І обидва рази, - стверджує, - « по-крупному»: ламав ноги.
Спочатку ліву . Йому тоді було тільки 30. Працював механізатором у колгоспі. Все сталося за лічені хвилини, коли скиртував солому. Коли трактор почав перевертатися, чоловік зумів вистрибнути з кабіни. А встати самостійно уже не зміг. Ногу розтрощило в кількох місцях.
- Лікувався вісім місяців, і все без толку, - сердиться. – Бо Нашиба (колишній хірург Щорської райлікарні –авт.) неправильно зібрав уламки кісток. Так я - молодий і нежонатий - став інвалідом.
Жив тоді з батьками. З кожним роком вони все більше потребували допомоги. А я – каліка. Що міг вдіяти? Злився на себе - та й годі.
Може, з часом перестав би звертати на це увагу (живуть же інші - з набагато більшими вадами), якби не довелось судитися з колгоспом. За зароблену картоплю. Спочатку хотів розібратись тихо-мирно. Не вийшло. Тоді я пішов на принцип і подав заяву в суд. Було кілька засідань у районі, потім дійшло й до області.
І ось уявіть собі таку картину: закульгую я в зал, де має слухатися справа, а вслід за мною заходять суддя із засідателем. Перший при ходьбі ногу вбік викидає, друга – без руки. Наче спеціально підібрали повний комплект калік. Cміхота!
Але, як кажуть, і зі сміху люди бувають. Дивлюсь я на них і думаю: інваліди, а не здаються. Працюють. Захотілося і собі позмагатися з неміччю. Бо якби було два життя, одне можна було б і з ціпком проходити, аби в другому бігати, як кінь. Та воно тільки одне: що встигнеш зробити, те й твоє.
Пішов я знову до лікарів. У районних, обласних на прийомі не раз побував. Їздив і в Київ. У Запоріжжі достукався до учня самого Єлізарова. (Російський доктор медичних наук, професор Гаврило Єлізаров – автор пристрою для зміни частин тіла методом розтягування або стискання. Дякуючи створеному ним апарату добре зростаються кісткові уламки – авт.).
Він єдиний (усі інші призначали якесь лікування – хтось медикаменти, хтось – прикладати до ноги пшеничні висівки) сказав важку для мене правду: уже все зрослося, робити повторну операцію пізно. А, може, просто не захотів морочитись…
Я зрозумів, що тепер усе залежить тільки від мене. Тому не давав собі розслаблятись. Не розлежувався. Тренував ногу. І через пару років знову вийшов на роботу в колгосп. Спочатку завгоспом. Потім водієм на молоковоз.
- З покаліченою ногою?
- Так з лівою ж. На ній була тільки муфта зчеплення. Газ і гальмо – на правій. Тоді вона ще була здорова.
Ходити було важко - призвичаївся їздити на велосипеді. Завжди щось можна вигадати, якщо не опускати руки. Одне не підійшло, шукай інше. Тільки не скавчи, що тобі важко, і не жалій сам себе. Бо це – хана.
Про своє друге каліцтво (взимку 2003-го) чоловік каже коротко: сам винен. Дорога була, як дзеркало. Кроку не ступиш, щоб не підковзнутися.
- А я ж не пішки - велосипедом. І головне – їду. Не падаю. Зустрічаю одного сусіда, другого. Обидва кричать: «Ти що, здурів? Мало тобі ноги? Хочеш ляпнутись та ще й голову розбити?». Не слухаю – їду. Коли ще один назустріч: «Куди тебе несе, наче на погибель?». Я на нього - матом, щоб не каркав. І в цей момент - брязь на лід. Упав на праву ногу. Знову невдало.
І знову - операція, остогидле лікарняне ліжко. Лаю себе. Бо хоч і по роботі їхав, та хіба вона не могла зачекати? А тепер застряг у лікарні – і робота не на умі.
Страшенно боявся, щоб не вийшло, як з лівою ногою. Так лікарям відразу і заявив: батьки померли, дітей нема, годувати нікому, робіть, як треба. Робили , перероблювали, та, слава Богу, ходжу. Хоч і з двома ціпками.
- Дітей нема, а дружина є?
- Ні дружини, ні телевізора. Тільки радіо, - сміється. - Та й те нема коли слухати.
- Васильович зранку до вечора - в роботі, - розповідає сільський голова Андрій Шестак. – Не пиячить. Тримає господарство. Корову сам доїть.
- Корову, мабуть, буду збувати, - говорить чоловік. – Бо, крім неї, є ще й телиця. Багато сіна треба. Сам стільки не накошу. А увесь час когось наймати - накладно. Пенсії –кіт наплакав. Навіть з добавкою, що платять за інвалідність (у нього – третя група). З фонду (відділення виконавчої дирекції фонду соціального страхування від нещасних випадків – авт.).
- А готує, пере хто?
- Супу я й сам наварю, а з жіночою роботою допомагає сестра Катя. Вона на 9 років молодша. Нещодавно овдовіла. Живе в Ленінівці Менського району. Від моєї хати (вона на самому краю Рогізок – авт.) – 4 кілометри.
- Не страшно самому ? А раптом злодії?
- Хіба що лисиця, - сміється . – Трьох курок уже вкрала.
Дрова заготовляє сам. Возить конем. Він у них з сестрою на двох. Накладає потроху, «по кілька палок» - жаліє тварину. І в негоду ніколи не виїжджає. Спеціально для коня кожного року сіє по десять соток буряків. Сам виполює,сапає.
- Нароблюсь, а потім заснути не можу. Ноги болять, пухнуть.
- Якби не було тих двох нещасливих понеділків, життя могло скластися зовсім інакше, - виривається в мене. За хвилину я вже шкодую про ці слова. Бо чоловік раптово обриває розмову:
- Мені ніколи про це думати.
І починає готувати мішки. Під кукурудзу. Збирається по неї в Ленінівку. Там вона по гривні десять. Майже на 60 копійок дешевша, ніж у Рогізках.
Марія Ісаченко
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий