Не всі вірять, що при хрещенні Бог приставляє до кожної людини янгола, який протягом усього життя знаходиться у неї за правим плечем, допомагає у добрих справах і береже від нещасть, а після смерті несе її душу до Бога. Але в житті кожного бодай один раз траплялося, що якраз у той момент, коли все здавалося безнадійним і опустилися руки, бо не було жодної можливості щось змінити, несподівано приходило рішення або всупереч логіці змінювались обставини. І все закінчувалося щасливо.
Саме янголу-охоронцю завдячує 50-річна жителька Тихонович Віра М’яка в тому, що позбавилась від недуги, яка мучила її роками.
- Виходить, права була мама: вони справді допомагають. З дитинства вона казала нам з сестрами: ви – єдине ціле: Віра, Надія, Любов, тому ваші янголи найсильніші, - згадує жінка. - Може, так вона хотіла зробити нас сміливішими. Щоб не боялися труднощів. Вони з батьком були простими колгоспниками. Не мали змоги забезпечити наше майбутнє. Мама могла хіба що молитися, щоб наші янголи-охоронці не залишили нас у важкі хвилини. Тепер, коли аналізую пережите, все більше переконуюсь, що її молитви були недаремні.
… Наша старша - Люба (вона з 1956-го) після розлучення залишилася з трьома дітьми. І не просто виростила їх, поставила на ноги, а кожному дала вищу освіту. Сама - без пристойної зарплати (працювала в закладах громадського харчування), без допомоги. Тепер вона – бабуся трьох онуків. Живе в Корюківці. Середульша (на два роки молодша від Люби) Надя розбурхала усю родину своїм раптовим заміжжям. Хлопця, з яким збиралася одружитися, вона знала всього три дні. Він був одним з донбасівців, що приїхали в Тихоновичі заготовляти картоплю. Випрасувала йому сорочку і закохалась. Хто він, з якої сім’ї – ні вона, ні ми не знали. Коли (на четвертий день) прийшли свати, батько в першу чергу затребував у жениха паспорт.
Усі дуже переживали за Надю, бо «віддавали її чужим людям». А вони з Володею прожили дуже щасливо. Чоловік усе життя любив її і жалів. Надя досі за ним, як за кам’яною стіною. Мешкають на Донбасі. У них два сини і двоє онуків.
Віра вийшла заміж за своє шкільне кохання. Михайло був на три роки старший. Перед армією встиг попрацювати в колгоспі водієм. Проводжаючи його на службу, Віра ледве стримувала сльози – попереду було два роки розлуки.
- Я буду слухняним, і мені скоро дадуть відпустку, - втішав Михайло. – А ти дивись, не нахапай двійок у випускному класі.
Віра закінчила школу, рік відучилася в Чернігові на швачку, а відпустки свого солдата так і не дочекалася.
- В листах він і словом не обмовився, що служить в Афганістані, - зітхає. – Розповів тільки, як повернувся – зранений, з перебинтованими ногами.
Вони одружилися в 1981-му. Через рік народився Сергій.
- Досі відчуваю свою провину перед сином, - говорить Віра. – Він був обділений нашою з чоловіком увагою. І матеріально ми його не могли підтримати – щоб після школи поїхав вчитися, здобув хорошу професію. Усе, чого він досяг у житті, це тільки його заслуга.
(Після закінчення школи в Тихоновичах Сергій М’який вчився в Щорському ПТУ на муляра-лицювальника-плиточника. Відразу пішов на свій хліб – почав їздити на заробітки в Росію. Закінчив Харківську академію міського господарства. Наречену знайшов у Тихоновичах. Закохався в 14-літнє дівча і більше трьох років «ростив» його. Потім «учив» разом з її батьками - Аня закінчила ту саму, що й він, академію, тільки економічний (у Сергія – будівельний) факультет. У 2008-му вони одружилися. Живуть у Горлівці. У власному будинку. Машина теж є. Купили самі).
За те, що час, увагу і кошти батьки віддавали його молодшій (на 4 роки) сестрі Яні, Сергій не ображається: дівчинка народилася з вадами серця. Треба було її рятувати. Лікарні, процедури, нескінченні переживання – чи виживе дитина після нападу - розтягнулися на довгих 13 років, поки Янині недуги трохи відступили. Зате відкрилися Вірині. Кровотечі починалися раптово і вкрай виснажували жінку. Вона обійшла не тільки місцевих, обласних лікарів, а й побувала на прийомі у столичних. Нічого не допомагало, - розводить руками. – Так я промучилася майже 10 років. Потім у київському інституті раку виявили пухлину. Сказали: треба видаляти частину шлунка, дванадцятипалої кишки та підшлункової. В 45, коли усі жінки – знову ягідки, мені світила інвалідність.
Ми продали все, що могли, напозичалися, а 17 тисяч на операцію назбирали. Але я увесь час шукала причину, щоб відкласти поїздку в Київ. Це був не страх. І не самообман, що з часом усе минеться. Ніби сила якась не пускала, і все. Так було, поки не знайшовся ще один варіант – інститут імені Шалімова. (Був створений у 1972 році. У 2007-му отримав статус національного. Тут широко практикують впровадження нових технологій при наданні хірургічної допомоги при патології органів травлення, стравоходу, шлунка, кишечника, печінки тощо – авт.). Я вирішила: поїду , хай ще там обстежать. А на операцію встигну. Тепер мене ніби хтось штовхав у спину – швидше! У кінці серпня 2009-го я поїхала в інститут. Навіть картоплі не докопала. Обстеження тривало майже місяць. І знову була призначена операція.
Усю ніч перед нею я не могла заснути. В голову лізли важкі думки. А вранці випадково глянула на календар. І мене осяяло: це ж не просто 30 вересня. Це - день Віри, Надії і Любові! День мого янгола –охоронця! З тієї самої хвилини – аж поки не почав діяти наркоз - я просила його про допомогу. «Тільки щоб не каліка, тільки щоб не каліка», - повторювала, як заклинання.
Коли після операції прийшла до тями і згадала все, сльози самі потекли з очей. А лікар каже: не плакати треба, а радіти - операція пройшла успішно, видалили тільки частину дванадцятипалої кишки. Я не йму віри: «І тільки?». Він посміхається: «І тільки». Як, скажіть, могло таке статися? Роками при кожній новій кровотечі я подумки прощалася з життям. Різні лікарі в різних клініках знаходили в мені хвороби і виписували ліки. Я приносила їх додому їх цілими пакетами. Ще зовсім недавно для порятунку збиратися переполовинити частину моїх внутрішніх органів. І раптом – вкоротили трохи кишку і все гаразд? Можете глузувати , але пояснення цьому в мене тільки одне: мій янгол- охоронець…
Відтоді минуло 4 роки. Віра Іванівна каже, що давно забула про кровотечі. Працює завідуючою сільським клубом. Порається по хазяйству, дає лад на городі.
- Більше ні про що не просили свого янгола?
- Просила. Тільки вже не про себе. Щоб у дітей все було добре і щоб народилися онуки.
- І як?
- Думала, Сергій з Анею першими зроблять нас дідусем та бабусею. А вийшло, що Яна.
Минулої весни М’які відгуляли доньчине весілля. Яна вийшла за колишнього братового однокурсника. Живуть у Харкові ( там в Олександра – власна квартира, зараз будує ще й дачу). Їхній донечці Ангеліні вже другий рік.
Марія Ісаченко
Саме янголу-охоронцю завдячує 50-річна жителька Тихонович Віра М’яка в тому, що позбавилась від недуги, яка мучила її роками.
… Наша старша - Люба (вона з 1956-го) після розлучення залишилася з трьома дітьми. І не просто виростила їх, поставила на ноги, а кожному дала вищу освіту. Сама - без пристойної зарплати (працювала в закладах громадського харчування), без допомоги. Тепер вона – бабуся трьох онуків. Живе в Корюківці. Середульша (на два роки молодша від Люби) Надя розбурхала усю родину своїм раптовим заміжжям. Хлопця, з яким збиралася одружитися, вона знала всього три дні. Він був одним з донбасівців, що приїхали в Тихоновичі заготовляти картоплю. Випрасувала йому сорочку і закохалась. Хто він, з якої сім’ї – ні вона, ні ми не знали. Коли (на четвертий день) прийшли свати, батько в першу чергу затребував у жениха паспорт.
Усі дуже переживали за Надю, бо «віддавали її чужим людям». А вони з Володею прожили дуже щасливо. Чоловік усе життя любив її і жалів. Надя досі за ним, як за кам’яною стіною. Мешкають на Донбасі. У них два сини і двоє онуків.
Віра вийшла заміж за своє шкільне кохання. Михайло був на три роки старший. Перед армією встиг попрацювати в колгоспі водієм. Проводжаючи його на службу, Віра ледве стримувала сльози – попереду було два роки розлуки.
- Я буду слухняним, і мені скоро дадуть відпустку, - втішав Михайло. – А ти дивись, не нахапай двійок у випускному класі.
Віра закінчила школу, рік відучилася в Чернігові на швачку, а відпустки свого солдата так і не дочекалася.
- В листах він і словом не обмовився, що служить в Афганістані, - зітхає. – Розповів тільки, як повернувся – зранений, з перебинтованими ногами.
Вони одружилися в 1981-му. Через рік народився Сергій.
- Досі відчуваю свою провину перед сином, - говорить Віра. – Він був обділений нашою з чоловіком увагою. І матеріально ми його не могли підтримати – щоб після школи поїхав вчитися, здобув хорошу професію. Усе, чого він досяг у житті, це тільки його заслуга.
(Після закінчення школи в Тихоновичах Сергій М’який вчився в Щорському ПТУ на муляра-лицювальника-плиточника. Відразу пішов на свій хліб – почав їздити на заробітки в Росію. Закінчив Харківську академію міського господарства. Наречену знайшов у Тихоновичах. Закохався в 14-літнє дівча і більше трьох років «ростив» його. Потім «учив» разом з її батьками - Аня закінчила ту саму, що й він, академію, тільки економічний (у Сергія – будівельний) факультет. У 2008-му вони одружилися. Живуть у Горлівці. У власному будинку. Машина теж є. Купили самі).
За те, що час, увагу і кошти батьки віддавали його молодшій (на 4 роки) сестрі Яні, Сергій не ображається: дівчинка народилася з вадами серця. Треба було її рятувати. Лікарні, процедури, нескінченні переживання – чи виживе дитина після нападу - розтягнулися на довгих 13 років, поки Янині недуги трохи відступили. Зате відкрилися Вірині. Кровотечі починалися раптово і вкрай виснажували жінку. Вона обійшла не тільки місцевих, обласних лікарів, а й побувала на прийомі у столичних. Нічого не допомагало, - розводить руками. – Так я промучилася майже 10 років. Потім у київському інституті раку виявили пухлину. Сказали: треба видаляти частину шлунка, дванадцятипалої кишки та підшлункової. В 45, коли усі жінки – знову ягідки, мені світила інвалідність.
Ми продали все, що могли, напозичалися, а 17 тисяч на операцію назбирали. Але я увесь час шукала причину, щоб відкласти поїздку в Київ. Це був не страх. І не самообман, що з часом усе минеться. Ніби сила якась не пускала, і все. Так було, поки не знайшовся ще один варіант – інститут імені Шалімова. (Був створений у 1972 році. У 2007-му отримав статус національного. Тут широко практикують впровадження нових технологій при наданні хірургічної допомоги при патології органів травлення, стравоходу, шлунка, кишечника, печінки тощо – авт.). Я вирішила: поїду , хай ще там обстежать. А на операцію встигну. Тепер мене ніби хтось штовхав у спину – швидше! У кінці серпня 2009-го я поїхала в інститут. Навіть картоплі не докопала. Обстеження тривало майже місяць. І знову була призначена операція.
Усю ніч перед нею я не могла заснути. В голову лізли важкі думки. А вранці випадково глянула на календар. І мене осяяло: це ж не просто 30 вересня. Це - день Віри, Надії і Любові! День мого янгола –охоронця! З тієї самої хвилини – аж поки не почав діяти наркоз - я просила його про допомогу. «Тільки щоб не каліка, тільки щоб не каліка», - повторювала, як заклинання.
Коли після операції прийшла до тями і згадала все, сльози самі потекли з очей. А лікар каже: не плакати треба, а радіти - операція пройшла успішно, видалили тільки частину дванадцятипалої кишки. Я не йму віри: «І тільки?». Він посміхається: «І тільки». Як, скажіть, могло таке статися? Роками при кожній новій кровотечі я подумки прощалася з життям. Різні лікарі в різних клініках знаходили в мені хвороби і виписували ліки. Я приносила їх додому їх цілими пакетами. Ще зовсім недавно для порятунку збиратися переполовинити частину моїх внутрішніх органів. І раптом – вкоротили трохи кишку і все гаразд? Можете глузувати , але пояснення цьому в мене тільки одне: мій янгол- охоронець…
Відтоді минуло 4 роки. Віра Іванівна каже, що давно забула про кровотечі. Працює завідуючою сільським клубом. Порається по хазяйству, дає лад на городі.
- Більше ні про що не просили свого янгола?
- Просила. Тільки вже не про себе. Щоб у дітей все було добре і щоб народилися онуки.
- І як?
- Думала, Сергій з Анею першими зроблять нас дідусем та бабусею. А вийшло, що Яна.
Минулої весни М’які відгуляли доньчине весілля. Яна вийшла за колишнього братового однокурсника. Живуть у Харкові ( там в Олександра – власна квартира, зараз будує ще й дачу). Їхній донечці Ангеліні вже другий рік.
Марія Ісаченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий