Тридцятичотирьохрічний тракторист райсільгоспхімії Микола Биховець зиму 1986-87 років провів біля четвертого реактора ЧАЕС. Як хімік, він потрапив до роти спеціальної обробки, а як фахівець, сів за кермо авторозливної станції. Разом із іншими ліквідаторами на будівельному майданчику укриття четвертого енергоблоку змивав радіаційний бруд, працював з відбійним молотком, перемішував бетонний розчин – тобто виконував будь-яку роботу, що на той момент була найнеобхіднішою. Поряд із ним на той час виявився ще один земляк - Микола Куленко.
Вони не знали, наскільки небезпечна їх робота. Звичайно, щось їм розповідали, давали поради як захиститися. Але загроза була невидима, а відтак і не зрозуміла. Микола Васильович збагнув підступність мирного атому, коли просто з будівельного майданчика його відвезли до госпіталю – чи не вперше відчув як гостро може боліти серце. Після відрядження до Чорнобиля знову повернувся до звичної праці в райсільгоспхімії. Втім, те, що раніше давалося легко й надвечір приносило приємну втому, ставало виконувати дедалі важче. Мусив перейти на роботу сторожем, а після 50-річного ювілею піти на пенсію. Здавалося, для мужчини це не вік, але хвороби сипалися одна за одною, долали Миколу Васильовича.
Це страшно, коли людина відчуває бажання, має устремління жити повноцінним життям, а організм здає позиції, підводить у найнесподіваніші моменти Список діагнозів – складних, часом загрозливих – стає все довшим. До ішемії, стенокардії, серцевої недостатності під час чергового обстеження у кардіоцентрі додали ще й перенесений на ногах інфаркт. А життя триває з його радощами й печалями. Людина не може жити ізольовано, переживає за дітей і також нездорову дружину. Втім, саме свою Ганну Іванівну чоловік вважає першою помічницею і рятівницею. Вона й швидку допомогу викличе, й укол зробить чи пігулку подасть. Бо часом кров’яний тиск зашкалює, чи рівень цукру піднімається до загрозливих показників, або болі в суглобах не дають заснути, а то й обмежують у рухах.
Статистика офіційно визнає, що у кожного ліквідатора аварії на ЧАЕС не менше одинадцяти серйозних діагнозів. Ці мужні люди звикли жити, щодня долаючи біль, як колись долали атом, що вийшов з-під контролю. Микола Васильович із вдячністю говорить про працівників центральної районної лікарні (до речі, і його дружина там працює), котрі щоразу витягують його з нових проблем, допомагають підтримувати здоров'я. Гарні стосунки у нього склалися з терапевтами Н.М. Примак та В.В. Станішевським, добрим словом згадує також інших лікарів та медичних сестер.
Численні хвороби дуже обмежують Миколу Васильовича у його можливостях. Але він намагається не стояти осторонь життя. Часто спілкується із своїми побратимами-чорнобильцями, бере активну участь у роботі районної організації Всеукраїнського фонду допомоги інвалідам Чорнобиля.
Чи то з віком, чи в силу обмежених можливостей, але Микола Васильович навчився радіти кожному прожитому дню. Щоразу, лягаючи спати, підсумовує останні події, згадує свою дев’ятнадцятилітню доньку, півторарічну онуку Ілоночку, радіє їм, коли приїжджають до дідуся з бабусею. Переймається проблемами синів, ділиться житейською простою мудрістю, відчуваючи, наскільки він ще потрібен дітям. Словом, життя триває.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий