«Служу українському народу!»

Весняні вітровії особливо дошкуляють на відкритому просторі. А біля автомобільного мосту – на узвишші, мов на лобі, блокпости обдуваються зусібіч. Тож солдати, які охороняють стратегічний об’єкт, постійно жмурять очі, мають ранню засмагу. Холодно. Але увага мирного населення гріє не лише душу, але й тіло. Проте про все по порядку.

1. Народ і армія - єдині
Уже два тижні стоять на сторожі мосту при виїзді зі Щорса солдати військової частини «Десна». Міст через Снов – конкретний стратегічний об’єкт. Але своє основне завдання хлопці вбачають у захисті Вітчизни. Усі вони, говорячи про небезпеку для України, бачать при цьому свої рідні села й міста, з яких вони йшли на службу, де залишилися їх батьки, друзі, кохані дівчата. Географія країни серед служивих на блокпосту представлена досить широко: Одеса, Львів, Луганськ, Житомир, Київ, Хмельницький…
Цікавлюся у простих українських хлопців, яким випало охороняти автомобільний міст, у чому вони вбачають, перш за все, свою службу під Щорсом. Відповіді схвилювали й укотре змусили переконатися в патріотичному дусі нашої молоді:
- Захищати народ!
- Щоб ви всі спали спокійно!
- Не даремно ми складали присягу: «Служу українському народу!»
Майор В.Б. Килівник задоволений відповідями своїх солдатів, як і їх службою. Військовий підрозділ не збирається ні на кого нападати, але захистити довірений рубіж у разі необхідності зуміє. Адже це одна з автодоріг на Київ. Попри високу бойову готовність, офіцер сподівається на здоровий глузд, що все вирішиться мирно. Але при цьому пильності військові не втрачають.
Вони не приховують, що на таку одностайну підтримку місцевого населення вони не очікували. З перших годин перебування військового підрозділу до місця їх дислокації почали навідуватися мешканці Щорса і навколишніх сіл. У дощову й холодну погоду, щоб хлопці не мерзли, приносили теплий одяг та той, що не промокає. Аби було де зігрітися, підприємці доставили вагончики, встановили у них буржуйки. Та й за барикадами в металевих бочках постійно підтримують зігріваючий вогонь, оскільки дров з пилорам навезли вдосталь.
Силою-силенною продуктів, які в перші дні перебування військових на рубежі оборони несли місцеві жителі, солдати були ошелешені. Різноманітна консервація, сало, котлети, борщ, пироги, солодощі, чай, каву, сигарети іще багато чого приносять, привозять щорсівчани. Підприємці також забезпечують усім необхідним. Ініціативна група громадян проводить збір коштів для потреб нашої армії. До речі, не лише наші земляки за порухом душі поспішають полегшити побутування солдатів. До форпосту приїжджають із Корюківки та Мени, привозять продукти й зібрали чималу суму грошей. До речі, військові від готівки категорично відмовляються.
Поки ми спілкувалися з військовослужбовцями, до них під’їхав підприємець С.А. Виблов, щоб власним мікроавтобусом частину солдатів звозити в душову локомотивного депо. Свої послуги для цієї мети пропонують і інші підприємства. Поки ми розмовляли, хлопці встигли повернутися на блокпост. По кілька разів на день сюди навідуються активісти місцевої самооборони, автомайдану, представники державних структур тощо.
2. Крик душі
Мешканець міста В.Г. Єрмоленко, якого ми тут зустріли, з першого дня утворення блокпосту зрання до пізнього вечора майже постійно перебуває на ньому: допомогти вирішити нагальну проблему, підставити плече, просто підтримати військових – у цьому бачить ліквідатор аварії на ЧАЕС, справжній патріот свою присутність тут.
- Життя військових на блокпосту минає у мене на очах, – розповідає Віктор Григорович. – Тому коли Щорсом почали ширитися плітки про те, що ніби-то солдати пиячать, влаштовують собі розваги на кшталт поїздок бронетранспортером до кафе «Левада» по горілку, щиро обурився. У той час як більшість людей прагне допомогти нашим захисникам нести нелегку службу, дехто розповсюджує відверту брехню, зводить наклеп. Солдати ведуть абсолютно тверезий спосіб життя. Не заперечую, дехто, приносячи харчі, пропонує хлопцям «для зігріву», але щоразу отримує відмову: мовляв, не той момент. Військовий підрозділ виконує бойове завдання. Майже щоночі лунає бойова тривога, підрозділ часто навідує та перевіряє командування.
Доречно сказати, що до нашої розмови, щойно під’їхавши, долучився О.М. Хасенко:
- Телефонують із єлінських та інших прикордонних лісів, мовляв неодноразово помічали по той бік кордону (з російської сторони) сконцентровану значну кількість важкої військової техніки.
Занепокоєний невиправданими чутками й майор В.Б. Килівник:
- Декому цікаво перекручувати чи перебільшувати факти. Солдати у нас налаштовані відповідально. А от місцевим пліткарям чи провокаторам цікаво розповідати, нібито бійці вирушають до «Левади» по горілку. Справа в тому, що важка техніка не може розвернутися на такій вузькій дорозі, яка біля мосту. Тож мусимо рушати до найближчого перехрестя, а воно біля кафе. Але без мого дозволу жоден бронетранспортер не рушить з місця. І пальним ніхто не торгує, бо його непросто видобути з бака.
Відверто скажу, поспілкувалася майже з усіма солдатами. Усі вони одностайно щиро вдячні мирному населенню за підтримку й допомогу, за щедрість, бо воїни не відчувають у чомусь нестачі. А от за дезінформацію стало просто соромно – хлопці свідомі відповідальності моменту й, попри невимушену розмову, постійно відчувалася напруга. Вірячи в здоровий глузд політиків, усе ж вони готові дати достойну відсіч і боронитимуть рідну землю до останнього.
3.Про престиж професії військового
Упродовж багатьох років ми спостерігали, як падав престиж військової професії. І справа не лише в забезпеченні житлом чи розмірі зарплати офіцерів. Хоча й це важливо. Держава не дбала про кадри, не дбала й про солдатів строкової служби. Як наслідок, багато кадрових офіцерів змінили мундири на цивільний одяг, знайшовши інше застосування своїм силам і талантам. Призовники все частіше шукали законних і незаконних підстав, аби уникнути служби в армії.
- За роки своєї служби в українській армії, - ділиться роздумами майор В.Б. Килівник, - спостерігав значне скорочення чисельності армії. Помітним було й одночасне скорочення фінансування. Відтак і в суспільстві змінювалося ставлення до професії військового. Падав авторитет захисника Вітчизни, втрачалася мотивація обирати молодим цю спеціальність. Натомість зараз, коли постала реальна загроза, спостерігається патріотичний сплеск серед людей різного віку. І що важливо – серед молоді.
За весь той час, що військові перебувають на форпосту, мирне населення демонструє одностайну підтримку, прагнення допомогти, на їх прикладі батьки виховують своїх дітей. Тут побувало багато людей. Так ми спостерігали таку картину: під’їхала автівка, з якої першим вискочив хлопчик і одразу заліз на танка. Виявляється, Сашко Камишний із Нових Борович погодився на візит до стоматолога за єдиної умови – йому дозволять роздивитися бойову техніку, що стоїть біля мосту. Прийшов із своїми синами Кирилком та Даником Андрій Павленко. Із широко відкритими очима хлопчаки роздивлялися важку військову техніку. А вже коли їм дозволили вилізти на БТРа, щастю не було меж. Поблажливо спостерігають за хлопчаками майор А.В. Чумак, капітан А.І. Савчук, старшина Віктор Вощатинський та інші. Та що там хлопчаки. Дівчата-підлітки Маша і Женя, які принесли солдатам нехитрі гостинці, трохи поспілкувавшись, також спритно піднялися на броню.
Серед воїнів, які нині базуються під Щорсом, є і наш земляк прапорщик В.В. Зуб. Виявляється, його корені в Нових Боровичах і Жоведі, де народилися батьки. Він часто зустрічає тут знайомих, йому приємно усвідомлювати, що боронить рідну землю. Хоча взагалі, наші захисники небагатослівні, й розговорити їх непросто. Як справжні чоловіки, вони суворі, й свої судження висловлюють скупо. Про кожного офіцера та надстроковика в «Десні» хвилюються дружини, за ними скучають діти і навіть собака горює, як пожартував один із військових. Розлуку з рідними трохи скрашують місцеві жителі своєю увагою, своїм піклуванням. Та й не диво: тривогу викликає сам факт необхідності охороняти спокій мирного населення, своїх рідних, своєї держави. І нехай найгірші побоювання не справдяться. Але пильнувати потрібно.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора