У кінці березня побував у Москві. Онук виділив гроші на турпутівку в честь мого дня народження, але їхати відпочивати в Туреччину чомусь не захотілося. В той же час виникло бажання відвідати Москву. Після кримських подій і розмов-страшилок, яких наслухався в Щорсі.
Зокрема, коли над Щорсом літали вертольоти (я тоді був у магазині «Нова лінія»), почув у цій торговельній точці, що це російські гелікоптери порушили наш повітряний простір. Мовляв, розгледіли на них червоні зірки. Криму їм, – бачте, – мало, – кричали.
80-літня щорсівчанка Анастасія Гец запевняла, що чула, як льотчик кричав «у рупор»:
- Шановні щорсівчани, не бійтесь, ми вас захищаємо!
Бізнесмен Григорій Грищенко розказував на базарі: бачив своїми очима, як російський десант висадився в єлінських лісах. Мовляв, росіяни захопили «Лісоград» і живуть в партизанських землянках.
Я слухав-слухав і, як колишній військовий, прийняв рішення: а чи не очолити мені партизанський загін з числа добровольців-пенсіонерів? Треба ж викурювати непроханих гостей з нашої території. Уже й план дій продумав: закуповуємо шпагат і червоні прапорці, «огороджуємо» ними територію не тільки Лісограду, а набагато більшу – аж до брянських лісів. Будемо не тільки пильнувати десантників, а й охороняти ліс від самовільних рубок.
З таким настроєм я вирушив до Москви. Зізнаюся чесно: хвилювання було. Переживав, що не пустять через кордон з українським паспортом. Думав, вимагатимуть закордонний.
Пропустили. Правда, запитали, чи не везу зброї та наркотиків. Я кажу:
– Наркотики є.
– Покажіть.
Дістаю таблетки – карсил, екстракт валеріани… Посміялись.
Від Конотопа до Москви вагони тягнуть електровози. З місця рушають плавно. (Принагідно пригадалось, як у 1993 році ми поверталися з Міжнародного конкурсу виконавців народної пісні «Дружба-93», що проходив у Брянську. Машиніст тепловоза так смикнув вагони, що Ганна Кузьменко (вокаліста з Сосниці) злетіла з верхньої полки разом з матрацом нам на голови).
… На бетонних парканах від Конотопа до Москви – різні гасла, хороші і погані слова. У Калузі прочитав: «Калуга без вірмен». Чому, цікаво, вірмени тут у такій немилості? Питав, але всі тільки стинали плечима.
Перед самою Москвою багато написів типу «Москва – Крим – Севастополь: ура!»
На Ярославському вокзалі прочитав на величезному екрані (у біжучому рядку): якщо східні області України увійдуть до складу Росії, Росія зубожіє. Тут я й задумався: згідно з офіційними статистичними даними в Росії працює близько 3 млн. українців. А що як поїде ще стільки? Втім, хай у росіян голова болить, де їх прилаштувати і дати роботу. Що стосується Криму, то по телевізору в Москві почув: американський президент для того й робив революцію на Україні, щоб зробити на Чорному морі базу НАТО…
Хоча я намагався не заморочувати собі голову політикою. Відпочивав, насолоджувався. Розмовляв спочатку російською, потім, ризикуючи накликати гнів на свою голову, перейшов на рідну мову. Та мені, як кажуть, нічого за це не було. Аж нецікаво стало. Поговорив з росіянами, підходжу до таджиків, що торгують випічкою. Починаю торгуватися за булочку. Українською. Вони теж прекрасно мене розуміють. Терпляче пояснюють. Посміхаються.
Георгій ЛЕПНЮК
Зокрема, коли над Щорсом літали вертольоти (я тоді був у магазині «Нова лінія»), почув у цій торговельній точці, що це російські гелікоптери порушили наш повітряний простір. Мовляв, розгледіли на них червоні зірки. Криму їм, – бачте, – мало, – кричали.
80-літня щорсівчанка Анастасія Гец запевняла, що чула, як льотчик кричав «у рупор»:
- Шановні щорсівчани, не бійтесь, ми вас захищаємо!
Бізнесмен Григорій Грищенко розказував на базарі: бачив своїми очима, як російський десант висадився в єлінських лісах. Мовляв, росіяни захопили «Лісоград» і живуть в партизанських землянках.
Я слухав-слухав і, як колишній військовий, прийняв рішення: а чи не очолити мені партизанський загін з числа добровольців-пенсіонерів? Треба ж викурювати непроханих гостей з нашої території. Уже й план дій продумав: закуповуємо шпагат і червоні прапорці, «огороджуємо» ними територію не тільки Лісограду, а набагато більшу – аж до брянських лісів. Будемо не тільки пильнувати десантників, а й охороняти ліс від самовільних рубок.
З таким настроєм я вирушив до Москви. Зізнаюся чесно: хвилювання було. Переживав, що не пустять через кордон з українським паспортом. Думав, вимагатимуть закордонний.
Пропустили. Правда, запитали, чи не везу зброї та наркотиків. Я кажу:
– Наркотики є.
– Покажіть.
Дістаю таблетки – карсил, екстракт валеріани… Посміялись.
Від Конотопа до Москви вагони тягнуть електровози. З місця рушають плавно. (Принагідно пригадалось, як у 1993 році ми поверталися з Міжнародного конкурсу виконавців народної пісні «Дружба-93», що проходив у Брянську. Машиніст тепловоза так смикнув вагони, що Ганна Кузьменко (вокаліста з Сосниці) злетіла з верхньої полки разом з матрацом нам на голови).
… На бетонних парканах від Конотопа до Москви – різні гасла, хороші і погані слова. У Калузі прочитав: «Калуга без вірмен». Чому, цікаво, вірмени тут у такій немилості? Питав, але всі тільки стинали плечима.
Перед самою Москвою багато написів типу «Москва – Крим – Севастополь: ура!»
На Ярославському вокзалі прочитав на величезному екрані (у біжучому рядку): якщо східні області України увійдуть до складу Росії, Росія зубожіє. Тут я й задумався: згідно з офіційними статистичними даними в Росії працює близько 3 млн. українців. А що як поїде ще стільки? Втім, хай у росіян голова болить, де їх прилаштувати і дати роботу. Що стосується Криму, то по телевізору в Москві почув: американський президент для того й робив революцію на Україні, щоб зробити на Чорному морі базу НАТО…
Хоча я намагався не заморочувати собі голову політикою. Відпочивав, насолоджувався. Розмовляв спочатку російською, потім, ризикуючи накликати гнів на свою голову, перейшов на рідну мову. Та мені, як кажуть, нічого за це не було. Аж нецікаво стало. Поговорив з росіянами, підходжу до таджиків, що торгують випічкою. Починаю торгуватися за булочку. Українською. Вони теж прекрасно мене розуміють. Терпляче пояснюють. Посміхаються.
Георгій ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий