Відомо, що вона – не радість. Але це ще м’яко сказано. Для жінок втрачати красу – катастрофа. Чоловіки теж бояться. Животів, що ростуть, як на дріжджах, лисин... При цьому (на відміну від слабкої статі) далеко не кожен з них вдається до омолоджуючих процедур, дієт, фітнесу.
Дізнаємось, як же вони борються зі старістю.
Андрій Коротиш, 50 років, м. Щорс, працює в Києві водієм маршрутного таксі:
- До цьогорічного січня я жив і не думав, скільки мені років.
Відчував себе молодим, струнким і дзвінким. Робота така, що жиром не запливеш: постійно в напруженні – калорії горять. А коли приїжджаю додому, взагалі пересідаю на велосипед: не хочу, щоб з’явилося черево.
Стараюся одягатися тільки в те, що личить. І синів так привчив. Часто згадую, як купили старшому на випускний білий костюм. Я приміряв – супер. Молодшому ще краще. Пішли й собі такі самі купили. Влетіло в копієчку. Зате як ми всі виглядали!
Уже й не пам’ятаю, скільки років тому побачив у новинах сюжет про одного столичного водія - автобусника. Він приходив на роботу у білій сорочці. «Напрасований», виголений. Оголошуючи зупинки, підбадьорював людей, бажав усім вдалого дня. Деякі пасажири спеціально чекали, щоб їхати саме з ним.
Це чомусь засіло в голову – хоч я ніколи не думав, що бодай колись сяду за кермо громадського транспорту. І от знадобилося. Тепер я теж так роблю. І це працює! І люди задоволені, і в сам постійно з хорошим настроєм.
І раптом цей ювілей. Зібралися рідні, друзі, і кожен тост був про те, що мені уже 50. Під кінець я зовсім занепав духом: 50 – це ж реальна старість. Не спав усю ніч. А вранці – відразу в перукарню. Кажу: зробіть так, щоб ніхто не здогадався, скільки мені насправді років.
- А скільки насправді? – питають.
- Півста.
Дівчата сміються: не може бути. Трохи заспокоїли. А потім забабахали мені «дракончика» (чоловіча стрижка, коли на потилиці залишається «хвіст» - авт.). Роздивився: нічого так…
Валентин Чепурко, 62 роки, голова села Тур’я:
– У селі – більше 900 людей . Проблем багато. Підремонтували дороги, клуб, тепер на черзі - школа. Обладнали там теплі вбиральні, на часі – встановлення модульної котельні.
Ніяк не вирішується проблема з постачанням скрапленого газу. За три останні місяці дали тільки 40 балонів, а в черзі - більше 200 людей. Паралельно треба думати, чим ще можна допомогти онкохворим односельцям, окрім грошей, зібраних сільчанами, та як помирити одну сім’ю ... За такою круговертю ніколи думати, що час не стоїть на місці. Ну, й нехай. Він рухається, і ти рухайся. І не переймайся віком.
Думаю, найкращий рецепт від старості винайшов Микола Амосов: максимум фізичних навантажень, віра в молодість, обмеження в харчуванні. Перше і друге намагаюсь виконувати. З кінця в кінець села – або пішки, або на велосипеді. За течією не пливу. Зла ні на кого не тримаю. Не заздрю. Радію життю.
А от з останнім – проблеми. Буває, прийдеш додому після роботи, без обіду, а дружина стільки всього наготувала – і не встоїш.
Георгій Лепнюк, 74 роки, м. Щорс:
– Скільки себе пам’ятаю, тікав від усього нудного. Через це опинився на цілині. Потім – в армії. Прослужив 25 календарних років. Найдовше – на Далекому Сході, найпам’ятніше - в Німеччині.
У відпустку завжди прилітали з дружиною додому – у Займище. Ми обоє з цього села. Тут досі стоїть хата моїх батьків. Коли оббивали її вагонкою, я попросив залишити частину стіни так, як є – щоб були видні старі потріскані колоди. Вони нагадують мені дитинство. Біля хати збудував невеличку лазню – джерело здоров’я номер два. Перше – щоденна зарядка. Щоб дати навантаження всім м’язам.
Для молодості душі у мене – пісня. Люблю народні – з ними наш фольклорний колектив «Спадщина» виступає майже на кожному концерті на сцені районного Будинку культури. Люблю й сучасні. Якось задумав повеселити глядачів – заспівати «Шоколадного зайця». Вийшов загримований під П’єра Нарциса з кролячим хвостиком ззаду. Зал вибухнув сміхом. Аплодували впродовж усього номера.
Гумор – ще один засіб проти старості. Навіть про смерть думається легко. Вірніше - як її обдурити.
Скажімо, прийде кістлява до мене додому. Запитає: «Тут живе Лепнюк?». А я скажу: «Тут. Але його нема. Майже ніколи не буває. Зараз на репетиції. Потім поїде порати город у Займищі». Вона: «Що ж це таке? У нас план горить». А я: «Пошукай в іншому місці. Може, хтось і погодиться».
А якщо серйозно: помирати не страшно, якщо прожив цікаве, насичене життя, зробив усе, чого прагнув. Ну, хоча б - головне.
У мене ще з молодості була мрія – зібрати всі можливі відомості про наш рід. Щоб онуки – правнуки знали свої корені.
Почав ще в армії. Записував, які пам’ятав, розповіді рідних, власні спогади про своє повоєнне дитинство, про цілину. Коли вийшов на пенсію, їздив в обласний архів.
Матеріалу назбиралося на цілу книжку(160 сторінок). Я назвав її «Джерела пам’яті». Замовив надрукувати 50 примірників, щоб роздати родичам. Тоді навіть не думав, що моїми записами зацікавиться стільки людей: їх перечитали не тільки сільчани, а й вихідці із Займища. А серед них – заслужені люди: науковці, громадські діячі, артисти, письменники. Усі дякували. Я був щасливий.
Дізнаємось, як же вони борються зі старістю.
Андрій Коротиш, 50 років, м. Щорс, працює в Києві водієм маршрутного таксі:
- До цьогорічного січня я жив і не думав, скільки мені років.
Відчував себе молодим, струнким і дзвінким. Робота така, що жиром не запливеш: постійно в напруженні – калорії горять. А коли приїжджаю додому, взагалі пересідаю на велосипед: не хочу, щоб з’явилося черево.
Стараюся одягатися тільки в те, що личить. І синів так привчив. Часто згадую, як купили старшому на випускний білий костюм. Я приміряв – супер. Молодшому ще краще. Пішли й собі такі самі купили. Влетіло в копієчку. Зате як ми всі виглядали!
Уже й не пам’ятаю, скільки років тому побачив у новинах сюжет про одного столичного водія - автобусника. Він приходив на роботу у білій сорочці. «Напрасований», виголений. Оголошуючи зупинки, підбадьорював людей, бажав усім вдалого дня. Деякі пасажири спеціально чекали, щоб їхати саме з ним.
Це чомусь засіло в голову – хоч я ніколи не думав, що бодай колись сяду за кермо громадського транспорту. І от знадобилося. Тепер я теж так роблю. І це працює! І люди задоволені, і в сам постійно з хорошим настроєм.
І раптом цей ювілей. Зібралися рідні, друзі, і кожен тост був про те, що мені уже 50. Під кінець я зовсім занепав духом: 50 – це ж реальна старість. Не спав усю ніч. А вранці – відразу в перукарню. Кажу: зробіть так, щоб ніхто не здогадався, скільки мені насправді років.
- А скільки насправді? – питають.
- Півста.
Дівчата сміються: не може бути. Трохи заспокоїли. А потім забабахали мені «дракончика» (чоловіча стрижка, коли на потилиці залишається «хвіст» - авт.). Роздивився: нічого так…
Валентин Чепурко, 62 роки, голова села Тур’я:
– У селі – більше 900 людей . Проблем багато. Підремонтували дороги, клуб, тепер на черзі - школа. Обладнали там теплі вбиральні, на часі – встановлення модульної котельні.
Ніяк не вирішується проблема з постачанням скрапленого газу. За три останні місяці дали тільки 40 балонів, а в черзі - більше 200 людей. Паралельно треба думати, чим ще можна допомогти онкохворим односельцям, окрім грошей, зібраних сільчанами, та як помирити одну сім’ю ... За такою круговертю ніколи думати, що час не стоїть на місці. Ну, й нехай. Він рухається, і ти рухайся. І не переймайся віком.
Думаю, найкращий рецепт від старості винайшов Микола Амосов: максимум фізичних навантажень, віра в молодість, обмеження в харчуванні. Перше і друге намагаюсь виконувати. З кінця в кінець села – або пішки, або на велосипеді. За течією не пливу. Зла ні на кого не тримаю. Не заздрю. Радію життю.
А от з останнім – проблеми. Буває, прийдеш додому після роботи, без обіду, а дружина стільки всього наготувала – і не встоїш.
Георгій Лепнюк, 74 роки, м. Щорс:
– Скільки себе пам’ятаю, тікав від усього нудного. Через це опинився на цілині. Потім – в армії. Прослужив 25 календарних років. Найдовше – на Далекому Сході, найпам’ятніше - в Німеччині.
У відпустку завжди прилітали з дружиною додому – у Займище. Ми обоє з цього села. Тут досі стоїть хата моїх батьків. Коли оббивали її вагонкою, я попросив залишити частину стіни так, як є – щоб були видні старі потріскані колоди. Вони нагадують мені дитинство. Біля хати збудував невеличку лазню – джерело здоров’я номер два. Перше – щоденна зарядка. Щоб дати навантаження всім м’язам.
Для молодості душі у мене – пісня. Люблю народні – з ними наш фольклорний колектив «Спадщина» виступає майже на кожному концерті на сцені районного Будинку культури. Люблю й сучасні. Якось задумав повеселити глядачів – заспівати «Шоколадного зайця». Вийшов загримований під П’єра Нарциса з кролячим хвостиком ззаду. Зал вибухнув сміхом. Аплодували впродовж усього номера.
Гумор – ще один засіб проти старості. Навіть про смерть думається легко. Вірніше - як її обдурити.
Скажімо, прийде кістлява до мене додому. Запитає: «Тут живе Лепнюк?». А я скажу: «Тут. Але його нема. Майже ніколи не буває. Зараз на репетиції. Потім поїде порати город у Займищі». Вона: «Що ж це таке? У нас план горить». А я: «Пошукай в іншому місці. Може, хтось і погодиться».
А якщо серйозно: помирати не страшно, якщо прожив цікаве, насичене життя, зробив усе, чого прагнув. Ну, хоча б - головне.
У мене ще з молодості була мрія – зібрати всі можливі відомості про наш рід. Щоб онуки – правнуки знали свої корені.
Почав ще в армії. Записував, які пам’ятав, розповіді рідних, власні спогади про своє повоєнне дитинство, про цілину. Коли вийшов на пенсію, їздив в обласний архів.
Матеріалу назбиралося на цілу книжку(160 сторінок). Я назвав її «Джерела пам’яті». Замовив надрукувати 50 примірників, щоб роздати родичам. Тоді навіть не думав, що моїми записами зацікавиться стільки людей: їх перечитали не тільки сільчани, а й вихідці із Займища. А серед них – заслужені люди: науковці, громадські діячі, артисти, письменники. Усі дякували. Я був щасливий.
Комментариев нет:
Отправить комментарий