Коли бачу на Радуницю на кладовищі Володимира Мохнєва, завжди думаю про його талант і вірність пам’яті дружини. А ще – про пустку, що утворюється в душі, коли не стає коханої людини. Самотність після щастя вдвох – ніби власна смерть.
… Він овдовів майже шість років тому. І відразу, і потім знаходилися жінки, які хотіли розділити з ним решту життя. Але жодної він не впустив ні в своє серце, ні в свій дім. Там не було вільного простору, бо всюди – територія його Ніни.
– Багато хто підсвідомо обирає дружину, схожу на матір. Я свою ледве пам’ятаю. Вона, як і батько, померла, коли мені було три роки. Ми, четверо, залишились зі старшою сестрою Вірою. А їй самій – всього 16. Усіх виростила, вивела в люди. Я дуже любив її. Завжди хотів, щоб у моїх дітей була така матір.
Розказує: з Ніною познайомились у його рідній Хотуницькій школі. Він (на той час – студент Гомельського будівельного технікуму) приїхав на зустріч випускників. Вона була вчителькою. Викладала російську мову і літературу.
– Потім ми часто згадували цей вечір. Вона сміялася: мовляв, звернула увагу не на мене, а мій светр, бо він був такий самий, як у актора Олексія Баталова. А я не міг відвести очей від неї. Це була доля.
Після навчання його направили в Ростовську область – на будівництво робітничого містечка – Усть-Донецького. Потім – армія. Пережити довгу розлуку допомагали листи. Часто Ніна отримувала по кілька сторінок ніжності і кохання. До кінця служби листів назбиралася ціла папка. Якось згодом на неї натрапив їхній син-школяр. Зізнався тільки, коли перечитав усі.
– Хотів його насварити, що взяв без дозволу, - каже чоловік. – А потім передумав. Хай вчиться любити.
Вони прожили разом 45 років. Володимир закінчив Московський інститут інженерів землеустрою, працював у Гомельській області - спочатку на будівництві Світлогорського хімкомбінату, згодом - у Речиці (в райвиконкомі), після повернення в Щорс був архітектором району, 33 роки – старшим майстром Щорського ПТУ №7 (зараз – Вище професійне училище лісового господарства).
– Усі ці роки ми завжди були разом. І не набридли одне одному, не перенаситились. Починали нудьгувати, варто було комусь одному вийти з дому. З часом ми стали одним цілим. Могли посидіти поруч, помовчати – і все сказати. Моя дружина володіла надзвичайним даром – розуміти. Хоч завжди заперечувала це. Казала: «Просто я тебе люблю». Не уявляю, як би я жив без неї. Ми виростили хорошого сина. Йому – 50. Він – успішний юрист. Онук теж юрист. Шкода, живуть аж на Сахаліні. Через те, що далеко, рідко бачимось.
Після народження онуки цілих два роки чекали, коли Ксюшенька підросте і син з невісткою привезуть її до нас. І от нарешті повідомили: їдуть. Ніна до цього почувалася недобре. А тут повеселішала. Очі засяяли.
Але в дорозі - перед самою Москвою - Ксюшенці стало зле. Її відразу забрали в лікарню. Ніна померла, так і не побачивши маленької. Якщо правда, що душі рідних людей знаходять одна одну на небесах, вони зараз разом. Бо через 8 місяців не стало і нашої онуки. У неї був складний діагноз. Столичні лікарі не справились. Залишалась остання надія - на лікування за кордоном. Зібрали гроші, домовились про клініку, але хвороба виявилась прудкішою. Дитина згасла, як свічка.
Їхні могили поруч – на щорському кладовищі. Попервах я проводив там цілі дні. Розмовляв з ними, згадував. Жив ніби в окремому, самим створеному, світі. Додому, до людей не хотілося. Там було порожньо і важко. Знайомі, колишні колеги, друзі пропонували допомогу. Я нікого не чув і не сприймав. Моє горе вибило мене з колії. Опустилися руки. Здавалось, так буде до кінця життя – лише сірі, безрадісні будні.
Порятунок прийшов, коли все здавалось втраченим: Володимир Мохнєв згадав про недописаний рукопис. Це було продовження Шолоховського «Тихого Дону».
– Після технікуму я працював недалеко від станиці Вешенської. Ходив по землі, на якій жили, любили, боролись помирали близькі моєму серцю герої роману. Як і тоді, надвірні споруди тут називали базом, а степовий тюльпан - лазуровою квіткою. І Дон був таким самим, яким бачив його Григорій Мелехов.
У цій обстановці легко уявлялось, як могла скластися доля кожного з них після 1922-го року, на якому закінчується «Тихий Дон».
– Ідея написати продовження, - зізнається, - не полишала його багато років. А почав тільки в 2004-му, коли вийшов на пенсію. Аби не шкодувати: все життя планував, а здійснити не зміг. Першим читачем і критиком була дружина.
– Ми раніше ніколи стільки не сперечалися. Але це були найкращі в світі суперечки, - сумно посміхається Володимир Мохнєв. Тепер він був сам. Але це не так гнітило, коли писав свій роман.
Закінчив його у 2009-му. Назвав «Бистрина тихого Дону». У цьому ж році дві книги «Бистрини…» (кожна – більше п’ятисот сторінок) були видані. Через брак коштів тираж був невеликим – всього 200 екземплярів.
У Щорській районній бібліотеці – тільки один примірник. Зачитаний – у прямому значенні слова – до дірок.
Він не приховує: радий. Та разом з тим, ніби знову щось втратив:
– Мої герої (у «Бистрині …» їх близько 70 – авт. ) були найкращими моїми співрозмовниками. Випустив їх у життя, і знову - самотність.
Зате тепер Володимир Мохнєв знав, де шукати від неї порятунок. У 2011 році вийшла збірка його оповідань «Під свою тальянку і сміюсь, і плачу». Практично готова ще одна книга – «Долі людські». Кошти на її видання 76-річному автору пообіцяв син.
Марія
Ісаченко
… Він овдовів майже шість років тому. І відразу, і потім знаходилися жінки, які хотіли розділити з ним решту життя. Але жодної він не впустив ні в своє серце, ні в свій дім. Там не було вільного простору, бо всюди – територія його Ніни.
– Багато хто підсвідомо обирає дружину, схожу на матір. Я свою ледве пам’ятаю. Вона, як і батько, померла, коли мені було три роки. Ми, четверо, залишились зі старшою сестрою Вірою. А їй самій – всього 16. Усіх виростила, вивела в люди. Я дуже любив її. Завжди хотів, щоб у моїх дітей була така матір.
Розказує: з Ніною познайомились у його рідній Хотуницькій школі. Він (на той час – студент Гомельського будівельного технікуму) приїхав на зустріч випускників. Вона була вчителькою. Викладала російську мову і літературу.
– Потім ми часто згадували цей вечір. Вона сміялася: мовляв, звернула увагу не на мене, а мій светр, бо він був такий самий, як у актора Олексія Баталова. А я не міг відвести очей від неї. Це була доля.
Після навчання його направили в Ростовську область – на будівництво робітничого містечка – Усть-Донецького. Потім – армія. Пережити довгу розлуку допомагали листи. Часто Ніна отримувала по кілька сторінок ніжності і кохання. До кінця служби листів назбиралася ціла папка. Якось згодом на неї натрапив їхній син-школяр. Зізнався тільки, коли перечитав усі.
– Хотів його насварити, що взяв без дозволу, - каже чоловік. – А потім передумав. Хай вчиться любити.
Вони прожили разом 45 років. Володимир закінчив Московський інститут інженерів землеустрою, працював у Гомельській області - спочатку на будівництві Світлогорського хімкомбінату, згодом - у Речиці (в райвиконкомі), після повернення в Щорс був архітектором району, 33 роки – старшим майстром Щорського ПТУ №7 (зараз – Вище професійне училище лісового господарства).
– Усі ці роки ми завжди були разом. І не набридли одне одному, не перенаситились. Починали нудьгувати, варто було комусь одному вийти з дому. З часом ми стали одним цілим. Могли посидіти поруч, помовчати – і все сказати. Моя дружина володіла надзвичайним даром – розуміти. Хоч завжди заперечувала це. Казала: «Просто я тебе люблю». Не уявляю, як би я жив без неї. Ми виростили хорошого сина. Йому – 50. Він – успішний юрист. Онук теж юрист. Шкода, живуть аж на Сахаліні. Через те, що далеко, рідко бачимось.
Після народження онуки цілих два роки чекали, коли Ксюшенька підросте і син з невісткою привезуть її до нас. І от нарешті повідомили: їдуть. Ніна до цього почувалася недобре. А тут повеселішала. Очі засяяли.
Але в дорозі - перед самою Москвою - Ксюшенці стало зле. Її відразу забрали в лікарню. Ніна померла, так і не побачивши маленької. Якщо правда, що душі рідних людей знаходять одна одну на небесах, вони зараз разом. Бо через 8 місяців не стало і нашої онуки. У неї був складний діагноз. Столичні лікарі не справились. Залишалась остання надія - на лікування за кордоном. Зібрали гроші, домовились про клініку, але хвороба виявилась прудкішою. Дитина згасла, як свічка.
Їхні могили поруч – на щорському кладовищі. Попервах я проводив там цілі дні. Розмовляв з ними, згадував. Жив ніби в окремому, самим створеному, світі. Додому, до людей не хотілося. Там було порожньо і важко. Знайомі, колишні колеги, друзі пропонували допомогу. Я нікого не чув і не сприймав. Моє горе вибило мене з колії. Опустилися руки. Здавалось, так буде до кінця життя – лише сірі, безрадісні будні.
Порятунок прийшов, коли все здавалось втраченим: Володимир Мохнєв згадав про недописаний рукопис. Це було продовження Шолоховського «Тихого Дону».
– Після технікуму я працював недалеко від станиці Вешенської. Ходив по землі, на якій жили, любили, боролись помирали близькі моєму серцю герої роману. Як і тоді, надвірні споруди тут називали базом, а степовий тюльпан - лазуровою квіткою. І Дон був таким самим, яким бачив його Григорій Мелехов.
У цій обстановці легко уявлялось, як могла скластися доля кожного з них після 1922-го року, на якому закінчується «Тихий Дон».
– Ідея написати продовження, - зізнається, - не полишала його багато років. А почав тільки в 2004-му, коли вийшов на пенсію. Аби не шкодувати: все життя планував, а здійснити не зміг. Першим читачем і критиком була дружина.
– Ми раніше ніколи стільки не сперечалися. Але це були найкращі в світі суперечки, - сумно посміхається Володимир Мохнєв. Тепер він був сам. Але це не так гнітило, коли писав свій роман.
Закінчив його у 2009-му. Назвав «Бистрина тихого Дону». У цьому ж році дві книги «Бистрини…» (кожна – більше п’ятисот сторінок) були видані. Через брак коштів тираж був невеликим – всього 200 екземплярів.
У Щорській районній бібліотеці – тільки один примірник. Зачитаний – у прямому значенні слова – до дірок.
Він не приховує: радий. Та разом з тим, ніби знову щось втратив:
– Мої герої (у «Бистрині …» їх близько 70 – авт. ) були найкращими моїми співрозмовниками. Випустив їх у життя, і знову - самотність.
Зате тепер Володимир Мохнєв знав, де шукати від неї порятунок. У 2011 році вийшла збірка його оповідань «Під свою тальянку і сміюсь, і плачу». Практично готова ще одна книга – «Долі людські». Кошти на її видання 76-річному автору пообіцяв син.
Марія
Ісаченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий