– Що таке плюшка? – питаю зранку перехожих, що трапляються на шляху на роботу. Вони дивуються, але відповідають. Усі - і малі, і старі - однаково: булочка.
– Я ж кажу, що не знають, - згадалися слова Ніни Лоднєвої, з якою ми познайомилися в Піщанці.
Для неї плюшка – найулюбленіший одяг. (Це такий жіночий жакет з круглим коміром).
– Бо в ній усе натуральне: плюшеве полотно, підкладка, вата. Тільки ворс шовковий. Так він зовні. Для краси, - каже баба Ніна.
Свою 86-у весну вона зустрічає у материній плюшці. Свою (новішу) береже.
– Мама теж берегла, - зітхає. – Вдягала плюшку тільки як у люди йшла та на свята. Свят у її житті було мало – от і не встигла зносити.
До плюшки у Ніни Володимирівни – тепла хустка. Коричнева з широкою білою смугою внизу - над бахромою. Теж натуральна. Тепер таких не носять. І слова у бабусі трапляються такі, що без контексту не зрозумієш. Давні, піщанські.
Тут вона народилася, тут прожила вік. Зараз сама.
– Тільки 5 днів на тиждень, - уточнює. – На кожні вихідні дочка зі Щорса приїжджає. І сама, і з зятем та онукою. Іноді правнучку привозять. За два дні всю роботу перероблять, мені не дають ні за що братися. Зять он які добрі східці зробив. Щоб не падала, коли лізу на піч та з печі.
Східці справді потужні – від підлоги до лежанки. Але варто пригріти сонечку - жінка вдень міняє піч на лавочку біля двору.
– Сиджу, дивлюсь на вулицю. В основному машини їздять. Людей мало ходить. Де ж їм узятися? У селі якихось 30 душ залишилось. Багато хат стоять порожніми…
А в неї в пам’яті – зовсім інша Піщанка. Розказує: у 60-х працювала листоношею. Газет, листів було стільки, що ледве в сумку вміщалися. Якось для інтересу зважила її – 15 кілограмів! А нести треба було 3 кілометри – з Жоведі (у Піщанці не було поштового відділення), а потім іще по селу.
- Це такий тоді був «легкий труд», - всміхається. – Його мені лікар приписав. А до того працювала дояркою. Там і дістала хвороби: від протягів пішли нариви по всьому тілу. На правій руці ледве вилікували. Могла калікою залишитись.
- І пенсії носили? Не боялись, що хтось перестріне?
- Один раз було. Іду з грошима. Ніде –нікого. Коли раптом чую позаду чиєсь дихання. Обертаюсь – якийсь мужчина наздоганяє. Я здрехала (злякалась – авт.), ноги до землі приросли. Сумку до себе притисла і стою. Він порівнявся, засміявся. Каже: «Не бійся. Я з Клюсів. Варчин чоловік». А я з переляку, хто така Варка, геть забула. Так 17 років і проробила.
Якщо роздуматись, робота, може, й справді легка. Бо після війни куди важче було. Мені – всього 16, а працювала – плече в плече – з дорослими жінками. І все вручну. Така доля, - розказує далі, - і чоловіку дісталась. Ми з ним разом виросли – жили по сусідству. У школі за однією партою сиділи. Йому було 14, як батька на війні вбили. Усю роботу сам робив. Пішов у армію – повернувся інвалідом. Там на навчанні його поранили. Осколок був у оці. Після операції три місяці лежав у госпіталі. Йому теж приписали легкий труд. А де його в селі знайдеш? Кожне літо – на комбайні, бо на жнивах тільки й можна заробити. Останнім часом (помер у 2000-му) на поранене око зовсім не бачив.
Ми прожили 46 років. Виростили двох дочок. Одна близько, а інша аж у Підмосков’ї. І так не дуже часто бачились, а тепер хто зна, як воно буде. Жили – жили, і на тобі. Хоч з фотографіями розмовляй.
Знімками рідних заставлений у хаті увесь стіл. На стінах – великі, вишиті власноруч, килими з яскравими трояндами. Підлога – в домотканих доріжках. Ліжко застелене по – старовинному: вишите простирадло з мереживом до самого долу, подушки – «підголівниці» (сплять на інших, ці – для краси). І тут у жінки все, «як колись».
- Тільки здоров’я, - зітхає, - теперішнє. Ніяке…
Марія Ісаченко
Фото автора
– Я ж кажу, що не знають, - згадалися слова Ніни Лоднєвої, з якою ми познайомилися в Піщанці.
Для неї плюшка – найулюбленіший одяг. (Це такий жіночий жакет з круглим коміром).
– Бо в ній усе натуральне: плюшеве полотно, підкладка, вата. Тільки ворс шовковий. Так він зовні. Для краси, - каже баба Ніна.
Свою 86-у весну вона зустрічає у материній плюшці. Свою (новішу) береже.
– Мама теж берегла, - зітхає. – Вдягала плюшку тільки як у люди йшла та на свята. Свят у її житті було мало – от і не встигла зносити.
До плюшки у Ніни Володимирівни – тепла хустка. Коричнева з широкою білою смугою внизу - над бахромою. Теж натуральна. Тепер таких не носять. І слова у бабусі трапляються такі, що без контексту не зрозумієш. Давні, піщанські.
Тут вона народилася, тут прожила вік. Зараз сама.
– Тільки 5 днів на тиждень, - уточнює. – На кожні вихідні дочка зі Щорса приїжджає. І сама, і з зятем та онукою. Іноді правнучку привозять. За два дні всю роботу перероблять, мені не дають ні за що братися. Зять он які добрі східці зробив. Щоб не падала, коли лізу на піч та з печі.
Східці справді потужні – від підлоги до лежанки. Але варто пригріти сонечку - жінка вдень міняє піч на лавочку біля двору.
– Сиджу, дивлюсь на вулицю. В основному машини їздять. Людей мало ходить. Де ж їм узятися? У селі якихось 30 душ залишилось. Багато хат стоять порожніми…
А в неї в пам’яті – зовсім інша Піщанка. Розказує: у 60-х працювала листоношею. Газет, листів було стільки, що ледве в сумку вміщалися. Якось для інтересу зважила її – 15 кілограмів! А нести треба було 3 кілометри – з Жоведі (у Піщанці не було поштового відділення), а потім іще по селу.
- Це такий тоді був «легкий труд», - всміхається. – Його мені лікар приписав. А до того працювала дояркою. Там і дістала хвороби: від протягів пішли нариви по всьому тілу. На правій руці ледве вилікували. Могла калікою залишитись.
- І пенсії носили? Не боялись, що хтось перестріне?
- Один раз було. Іду з грошима. Ніде –нікого. Коли раптом чую позаду чиєсь дихання. Обертаюсь – якийсь мужчина наздоганяє. Я здрехала (злякалась – авт.), ноги до землі приросли. Сумку до себе притисла і стою. Він порівнявся, засміявся. Каже: «Не бійся. Я з Клюсів. Варчин чоловік». А я з переляку, хто така Варка, геть забула. Так 17 років і проробила.
Якщо роздуматись, робота, може, й справді легка. Бо після війни куди важче було. Мені – всього 16, а працювала – плече в плече – з дорослими жінками. І все вручну. Така доля, - розказує далі, - і чоловіку дісталась. Ми з ним разом виросли – жили по сусідству. У школі за однією партою сиділи. Йому було 14, як батька на війні вбили. Усю роботу сам робив. Пішов у армію – повернувся інвалідом. Там на навчанні його поранили. Осколок був у оці. Після операції три місяці лежав у госпіталі. Йому теж приписали легкий труд. А де його в селі знайдеш? Кожне літо – на комбайні, бо на жнивах тільки й можна заробити. Останнім часом (помер у 2000-му) на поранене око зовсім не бачив.
Ми прожили 46 років. Виростили двох дочок. Одна близько, а інша аж у Підмосков’ї. І так не дуже часто бачились, а тепер хто зна, як воно буде. Жили – жили, і на тобі. Хоч з фотографіями розмовляй.
Знімками рідних заставлений у хаті увесь стіл. На стінах – великі, вишиті власноруч, килими з яскравими трояндами. Підлога – в домотканих доріжках. Ліжко застелене по – старовинному: вишите простирадло з мереживом до самого долу, подушки – «підголівниці» (сплять на інших, ці – для краси). І тут у жінки все, «як колись».
- Тільки здоров’я, - зітхає, - теперішнє. Ніяке…
Марія Ісаченко
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий