Коли онук навчався у молодших класах школи, мені довелося згадувати про те, що бачила й навіть що чула про війну. Завдання у них було написати оповідання про події воєнних років у нашому селі. Героями мали бути земляки, а розповіді – очевидців, а не з книжок. Так і з’явилося кілька оповідей, одну з яких надрукували в 39 томі «Казки Чернігівщини» унікального сорокатомника «Українські народні казки».
...У роки німецької окупації до комендатури у Нових Боровичах прийшов немолодий чоловік і запропонував новій владі свої послуги: він уміє шити чоботи та інше шкіряне взуття й хотів би запропонувати свої послуги. Шкуратов (так він представився) був самотнім і хотів би заробити копійчину. Документи у нього були бездоганні. Оселився на квартиру до бабусі Агафії Личак (можливо, що ім’я трохи переплутала - Авт.). Пробні екземпляри сподобалися, тож чоботаря просто завалили замовленнями родичі й прибічники старости. Та й сам староста захотів обновки. Для пошиття взуття приносили хромові шкури. Простий народ обходився зазвичай бурками та постолами.
Шиє майстер удень і вночі. Жаль було хазяйці дивитися на таку виснажливу працю, тож вона познайомила чоботаря з дідусями, які збиралися у сусіда зіграти в карти, а іноді й чарку перехилити. Головним був дідусь Никифор на прізвисько Козак Маньчжурський, в царському війську він служив у Маньчжурії і додому привіз нагороду – іменну шаблю. У наш час її заіржавілу знайшли сховану на пригребиці. Дідусь Козак був вродливим, добрим, але мав одну ваду - любив випити. Навіть про нового приятеля –Шкуратова – сказав, що він негодний , бо не п’є.
Минали довгі осінні вечори й ночі. Одного разу прийшов квартирант зовсім мокрий. Від бабусі відшуткувався, мовляв, рибу ловив. Довелося його рятувати – принесла йому сухий одяг, свої бурки, напоїла теплим чаєм з гілочок малини, який щодня стояв у глиняному горщику в печі. Замість цукру був сахарин. Завдяки таким діям квартирант не захворів.
Деякий час чоботар не шив, а лише приймав замовлення. А одного дня зовсі зник з усім знесеним замовниками матеріалом. У селі погомоніли-погомоніли та й забули. Згадали Шкуратова тільки тоді, як селом ішли партизани з’єднання Федорова. Месників було багато. На коні, розповідали очевидці, їхав сам командир, а поряд – Шкуратов. Він вітався із знайомими, піднімаючи руку. Не забув партизан і про свою хазяйку. Завіз їй додому гостинці: вузлик солі й новісінькі чобітки.
Бабуся гордилася ними й казала, що такі були хіба що в самої цариці. Взувала їх у церкві, а до церкви йшла боса. Ще одну загадку бабусі довелося розгадувати разом із кумою, дружиною діда Козака. Коли перед Паскою на річці полоскала рушники, звернула увагу на стовпчик, до якого прив’язували човни. На стовпчик був надітий її розбитий горщик. Ось той дріт, яким був зв’язаний горщик, ось замазка, якою замазала тріщину. Усе це вона впізнала, але не знала як і для чого її горщик потрапив на стовпчика, що стояв глибоко у воді. Подумали з кумою: Шкуратов був партизаном, тож не виключено, що він передавав якусь інформацію і ховав її в тому горщику. Ось чому він одного разу прийшов додому мокрим.
Після звільнення села від окупантів наші герої та інші старі люди, жінки, покалічені чоловіки й навіть діти дружно, важко працюючи, відбудовували зруйноване війною господарство. Ніхто не чекав інвесторів. Ніхто, як зараз по радіо, не казав, що Україна ще молода й тільки «спирається на ніжки». Брехня! Україні, як самостійній і незалежній державі, уже 25 років – розквіт людського віку. «Спертися на ніжки» їй заважають ненажерливі олігархи, котрі з’їдають усе разом із самою Україною. Невже й далі нам усім доведеться ростити «княжат недорослих» доти, доки вони перестануть грабувати свій народ і повернуть награбоване?
Любов АНТОНЕНКО,
с.Нові Боровичі
...У роки німецької окупації до комендатури у Нових Боровичах прийшов немолодий чоловік і запропонував новій владі свої послуги: він уміє шити чоботи та інше шкіряне взуття й хотів би запропонувати свої послуги. Шкуратов (так він представився) був самотнім і хотів би заробити копійчину. Документи у нього були бездоганні. Оселився на квартиру до бабусі Агафії Личак (можливо, що ім’я трохи переплутала - Авт.). Пробні екземпляри сподобалися, тож чоботаря просто завалили замовленнями родичі й прибічники старости. Та й сам староста захотів обновки. Для пошиття взуття приносили хромові шкури. Простий народ обходився зазвичай бурками та постолами.
Шиє майстер удень і вночі. Жаль було хазяйці дивитися на таку виснажливу працю, тож вона познайомила чоботаря з дідусями, які збиралися у сусіда зіграти в карти, а іноді й чарку перехилити. Головним був дідусь Никифор на прізвисько Козак Маньчжурський, в царському війську він служив у Маньчжурії і додому привіз нагороду – іменну шаблю. У наш час її заіржавілу знайшли сховану на пригребиці. Дідусь Козак був вродливим, добрим, але мав одну ваду - любив випити. Навіть про нового приятеля –Шкуратова – сказав, що він негодний , бо не п’є.
Минали довгі осінні вечори й ночі. Одного разу прийшов квартирант зовсім мокрий. Від бабусі відшуткувався, мовляв, рибу ловив. Довелося його рятувати – принесла йому сухий одяг, свої бурки, напоїла теплим чаєм з гілочок малини, який щодня стояв у глиняному горщику в печі. Замість цукру був сахарин. Завдяки таким діям квартирант не захворів.
Деякий час чоботар не шив, а лише приймав замовлення. А одного дня зовсі зник з усім знесеним замовниками матеріалом. У селі погомоніли-погомоніли та й забули. Згадали Шкуратова тільки тоді, як селом ішли партизани з’єднання Федорова. Месників було багато. На коні, розповідали очевидці, їхав сам командир, а поряд – Шкуратов. Він вітався із знайомими, піднімаючи руку. Не забув партизан і про свою хазяйку. Завіз їй додому гостинці: вузлик солі й новісінькі чобітки.
Бабуся гордилася ними й казала, що такі були хіба що в самої цариці. Взувала їх у церкві, а до церкви йшла боса. Ще одну загадку бабусі довелося розгадувати разом із кумою, дружиною діда Козака. Коли перед Паскою на річці полоскала рушники, звернула увагу на стовпчик, до якого прив’язували човни. На стовпчик був надітий її розбитий горщик. Ось той дріт, яким був зв’язаний горщик, ось замазка, якою замазала тріщину. Усе це вона впізнала, але не знала як і для чого її горщик потрапив на стовпчика, що стояв глибоко у воді. Подумали з кумою: Шкуратов був партизаном, тож не виключено, що він передавав якусь інформацію і ховав її в тому горщику. Ось чому він одного разу прийшов додому мокрим.
Після звільнення села від окупантів наші герої та інші старі люди, жінки, покалічені чоловіки й навіть діти дружно, важко працюючи, відбудовували зруйноване війною господарство. Ніхто не чекав інвесторів. Ніхто, як зараз по радіо, не казав, що Україна ще молода й тільки «спирається на ніжки». Брехня! Україні, як самостійній і незалежній державі, уже 25 років – розквіт людського віку. «Спертися на ніжки» їй заважають ненажерливі олігархи, котрі з’їдають усе разом із самою Україною. Невже й далі нам усім доведеться ростити «княжат недорослих» доти, доки вони перестануть грабувати свій народ і повернуть награбоване?
Любов АНТОНЕНКО,
с.Нові Боровичі
Комментариев нет:
Отправить комментарий