Сама Альона з жахом пригадує власне дитинство. Мама менш за все переймалася своїми дітьми. Ні, вона не пила оковитої, але була надмірно жорстокою і немилосердною. Старшеньку, Альону, люто ненавиділа. Дитину виганяли на мороз і сніг у футболці й капцях, якщо до мами навідувався черговий залицяльник. У шість років дівчинка сама доїла корову й молоко відносила та здавала на приймальний пункт. Якось вигнала корову на пашу, а, повертаючись, упала й дуже пошкодила коліно. Замість того, щоб змастити криваву рану зеленкою, ненька палицею так жорстоко побила дівчинку, що та два дні не могла підвестися з підлоги й відлежувалася в комірчині. Нерідко Альона ночувала у чужих людей, у хліві або в просто в полі. Якщо діти просили у мами їсти, у відповідь чули: «Ідіть до лісу по ягоди – на їжу потрібно заробити».
Гіркі сльози невпинно котяться по щоках. Трохи легше жилося Альоні у школі-інтернаті, куди вона потрапила після третього класу. Хоча те, що там сталося, наклало болісний відбиток на все її життя. Одного дня вона дуже забила коліно. Спочатку дорослі не дуже зауважили на травму. А коли схаменулися, кістка вже гнила – розвинувся остеомієліт, а потім ускладнення - флегмона. Лікування хірургічне з післяопераційними дренажами та іншими дуже болісними процедурами. Уже за своє коротке життя перенесла шість чи сім (точно й не пригадає) складних операцій. Про них нагадують страшні шрами на її нозі.
- Збирали з чоловіком гроші на двоярусне ліжко для старшеньких, а у мене за тиждень до пологів знову загострилася хвороба, - пригадує Альона. – На операційному столі лікарі весь час слідкували за серцебиттям ненародженої дитини. Єгор, можливо, тому майже увесь перший рік життя провів у стінах лікарень – у малюка почалися астматичні спазми.
Для лікування дитини потрібні були значні кошти, яких у родині катастрофічно не вистачало. Попри дуже складні стосунки із матір’ю, Альона була вимушена позичити у неї 1 тисячу гривень. Коли біди на якийсь час відступили від молодої родини, на порозі з’явилася мама, вимагаючи повернення боргу. Усе завершилося огидно: найрідніша, здавалося, людина забрала з дому доньки й трьох рідних онуків пральну машину, вибрала з погреба картоплю, прихопила й гарбузи – у рахунок боргу. Олександр переконаний, що якби він був удома, такого не сталося б.
Коли Альона розповідає про свою родину – чоловіка, дітей, вона вся аж світиться гордістю і любов’ю. Доля змилувалася над нею і подарувала чудову сім’ю. Саша – надійний, добрий, коханий і люблячий. Про це він не прохопився жодним словом, але з усієї поведінки видно – цей худорлявий симпатичний зовсім молодий (майже юнак) – справжній мужчина. Звик мовчки звалювати на свої плечі труднощі, уміє розраяти дружину, не може спокійно дивитися на її сльози, коли Альона знову поринає у сумні спогади свого вкраденого дитинства:
- Нікому не побажаю, щоб так знущалися, як з мене, – утирає сльози. – Мої діти такого не знають. Коли навчалася у школі-інтернаті, на свята й канікули мене не забирали, а якщо й виявляли таке бажання, я ховалася від матері. Іноді гостювала у родинах учителів чи вихователів. Випускницею я також нікому з рідних не була потрібна. Тому в Шкробове мене забрала тітка мого чоловіка – Лариса Іванівна Романьок. Ніколи не забуду її доброти.
Саме через неї Альона познайомилася із Сашею. Спочатку спілкувалися телефоном. Справа в тому, що його батько родом із Шкробового, але усе доросле життя прожив у Запорізькій області. Там створив сім’ю, там народилися і виросли діти. Саша повернувся на малу батьківщину тата, щоб продовжити рід Романьків. Зранена дитячими й не лише образами душа Альони поступово відтавала. На любов відповідала щирою любов’ю і вдячністю за все те, що інші мали чи не з народження і сприймали як належне. Дуже цінує допомогу Сашиних батьків. Вони вже пенсіонери, тож їх можливості також обмежені. Але вони стараються підтримати молоду сім’ю. До речі, у родині склалася традиція синів називати Олександрами. Тож у Романьків дідусь, тато й старший син - тезки. Хотіли б виїхати до Запорізької області – там жити легше, там роботу можна знайти. Але житло коштує занадто дорого.
У Шкробовому зараз мешкає сестра Альони. Тут же жив, але трагічно загинув брат. Ще один брат після всиновлення став громадянином США. Є ще й третя сестра. Тобто у матері їх п’ятеро. Але справжніх материнських почуттів жодна дитина у неї не розбудила. З цього приводу Альона часто згадує свою близьку подругу, яка стала для неї рідною людиною – Оксану Куценко зі Щорса. Молода жінка з великим серцем зуміла обігріти своїм душевним теплом багатьох знедолених дітей. У дитячому будинку сімейного типу вони з чоловіком Павлом не ділять синочків і донечок на рідних і прийомних, а просто роблять усіх їх щасливими. Доброти й співпереживання Оксани вистачає на багатьох людей. Саме вона з чоловіком підтримали Альону в скруті, допомагали їй у лікарні, позичили на лікування гроші, а потім їх не забрали. Кажуть, що таким людям із щедрим серцем Господь допомагає. І Альона просить Божої милості для Оксани та її великої родини.
І саме подружжя Романьок не сидить без діла. Як у кожного у селі, у них город, де на 15 сотках вирощують картоплю, крім цього – грядки, на яких росте все необхідне. Тримають корівку, кізочку, курочок. Попри нездоров’я, господиня на ногах з ранку й до вечора. Щоденне прання, приготування їжі, інші численні хатні турботи – усе це на плечах Альони. Звичайно, завжди поруч Саша (якщо не на роботі). У селі захоплюються їх витримкою і здатністю долати труднощі. Вони ні на кого не розраховують, але щиро вдячні друзям за допомогу. Усе, що можуть – долають власними силами. Приміром, як і всі, заготовляють улітку худобі сіно. Потім перевозять його на… мотоциклі.
- Це – наш кінь, - посміхається Альона,- на ньому возимо й дрова й усе необхідне для господарства.
Їх гріє усвідомлення того, що хоч і далеко, але є батьки Саші, які сумують за ними, люблять онуків. Дуже переймаються невиліковною хворобою тата. Тим часом десь поряд, в одному з сіл району, мешкає мати Альони. Проте з нею пов’язані найтрагічніші спогади. Її п’ятеро дітей не знали, коли у них дні народження, бо їх не вітали. Не отримували вони подарунків і на Новий рік та інші свята. «Собак краще годували, аніж нас у дитинстві, - пригадує Альона». Розповідають, що коли помер їх брат, сестри за сльозами світу Божого не бачили, а матуся не зронила ні сльози, бо й на похоронах була зайнята своїм черговим «чоловіком». І на могилку відтоді жодного разу не приїхала.
Альона не приховує, що якби не вона – старшенька - її молодші брати й сестри могли б з голоду померти. Напевне, саме тому, подорослішавши, вони прагнуть оташуватися якомога ближче до Альони. Сестра, що мешкає в Шкробовому, має маленьку донечку Валерію. Тітонька дуже любить її, а дитина у відповідь платить тим же. Уже дорослою жінкою, матір’ю донечки й двох синочків, вона щедро дарує всім дітям свою любов. Бо переконана: діти народжені для любові і щастя. Тоді вони дорослими людьми будуть добрішими. Тоді світ буде добрішим. А сама Альона, певно, й не усвідомлює, як кожним своїм вчинком прагне зробити цей складний світ кращим.
Валентина
ВОЛОКУШИНА
Фото автора та
з сімейного архіву
родини Романьок
Комментариев нет:
Отправить комментарий